"Містечко П`ятка" 

Свята гора. Замоcтя. Радовиця.
А там, де схил гори в долину переходить,
Де верби зажурились -
Глибокая криниця, в ній вода,
Як чистая прозорая сльоза,
Досхочу не напитись.

Біля церкви у священика в саду
Росла старезна липа,
Яку двом чоловікам руками не обняти,
Посаджена, мабуть, ще в ті далекії часи,
Коли тут Наливайко з гетьманом Косинським воював.

А нижче саду, по лугу,
В`ється невеличка річка П`ятка,
Що до мами рідної, до Гнилоп`яті припадає.
А та несе свої спокійні води
До красуні Гуйви,
Яка довірливо, сердечно горнеться
До красень-Тетерів ріки.

А той статечно, ввічливо, гостинно
Житомир старовинний окриляє,
І сам до батька рідного Славутича-Дніпра
Ретельно поспішає.

В П`ятці, року 1921, були: школа семирічка,
церква, дві синагоги, сільський клуб, амбулаторія,
аптека, пошта, два млини - паровий і водяний.
І звичайно, комсомол, партосередок,
Під керівництвом якого життя було на висоті.
В домі священика був сільський клуб,
Вечорами він діяв, збиралось чимало
Молоді, переважно сільської.

Приходив дехто з містечкових, читали
Житомирські, Бердичевські газети,
Вивчали історію РКП (б) Зінов'єва,
"Комунізму азбуку" Бухаріна,
Та іншу літературу, рекомендовану парт. осередком.

Видавали також стінгазету,
Яка не всім ставала до вподоби,
Бо безжалісно дратувала
Тих, що самогон варили,
п'яничок, ледарів в роботі.

При клубі була бібліотека,
Створена з книжок, принесених із дому,
В ній "Кобзар" Шевченка, Гоголь, Чехов,
Купрін, Мордовцев, Данілевський, Граф Саліас,
Мужейль, Кнут Гамсун І навіть Жюль Берн, май Рід
І книжечка поезії Граната Тагора "Садівник"
та інші.

При бібліотеці літературний був гурток -
Колиска наша мотузяна, в якій плекали ми своє
Літературне, хиле, але улюблене дітище.
Видали два номери рукописного журналу "Плуг".
З творами своїми, народженнями в великих муках,
Й відправили в редакцію Житомирських "плужан".

Однак, як в сільбуді приємно і розважливо було,
На "вулиці" ще тепліше і сердечніше,
Біля хати Шевчуків нас щовечора
Радо "вулиця" ждала.

 

Тут вздовж тину звалена була якась деревина.
На ній ми розсідались ХЛОПЦІ, І дівчата.
Балагурили про всяку всячину й співали,
Та яких же прехороших пісень, серце мліє:
"Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину",
"Зоре моя вечірняя, зійди над горою",
"Мала мати одну дочку, та й купала у медочку",
"Із-за гори кам'яної голуби літають",
""Ой, вербо, вербо, де ти зросла'1,
"Стоїть гора висока, попід горою гай",
"Ой не світи, місяченьку, не світи нікому",
"Ой хмелю, мій хмелю, хмелю зелененький",
"Реве та й стогне Дніпр широкий",
"Як умру, то поховайте мене на могилі",
"Тихо, тихо Дунай воду несе"...

Кожна пісня леліяла, бентежила
Юнацьке та дівоче серце
І в теплий смуток повивала,
Або ж, як жайворон, дзвіночком срібним
Б безбережне сине небо закликала.

Але найбільш проймала тужливо сумовита:
"Кру-кру-кру, заки море
Перелечу, крилонька зітру".
Її давно колись після роботи вечорами
Співали австріяки-галичани,
Що були полонені в час тяжкої з германом війни.
Як білокрилі лебеді, вони стремилися до рідної домівки.
Їх не лякали переліти через далекії моря,

І хоча знесилені крилонька зітру,
Але додому прилечу * Кру-кру-кру.. .
Ще більш приваблюючи молодь
Була "Просвіта" драмгурток,
Створена силами 5 учителів і молоді, талановитої сільської,
Серед яких були уроджені місцеві таланти- коміки,
Далекі попередники Штепселя та Тарапуньки
Два брата-млинарі Гаврилюки Гарась і Мить.
Коли вони обоє на сцені виступали,
Глядачі від сміху ледве не вмирали.
Гарась після війни помер,
А Мить після поранення на війні
Був церковним старостою в П`ятці.
На запитання, чому до храму він, колишній артист, прийшов,
Відповідав: "дуже люблю церковний спів".
В розмові подальшій він сказав,
Що може залишити поминальну грамоту,
Щоб Богові молитися в церкві
За упокоєних моїх батьків.

Була у драмгуртку
Вродлива дівчина - дяківна Поля (дочка диякона місцевого),
Бона виконувала жіночі перші ролі.
Іноді так зворушливо, сердечно, мило,
Що серце падало, тремтіло.

