Український письменник, кінорежисер
Український письменник, кінорежисер

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця. У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира.

Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання. Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем. У 1918—19 рр. Олександр Довженко воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує і сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, «як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського „Арсеналу“». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того ж Шоха, Довженко пережив у Києві у підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами. У серпні 1919 року він з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, він був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом трьох місяців відбуває покарання. Своїм порятунком Довженко зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі[.

Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.
Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство. У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором. На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється.
Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара. Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад. Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.

а початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград». Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні». Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін». На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».
Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна». У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.
«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

П'ятківським шкільним краєзнавчим гуртком було проведено дослідження обставин перебування О.П. Довженка у П'ятці. Навесні 1920 року збройні сили Польщі за підтримкою Антанти, на майже 500-кілометровому фронті, без оголошення війни кинули свої війська на Україну. У квітні під погрозою захоплення виявився Житомир...
...І тоді Довженко, Грищенко й товариш М. направилися по березі Тетерева на Бердичівський міст і через села Станишовку, Блазні - до залізниці. Потрібно потрапити в містечко Котельню - там перша явка. На всіх парах убік Бердичева мчав паровоз. Розмахуючи гвинтівками, вони його зупинитися. Злізли на станції Кодня. Звідси до Котельні 15 верст.
На половині дороги вони були зненацька полонені польським кінним роз'їздом. Довженко не розгубився й представився офіцерові, як пан Довжанский. Завдяки спритності Олександра Петровича й несподіваній появі червоноармійського загону, що вступив з поляками в перестрілку, вони були врятовані від неминучої загибелі-розстрілу. Таке короткий зміст статті Гришенко А. О.
Довженко в автобіографії говорить: " відступали до Києва, а мене відрядили в підпілля польське, у Коровинецкий район, де я був узятий у полон польським кінним роз'їздом, але мені вдалося благополучно піти в червоноармійський загін," (автобіографія, 1939, т. 1, стр, 26)
Чому Довженко А. П. направився в Коровинецкий район?
Може бути тому , що в Коровинцях великий цукровий завод, (побудований М. Терещенко в 1878-80 р.г. ) на якому, крім основного робочого ядра, було ще багато сезонників - селян прилеглих сіл. В 1920р. з Коровинцах була створена партійна група в складі 5 чоловік, що керувала боротьбою за зміцнення радянської влади.
Може бути, з огляду на наявність цих особливостей, сюди - у Коровинское підпілля, направлявся Олександр Довженко.
Згадує Ляденко Ф, А. 1903 р. р. , уродженець Житомирщини. "В 1916 р. я вчився в 2-м Житомирському вищому початковому училищі. що перебувала тоді на куті вулиць Бердичівськой і Монастирської (нині вулиця А. Довженко).,
Це був заповітний для багатьох батьків храм науки, що приймав "дітей всіх станів".
"Положення про вищі початкові училища", на оригіналі, якого "Власної Його імператорської Величності" рукою було написано "Бути сему", побачило світло 12 червня 1912 року на яхті "Штандарт" у Балтійськом море, ("Журнал Міністерства Народного Просвящения", 1912, N9, стор. 15-16).
Строк навчання в училище 4-х річний. У ньому викладалися закон Божий, російський мова й російська словестность, арифметика й початку алгебри, геометрія, географія, історія Росії й відомості із загальної історії, природознавство й Фізика, малювання й креслення, спів, фізичні вправи й для дівчинок - рукоділля.
...У це училище по закінченні в 1914 році Глухівського вчительського інституту вчителем природознавства, фізики географії, історії й гімнастики був призначений Довженко А. П. Високий, чорноволосий, із привітною, стриманою посмішкою. Щось добре, родинне почувалося, угадувалося, бачилося в ньому. Був повний щиросердечної теплоти, сердечності, чарівності, які залучали до нього дитячі серця, викликали безмежну відданість, віру в нього. Входить у нашу класну кімнату молодий, стрункий, у темному костюмі. Голови учнів, як соняшники до сонця, повертаються до нього. І вже тепло проникає в наші серця й хочеться, щоб воно залишалося там назавжди. Таким крізь, товщу часу виникає-пригадується образ Довженко - Учителя. В розпал Першої світової війни в одному з госпіталів Житомира перебував поранений в обидві ноги брат матері - Марко Поліщук.
