Розповіді очевидців – Борисової Василини 1923 року народження та Гаврилюк Марії 1929 року народження – жителів села Пилипівка, які були записані ученицею 8 кл. П`ятківської середньої школи, Осипчук Тетяною, про страшну правду життя тих років…

Найстрашніше – було, це повна відсутність хоча б якоїсь їжі. Особливо це почало відчуватися з наближенням осінніх холодів. Запухлі, від голоду люди блукали полями, виколупуючи з промерзлої землі картоплю, варили її та їли. Легше було літом, можна було вживати до їжі калачики, клей, що виступав у тріщинах кори на деревах, можна було зловити і з`їсти якусь пташку. У 1933 році Борисова Василина і Гаврилюк Марія проживала в селі Пилипівка. Ті жахливі роки вони не можуть згадувати без сліз.
Тітка Василина розповідала, що в них не залишалося навіть одягу і взуття, якие було виміняне на хоч якісь продукти. Звичайно, найжахливіше із її споминів, це розповідь про випадки канібалізму, що траплялися в селі під час голодомору – це коли живі люди їли небіжчиків.
Найперше Голодомор винищував сільських дітей – найслабкіших  членів суспільства. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує і не може бути  нічим виправданою. Борисова Василина бачила, як помирала від голоду її близькі та рідні, доводилося усією сім’єю копати могили для родичів, які один за одним залишали цей світ. Знесилені люди падали і помирали прямо на дорогах, в городах, там де їх знаходила смерть.


Ці спогади записані ученицею 11 класу Безвершук Юлією.
Бабуся Марія розповідала мені про своє життя у 1933 році. Це було цікаво та водночас дуже страшно, тому що це був період жахливої загибелі багатьох дорослих та дітей. Вона розповідала, про це  страшний голод. Особливо це відчувалося в великій родині, коли доводилось годувати багато дітей. Родина моєї бабусі складалася з неї та її мами Сарафани, але і їм жилося дуже важко. У деяких родин були приховані рештки їстівних запасів, тому баба Марія ходила по хатах і просила картоплі. Іноді давали, а іноді і відпускали собак. Ще їли вони картоплю, яку збирали на полях зимою. Розповідала про своїх сусідів, в яких була дуже велика родина, але вижила тільки меньша дівчинка, яка жива і до цього часу. Ще вони їли липове листя, а коли липа зацвітала, вживали липовий цвіт. Доводилося пекти мамиші з лободи. Розповідаючи, бабуся плакала, згадувала ті страшні дні.

Я, жителька села П`ятка, Романчук Ганна Кирилівна, в 33 році проживала в селі Пилипи зі своєю родиною, яка складалася з семи чоловік: батька, матері, мене і сестри, брата з дружиною та п’ятирічним сином. Голодною смертю померли батько, брат та його дружина. У роки колективізації нашу сім`ю було пограбовано більшовиками, забрали все: одяг, харчі, худобу, сільськогосподарське засоби праці. Навіть забрали дрібну картоплю. Батько мій був повністю незрячим, і став просити, щоб залишили хоча б відерце дрібної картоплі. А здирник з «штурмової» бригади каже: «Відійди, сліпий собако, бо й зуби позбираєш!». В хаті залишилися голі стіни. Не було чого їсти, не було чого одягнути. Сім`я почала пухнути з голоду. Першим помер батько, потім невістка, останнім помер брат. Декілька разів сестру збирались ховати, але за малесенькими ознаками життя розуміли, що вона ще жива. В той час голодна чума косила не тільки нашу родину, люд у селі падав наче солома. На цвинтарі рядками щодня з`являлися свіжі могили. Хто мав сили, копав яму для свого покійника, та поки небіжчика доносили до могили, а яма вже була повна мертвих тіл. Там були не тільки мертві, а ще були і такі, що ворушилися.  Я вижила завдяки тому, що мене забрав під тином напівживу, з опухлими ногами двоюрідний дядько, який не мав власних дітей. Я була в них за наймичку. А голоду вони не зазнали, тому що дядько пішов у колгосп.  Напровесні, як тільки зійшов сніг, я з сестрою ходили в ліс збирати щавель, який мати носила міняти на склянку пшона. А потім у відровому баняку варила з цього пшона суп. Але й ця «розкіш» була не щодня. З лободи та тирси пекли млинці «кулики». Кожна родина зазнала важких втрат. Були такі сімї, що вимирали повністю. Стояли пусті хати і блимали пустими чорними вікнами. Я на власні очі бачила, як п’ятирічна дитина їла здохле кошеня. Мертві люди лежали під тинами, і ніхто на них не звертав уваги. Дуже важко таке згадувати, але забути неможливо.Записала учениця 9 класу Деревицька Наталія