На містечковій площі
В перебудованому з лавок тутешніх "комерсантів"
Місцевому "театрі"
В дні вистав повним-повно було людей
Дорослих, молоді, дітей.
Старанням драмгуртківців йшли п'єси:
"Сватання на Гончарівці", "Наталка Полтавка",
"Глитай або павук", "На першій гулі" та інші.
Оплески бурхливі викликали,
У тодішній глухоманній П`ятці
Великий успіх мали.
А молодь безжурна містечкова
В далекій, одірваній од світового грому П`ятці
Мало відала» що в цьому тривожному
Триріччі 18-19-20 діється навкруг.
Що в буремнім Києві в тяжких родових муках
Народилося двійнятко - Радянська Україна
І Самостійна Україна.

Через два майбутніх роки, у двадцять другому
Довженко, перебуваючи в Коровинецькому підпіллі,
Буде короткий час у мого батька - Ляденко Олександра Тимофійовича,
П`ятка має радіти, що дала йому притулок.
Що вона є ланцюжком в житті
Невідомого тоді, а через роки
Всесвітньо відомого кіномитця - поета.

Бувало літньою вечірньою порою
Безжурна містечкова молодь:
Сімнадцятирічні премудрі Соломони
І з ними Рахилі милі і Маріам
Поважно по містечку походжали і
Куряву-пилюку здіймали босими ногами
І розсудливо, розумно як дорослі розмовляли
Про Ізраїль, Сіон, Сі недріон
Не маючи ні тями, що воно таке.

Були між нами Череп Арон
Худорлявий, достойний годувальник трьох менших братів,
Осиротілих як і сам (бандити вбили їх батьків).
Він думки не покидав про Галілея,
Який йому подобався своєю сміливістю, безбоязністю
Піти за правду, за науку,
Також був із нами Давид Промбойм
з тендітною подружкою своєю Маріам (звав її Маша)
Він майстер був жерстяних справ, читач великий,
Але ростом невеликий, зате кремезний
Любому міг він здачі дати.

Був Герман Марк, син коваля і сам коваль.
Мій великий друг, з яким не раз
За кволі віршики свої
Він до своєї любої Рахилі,
А я плужанам дифірамби відбивав,
Годинами могли завзято сперечатись.
Інколи до нас, у вільний (для нього час)
Приєднувавсь поважний чин -

Сам секретар сільради Микола Іванюк
(В майбутній війні - командир танкового полку).
Разом з нами, теж босими ногами,
Пилюку на містечку піднімав.
Одвертав нас од безцільної розмови
Про Ізраїль, Сіон, Сінедріон
Й повчально розказував про невеселе
П`ятківське буття.
І запевняв, що наближається той час,
Коли не будемо ходити, як сьогодні без взуття.
Розказував про комнезам (комітет незаможних селян),
Як він турбується про поліпшення життя бідняків-селян.

Сповістив також про те, що незабаром
В Житомирі відбудеться з`їзд незаміжніх селян,
На який від П`ятки разом з іншими
Обрано, як делегатку
Нашу співачку Катю Шевчукову.

Ніхто тоді не думав, не гадав,
Що через двадцять, або більше років
Прийде на нашу землю, на безжурну П'ятку
Страшніша, ніж чума,
Всесвітня мирова гроза війна
Липневого одного дня
У П'ятці здригнулася земля.
Горіли Бердичів, Коровинецький цукрозавод.
Бомбили Житомир, Київ.
Чорна фашистська навала, як чорна горюча смола,
Із заходу на схід повзла на нас.

Більшість довірливих євреїв
Не хотіли евакуюватись на схід
Вони ж бо, німці, народ культурний
В них Гете, Шилєр, Гегель, Кант.
Вони нам зла не заподіють.
Будем працювати, торгувати,
Але чулась якась німа тривога,
Німці ніби їх не помічали.

Коли до невідомого, до Освінциму,
Прибував черговий, з єврейством, поїзд
Його люб'язно зустрічала
Вельми тактовна станційна служба.
На пероні гучно грав оркестр
Відомих витончених скрипалів,
Диктор сповіщав, що власні речі
Потрібно оставить в передпокої,
А самим йти до лазні, митись.

Приїжджим здавалось, що нарешті
Скінчились їх дорожні поневіряння.
Помившись, відпочинуть, а далі буде видно.
Через годину всі прибувші,
Після жахливих мук у газокамері.
Всі були у вічному покої.

Був тихий серпанковий вересневий ранок,
Коли так хороше в осіннім лісі ожину і гриби збирати
Ніщо не віщувало ніякої біди.
А вона десь здалеку до П'ятки йшла.

Дорфман Лія до сестри в Бердичів збиралася поїхати,
Мала піти до коменданта виписати пропуск,
Але їй сказали, що комендант сьогодні не приймає.
Лейбмани збирались картоплю перебирати,
Щоб на весну добірну зберегти.