Ми - школярі іноді ходили до поранених у гості з подарунками: яблуками, пиріжками із квасолею й маком, махоркою. З гордістю розповідав дядько Марко, як їх "залізний" Башкадикларський полк не раз ходив, на германів в атаки, вибиваючи їх з окопів. І чомусь, з посмішкою, підморгуючи сусідові по ліжку, говорив, як від самої цариці їм "сірим героям", вручали кожному нашийний образок і кульок пряників.
Дитячі голови в той час були забиті героїчними подвигами башкадикларців. Хвилювали уяву герої-добровольці хлопчиська, що бігли на фронт. З рук у руки переходили журнали "Вогник" №20 й №43 за 1915 рік, у яких були поміщені фотографії юних героїв, опис їхніх подвигів і нагород.
Хотілося самим бігти на фронт. Хотілося бути схожими на 14-літнього героя Степана Мойсеенка, пораненого під Перемишлем, нагородженого за хоробрість Георгіївським хрестом і Георгіївською медаллю. На Георгія Левина, 15-літнього кадета Конотопского кадетського корпуса, нагородженого чотирьма Георгіївськими хрестами за вдалу розвідки й втечу з полону, важко покаліченого німцями при допитах. Ходило тоді в народі багато лубочних художньо виконаних листівок-картин, що мали призначення викликати безроздільну любов і віру до самого справедливого на світі царя, що воює проти варварів германців, що потоптали всі закони, божеські й людські.
Мої спогаду про училище й про вчителя Довженко вбогі й неконкретні, може бути тому, що вчився я в нього всього кілька місяців.
На початку 1918р. я занедужав скарлатиною, що ускладнилася захворюванням юшка.
В 4-х кілометрах від Коровинец розташоване містечко П`ятка. Наприкінці квітня 1920р. П`ятка дрімала у цвітучих вишневих садах. Яскраве сонце, теплий тугий вітерець підсушили глибокі пухкі борозни-колії на дорогах. Протоптані стежки вилися у всіх напрямках. Люди, незважаючи на хвилю, польського наступу, що накотилася, скопували городи, зорювали, засівали поля.
Мій батько Ляденко Олександр Тимофійович, після повернення з армії, з осені 1917р. працював фельдшером в амбулаторії П'ятки. У П'ятці була семирічна школа з гарним колективом учителів, партійна організація з 1919р.
Я вчився в останньому класі школи. Для зміцнення знань по шкільній програмі я ходив на квартиру до вчителя Ємця, дружина якого викладала німецьку мову. Один раз, під час наших занять, двері із сусідньої кімнати відкрилася й на порозі, Довженко Олександр Петрович. Зосереджено, допитливо, уважно подивився він на мене. Його губи ледве здригнулися в посмішці: впізнав свого колишнього учня. І я згадав його відразу. Наче струмом ударило.
- А ти що тут? - приглушено запитав він, переступаючи поріг.
- Учу німецьку мову, - зніяковіло відповів я йому, піднімаючись зі стільця. У кімнату знадвору ввійшов Ємець. Бачачи нас розмовляючими, припустив, що, видно, Олександр Петрович знав мене раніше.
- От несподіванка, ніколи не думав у такій глухомані зустріти свого колишнього учня, - з посмішкою дивлячись на мене, сказав Олександр Петрович. І здавалося, начебто розправляються в нього плечі. А Ємець уже розповідав йому про мого батька, що користується повагою людей за безвідмовну в будь-який час -. "чи вдень, чи вночі, у будь-яку погоду - "чи взимку, чи літом" медичну допомогу. І як дуже важливу обставину підкреслив: "Живе осторонь від містечка".
Через півгодини втрьох - Олександр Петрович, Ємець й я, прийшли до нас додому. Після взаємних вітань Ємець розповів батькові про зустріч учителя Довженко А. П. із мною - своїм колишнім учнем. Я захоплено підтвердив це. Олександру Петровичу потрібно пробути-відпочити в П'ятці, кілька днів, сказав Ємець. "У мене дуже незручно, самі знаєте. Знімаю дві маленькі кімнати в кравця Дорфмана. Завжди замовники, поруч базар".
Батько беззастережно погодився. Домовилися, якщо хто запитає, що за людина, батько скаже: "Мій старший син."
Так, через обставини, що склалися, Довженко А. П. на кілька днів стає моїм старшим братом.
Через якийсь час Олександр Петрович переодягся в старий батьківський костюм і приліг відпочити в суміжній кімнаті. Увечері пили дуже смачний із сахарином чай, заварений на гілочках сливи. Довженко багато розповідав. Пам'ятаю, у розмові не раз згадувалося слово "гайдамаки". Чи то він розповідав про гайдамак Шевченко, а може, він говорив про петлюрівців, які любили називать себе гайдамаками, що борються за славу й незалежність любої неньки України.
Переночувавши, вранці, Олександр Петрович пішов. От де побував Довженко після того, як розпрощався у Котельні із Грищенко й товаришем М.
В рік сторіччя від дня народження Довженко Олександра Петровича пригадується село П'ятка, що надало йому в той важкий час добрий серцевий притулок (дотепер невідома сторінка біографії) і тим ставши одним з ланок створеного Довженко золотого ланцюга діянь до подвигів, що звеличивали український народ)".

Завантажити наступні 18 зображень