Венгерук Анастасія Феофанівна, 12.06.1925 року народження, розповідаю про ті страшні події, які відбувалися під час Голодомору 1932 – 33 рр. На початку весни 32 року приїхали багато «людей» і почали відбирати наші продукти. Ці продукти вивозили до літа 32 року, тоді почався голодомор. Ці робочі підпорядковувалися Сталіну.  В мене, на той час, була велика родина: два брата, три сестри, також моя мати мала своїх двох братів і двох сестер.  Моїх тіток та дядьків було звати: Власик Іван В., Власик Остап В., Власик Текля В., Власик Степанида В. Мої брати та сестри, тітки та дядьки повмирали швидко, і ми з матір’ю  залишилися вдвох. Також моя мати мала ще сестер та братів, але я їх не пам’ятаю, тому що мені на той час було лише сім років. Був один випадок, який стався в нас на вулиці. В нас кобила народила лоша, а цей послід, що зостався, сусід забрав для своєї родини, і разом вони його з’їли. Моя сусідка, Онишко Одарка, просила в Бога смерті для своєї доньки Онишко Катерини. Вона плакала, молилася, щоб Бог прийняв її, щоб врятувати від страшної долі, яка їй випала, померти в страшних муках від голоду. Цей випадок стався по сусідству. Померли двоє підлітків – Василь і Єва. Їхні тіла замість того, щоб поховати, з’їли їхні брати та сестри. Було таке, поки викопали яму для одного мерця, то поки його принесли, яма була повна інших трупів. Були і такі випадки, що ще живих людей закопували, щоб вони не страждали. Коли наступала ніч, деякі люди приходили на кладовище і викопували мерців, щоб з’їсти.  Нам було легше, тому що у нас був кінь, і тоді будували дорогу з Бердичева на Чуднів. Мій батько гравірував дорогу конем, і йому давали шматок хліба, а коневі корм. І ми з цього корму варили суп. Деякі люди ховали в пляшку трохи зерна, але ходили люди із залізними палицями, та знаходили усю їжу. Можливо, в когось трішки більше знаходили, то за це відправляли до Сибіру, а доходило до такого, що й вбивали, а їхнє майно розпродували, або з нього будували колгосп. На той час у селі П’ятка почав розбудовуватися колгосп. Бувало таке, що дорогою до Сибіру люди помирали, і їх скидали з поїзду. Було таке, що люди хотіли пробратися туди, де росли зернові культури, але там стояли наглядачі, які їх ловили та садили до в`язниці на 3-4 роки. Один чоловік вкрав пів мішка полови, то його засудили на 3 роки. Продукти вивозили чим тільки можна. У 1931 році був урожай на картоплю, тоді люди її поховали, і хто пам’ятав де то знаходив і їв гнилу у часи голоду. На моїй вулиці жило більше п’ятдесяти чоловік, коли голодомор добігав кінця залишилося меньше п'ятнадцяти. Деякі люди не могли пережити, і вбивали всю родину. Люди обривали варили і їли листя. Записала учениця 8 класу Осипчук Тетяна

Дуже багато людей загинуло у нашому селі від голодомору, і не тільки у нашому – вся область тоді така була. Шевчук Ганна Данилівна думає, що можливо, люди помирали від якоїсь епідемії, але напевне вона не знає. Ганна Данилівна народилася 1926 року. І коли був голодомор, їй йшов восьмий рік. Її родина складалася з батька, матері Тодосі, бабусі та трьох дочок. Одна із дочок померла, потім померла бабуся, а через дві неділі померла мати Тодосія. Коли вона померла, батько від них пішов, а дітей – старшу Ганну та молодшу – Марусю віддали до дитячого будинку. Там вони пробули до початку війни. Із розповідей Ганни Данилівни нам стало відомо, що по селі ходили активісти, які забирали  у людей всю їжу. У них були спеціальні палки для пошуку. Навіть у горщику забрали трохи пшона. Цими активістами були люди із села або Чуднова. Все майно забирали до колгоспу. У родини Ганни Данилівни розібрали клуню та забрали хату. Мерців ховали на кладовищі. Хрестів ніде не було, тільки фігурка посередині кладовища. Бувало, по десять гробів на одній могилі. Поки принесуть мерця, в ямі вже лежить двоє-троє трупів. Були випадки, коли з однієї родини ховали зразу двох-трьох людей. Ті люди, що були сильніші, копали ями, бо слабші вже не могли.  Щоб врятуватися, люди їли бур’яни, калачики, лободу. Деякі сусіди були заможнішими і давали трохи їсти. Ганна Данилівна закінчила сім класів. Це була добра наука на той час. Люди були попухлі, майже прозорі, лежали під заборами, на городах. Людей загинуло дуже багато. Раніше хата на хаті була, але після голодомору хат стало значно менше. По селі їздили підводи, які збирали мертвих. У могили клали по десять чоловік. Хоч на полі щось росло, але саме тоді був період, коли старий хліб закінчився, а нового ще не було. Наприкінці голодомору голова колгоспу допомагав людям їжею, за що його репресували.

Завантажити наступні 18 зображень