Обер-лейтенант, фон Шмольтке, комендант
На днях одержав умовну шифрограму
І згідно з нею на сьогодні
Всю акцію таємно підготував.
І сьогодні о дев'ятій ранку
П'яні поліцаї, як хижі пацюки,
Почали зганяти все єврейство до синагоги.

Тривожно бринів стурбований народ.
Через перекладача фон Шмольтке стримано-культурно загавкав:
Милістю фюрера наказано всіх до Бердичева повезти,
А звідти до Рейху, молодь буде працювати,
Старі відпочивати, діти підуть до школи.

І коли збентежену юрбу через містечко повели,
І не прямо на Бердичів, а повернули вліво на Радовицю
У всіх дорослих заколотилось серце,
Упало, закололо, заніміли ноги ...
Куди, чому?
Не знали вони про те,
Що півгодини їм залишилось жити.
Діти теж, мабуть, почули неспокій
Й тулились ближче до рідних, до батьків, до матерів.
П`ятирічна Геля куколку взяла з собою, щоб гратись там,
Однією рукою куколку тримала,
Другою за руку мамину держалась
Й дрібненько тупотіла ніжками рядом з своєю мамою.

А коли було наказано зійти з дороги в сторону ставка,
Всі несамовито зойкнули, заголосили.
Перед ними виднілась чорна страшна Голгофа,
Перед ними зіяла чорна продовгувата яма
За нею, на протилежній стороні,
Як злобні чорні круки,
П'яні поліцаї з автоматами в руках.
Приречені ламали руки, рвали волосся на голові,
Кричали безумним диким криком перелякані діти.
Був тут сполотнілий, пожовклий Давід Промбойм
Й улюблена його дружина Маша - Маріам,
Вся мертвою холодною росою була вкрита.
А коли в животі у неї, легенько рученятком,
До серця торкнулося дитя - вона зомліла.
Давид тримав ї ї холодну руку своєю тремтливою рукою
І хрипло хрипотів:
"Кріпися, Машо, ще хвилина і нічого не буде".

"Файєр" - люто гавкнув обер-Шмольтке комендант.
І коли кулі, як гвіздочки, почали
Впиватися в уже померле тіло,
Глухо в чорну яму падать почали убиті діти,
А за ними, колись їх люблячі батьки.
Подекуди, то тут, то там туркотіла свіжодвижимая земля,
Як у діжці опара тіста,
Бо там, комусь мабуть лежать було незручно - тісно.

Більш як через 30 довгих років
Я відвідав П`ятку, раніш солом'яну
Повністю тепер електро радіофіковану
Добрий колгосп,
Двоповерхові, школа 10-річка і дом культури,
Церква, лікарня, пошта і телефон, аптека,
Багато телевізорів та інших електроприладів.
Обеліск на площі, на якому до 300-п`ятчан,
Що віддали життя за Батьківщину.
Щоденно автобус - рейси Бердичів, Чуднів та інші села.
Багато дечого змінилось навкруги,
Тільки не видно було двоповерхової старої синагоги,
В якій колись святої кожної суботи
Шумно, екстазно Ієгові покланялись.
Не допоміг Бог милосердя Ієгова
Уникнути страшної чорної Голгофи
В той смертний вересневий ранок
Року сорок першого.

Перед від'їздом додому в Київ
Знову постояв біля могили,
В якій до сотні страчених людей
Старих і молодих, чоловіків, жінок, дітей,
Безладно, розтерзано один на одному лежать.
Занедбана могила.
Горбок над нею завалився.
Окремі, напівзасохлі кусточки якихось квітів.
Бур'ян зів'ялий над нею скніє.
Чиясь скорботна рука
На священне смертне місце
Камінний надгробок сфінкс тут поставила.
Але і він без догляду,
Фундамент теж осиротіло похилився
Бездумно, сумовито,
Не люблю копіювати Вознесенського Андрія,
Але тут, низько над могилою склонюся,
Зітхну глибоко, скажу Амінь.

Потрібно, щоби тут росли
Калина, горобина, чорнобривці і тополі,
Щоб здалеку виднілось місце злодіяння,
Заподіяне руками виродків-нащадків
Славетних прадідів Гете, Гегеля, Іоганна Баха.
Мабуть, маленька річка П'ятка в Боговій пошані,
Що до сьогодні невтомно лине між квітчастими лугами
До рідної матусі Гнилоп'яті,
А та, невтомна, несе свої спокійні води
До розквітлої красуні - Гуйви,
Яка ще більше тепло і любовно горнеться
До красень Тетерів-ріки.
А він самовіддано, шанобливо
Житомир старовинний огортає
І невтомно поспішає до батька рідного
Славутича - Дніпра, який печалиться і тужить,
Що в нього воду забирають
Київ - Канів - Каховське моря.

Маємо надію, що невеличка річка Пятка,
Яка по божому благоволінню в'ється
Між квітчастих килимів-лугів
Хоча й маленьке горнятко
Донесе до кримських,
А може і турецьких берегів.

1994 г.



 

Завантажити наступні 18 зображень