Іван Макарович Гончар - скульптор, історик, графік, маляр, етнограф
Іван Макарович Гончар - скульптор, історик, графік, маляр, етнограф

Народився Іва́н Мака́рович Гонча́р 27 січня 1911 р. у с. Лип’янка Черкаської області у багатодітній (8 дітей) селянській родині.  Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-е місце на районній художній виставці.  1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг скласти іспити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчiлкою.

1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В.Климова).  1931—1936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.  Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».  За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За вiдвагу», «За перемогу над Нiмеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Вiденськiй академiї мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.  Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.

Колекція

Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.  Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України. Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у подвір'ї.  1972 — І.Гончара виключили з КПРС — з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

На основі своєї збірки І.Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.  Помер від лейкемії у лікарні 18 червня 1993 p. у Києві в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.

Є автором:

  • пам'ятників і скульптурних портретів діячів літератури, мистецтвава й науки:
  • В.Сосюри (1947);
  • О.Гончара (1949);
  • А.Малишка (1949);
  • молодому Т.Шевченкові (1950, мармур, зберегається у фондах Третьяковської галереї в Москві);
  • М.Горькому (Ялта, 1956);
  • М.Коцюбинському (1958);
  • Лесі Українці (1959);
  • Т.Шевченкові (Шешори; 1964);
  • У.Кармелюку (1964);
  • І.Гонті (Гонтівка, 1973);
  • С.Васильченку (Ічня, 1978);
  • Є.Патону (1953);
  • І.Бридьку (1957);
  • живописних портретів: Б.Хмельницького, М.Заньковецької, Леся Курбаса, Б.Олійника, Н.Матвієнко, А.Солов'яненка та інших (усі — 1985—1991);
  • композиції «Тарас-водоноша» (1939);
  • горельєфів:
  • «Переяславська Рада» (1954, встановлений у Переяславі-Хмельницькому);
  • «Берегиня», «Ярило» (1985—1990);
  • серії живописних історично-етнографічних робіт:
  • «Весілля в Україні»;
  • краєвидів «Мальовнича Україна» (1960-ті роки);
  • нарисних типажів із різних регіонів України тощо.

1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора).  Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів.

Розповідає наш земляк Петро Петрович Данилюк: "У кінці 60-их я працював у Києві водієм на вантажівці. Якось мій товариш теж з Чуднівського району попросив завести глину до однієї людини. Я не знав до кого саме везу глину. Приїхав на Печерськ, не далеко від Лаври, стоїть двоповерховий будиночок. Там мене зустрів господар. Він привітався, ми познайомились. Я сказав, що родом з П'ятки, а тут працюю. Він дуже зрадів, потиснув мені рук і сказав: "П'ятка? Наливайко? Був я там, бачив ваші кургани... Прекрасне історичне місце." Він запросив мене до дому. На першому поверсі була велика майстерня.  Тут були київські князі, гарцювали на конях Гонта і Залізняк, обпершись на ефес шаблі, сидів у задумі отаман Сірко, ніби на кручі стояв юний Тарас Шевченко, з полиць дивились у майбуття Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Леся Українка, батьки Івана Макаровича. Піднялись на другий поверх. Там була не менша дивина: костюми, вишиванки, рушники, очіпки, писанки, козацька зброя, різне давнє домашнє начиння. В нього в цей час було кілька хлопців і дівчат - студенти з медінститута. Вони всі були одягнуті в національному одязі - прийшли фотографуватися для журналу "Україна". Іван Макарович показав на них і сказав: "Подивіться, Петре, яка краса, який у нас красивий одяг, який гарний наш народ".

Потім ще кілька раз раз я приїзжав до нього. Ось так я познайомився з Іваном Макаровичем Гончаром. В П'ятці Іван Гончар перебував в кінці 50-х років в одній зі своїх етнографічних експедицій.

Завантажити наступні 18 зображень