ОСТРОПОЛЬСЬКА БИТВА
й, хоч відігнали назад їх, та бій розпочався ізнову:
Кілька разів вороги до міських наближалися мурів,
Свідком зрадливого підступу стало придатне до цього
Місце. Вони крадькома на шеренги густі наступали,
Шлях крізь вогонь собі навіть знайшли ці серця войовничі.
Рівним був Марс для обох тих сторін, і однакова кількість
Там полягла. Отже, ворог, злякавшись ще більшої втрати,
Знищить Острополь задумав вогнем, і згоріли розкішні
Князя будівлі. Уже наближалась сюди його молодь,
Та низові козаки тут з'явилися швидше, ніж з неба
Блискавка вдарити може, не хотіли ж бо вірити Марсу.
Думка, що йдуть же свідомо на злочин, їм крил додавала.
Труднощі змусила їх переносити: саме стояла
Люта зима й по дорогах засніжених йти було тяжко,
Все ж таки маршем швидким до фатальної П'ятки добрались,
Брами в'їзні укріпили і двері всі позачиняли.
Всі на плечах звідусіль помагали носити каміння
Й також метальні машини, що мури вогнем розбивають,


УКРІПЛЕННЯ П'ЯТКИ
Двадцять поставили біля високого Божого дому,
Близько ровів довгожерлих тринадцять гармат розмістили,
А гаківниці великі прикрили в бійницях палацу.
Поту багато пролив піхотинець тоді при цій праці,
В брамах стояв теж, за зброю йому слугувала сокира.
Тут, замасковані, навіть мортири воєнні стояли.
Всюди скрипіли вози, що гарматні підвозили ядра,
Пороху бочок аж сто тоді зсипали разом на купу,
Голос разючий сурми закликав горожан всіх до зброї.
Ворог з сусідніх містечок позвозив великі запаси:
Вдосталь худоби, й Церери плоди, і багатства великі,
Всюди по П'ятці гасав він тоді, божевільний неначе,
Ззовні мав захист надійний, позиція дух піднімала,
Захистом в місті були усі пагорби й навіть долини.
Тілу вони жирним салом і темним вином догоджали,
Всі попивали фруктовий навар -- саламаху сільськую,
Вакх блукав всюди по вулицях міста: одні танцювали,
Інші стояли гуртом і співали пісні жартівливі,
Часто військова труба вигравала разючі мотиви,
Тож з них частина жила лиш сьогоднішнім днем і, напившись,
П'яна, хропіла, а інші не дбали цілком про напої:
їздили верхи на конях, там коней привчали тягнути
Віз у пилюці, тут лук натягали великий, там списи
Кидали довгі й ударом і бігом тривожили інших.
Шум учинився, і крик долітав до зірок золотавих.
Там знов столи застеляли і ставили вина й обіди.
Першим сюди на четвірці призвідник походу Косинський
Швидко під'їхав і Вакху зробив узливання жертовне.
Славу здобув би він більшу і в світі відомим усюди
Став би, якщо б доторкнувся судном колись вод Бористена
Й густозарослих його берегів, і ніколи війною
Проти Острозького княжого дому піти не посмів би.
Зараз, оскільки свавільна ця думка дерзнула на більше,
Хай же і твір наш зростає: сприяй ти усім зачинанням,
Отче наш Фебе, якого вважають найбільшим поетом.
Княжі війська наближались сюди, поки в оргіях п'яних
Ніч низові козаки тут проводили радісно й дружно.
Тільки Аврора, зійшовши, розсіяла темнії тіні,
Більша частина загонів острозьких до П'ятки добралась,
Військо велике сніги десь в дорозі затримали довше.
Справді, Острозькі вели на війну ці численні загони,
Тільки вони, ці загони військові, з поселень далеких
Швидко прийти не могли, щоб побачити П'ятку фатальну.
Завжди був першим з загоном звитяжним князь Януш Острозький,
Тисячу вершників вів крізь дощі, і вітри, і морози,
Люта стояла зима, проте першим прибув він під місто
Й тут же загін свій поставив і батькове військо поповнив.
Потім, коли Феб піднявся високо у зорянім небі,
Януш, що знав про ворожий цей вчинок зухвалий, побачив
Військо козацьке, що йшло від високого Божого дому,
Серце його заніміле і розум схвильований раптом
Страх небувало жахливий наповнив, і весь він здригнувся.
Сам же Косинський, розлютившись, гостру сокиру схопивши,
Бочок аж сім розрубав з животворним вином, і потоком
Вакхів блаженний напій скрізь по вулиці міста полився
Брами усі зачинили, при вході поставили варту,
Воїни, в зброї усі, крізь бійниці стріляли з мушкетів,
Заметушились у місті, забігало всюди козацтво,
Праця кипить: забриньчали щити, задиміло багаття,
Сурми разюче заграли. «До бою!» -- наказ розійшовся,
І, звідусіль тут зібравшись, всі думати стали про Марса,
В брамах Сторожа стояла: далеко її зброя сяє.
Жарко і біля ровів, між будинками бігають люди,
Мов боязливі ті бджоли, що лазять усюди по сотах,
Як на них пасічник жадібний димом почне подувати.
Кожен на явну загибель поспішно шикує загони.
Пішки частина готова іти, а частина галопом
Рушила. Той з переляку шолом схопив в хаті, а інший,
Панцир чимдуж натягнувши потрійний, чіпляє меч вірний.
Гетьман, коня натиснувши залізними шпорами в боки,
Дух войовничий словами, як міг, намагався збудити.
Коні в вози запрягають і з'єднують (мажі з возами),


ТАБІР НИЗОВИХ КОЗАКІВ
Щоб не змогло на передні ряди їх напасти острозьке
Військо, -- порядок такий зберігають, звичайно, на війнах, --
Табором це козаки називають, ми ж звемо обозом.
Нищать м'ясні всі склади, які довго вони зберігали,
І забирають із них, тих складів, цілі туші волові,
Йдуть за столами й лавками і все це майно накладають
Швидко на мажі, які на жорстоку війну вирушають.
Це ота Марсова хитрість супроти відбірних загонів
Ворога, що розгадати не можна, це мур нездоланний.
Отже, довіривши їм скіфську лютість і гетське свавілля,
Він уникає воєнних боїв у відкритому полі.
Саме острозькій кінноті наказано вирішить долю
Битви й, щоб доступ легким для своїх, а трудним для
повстанців
Був, то загони кінноти в дугу вже шикуються довгу,
Мов різнобарвна та райдуга, як народилась Тавманта,
В небі дугу натягнула з фати розмаїтих кольорів.
Біля передніх гармат один фланг підтримував Януш,
Проти ворожого війська хоробрий загін розмістивши,
Другий прикрив Олександр (Вишневецький) своїми військами.
Берег ріки захищала надійно заславська когорта.
Де ж себе ворог поводив сміливіше і навіть свобідно,
Там списоносців частина стояла і ворогу в річку
Зовсім відрізала доступ, закривши відкриті підходи,
В центрі метальні машини з'єднались з піхотою разом, --
Саме частину оцю під знамена покликав далматський
Марс неспокійний, а далі стояла там знать честолюбна.
Януш вів військо, що мало мечем низових зараз знищить,
А козаки то побігли вперед, то назад повертались,
То десь далеко в обхід і робили то круг, а то й кілька,
Далі на конях швидких, попустивши свобідно повіддя,
Швидко, мов вихор, від'їхали ген, а то зовсім повільно,
Начебто йшли, а то знов пронеслися із криком шаленим,
Наче те море, коли свої води у бурю жахливу
То на поля виливає, то котить назад неспокійно,
То піднімається вгору, то знов опускається низько,
Миті спокою не має, бо хвилі шаліють усюди,
Тож і шумить, і вирує невпинно від хвиль неспокійних.
Зразу спинили загрозу повстанців, що всюди гасали,
Й вже на порозі війни багатьом їм послали загибель
Вої острозькі, і битви цієї такий ось початок
Добру надію вселив у серця легкодушних солдатів.
Та не злякали вони оте втомлене військо козацьке,
Й хтось з козаків, що у першім ряду йшов, що можна й не можна
Мовити, вголос кричав і картав своїм зубом нищівним:
«Гей, юнаки, ви чого прибули сюди, виродки жирні?
Звикли усі ви лише полювать на зайців боязливих!
Зараз мечем доведеться воєнний свій шлях перевірить.
Чи ж не приємно було б вам десь там хороводи водити
Чи на бенкетах сидіти й ліейським вином пригощатись?
Проти козацького війська яке ж вас безумство послало?
З роду твердий наш народ, терпеливий у всяких нещастях,
В диких місцях живемо, на безлюдді, де звірі блукають.
Вік свій увесь у залізі проводим, сніги та морози
Зносимо легко й нерівні проміння пекучого Феба:
Чи то улітку, як ближче стоїть до Землі на орбіті,
Чи то узимку, коли місяці він проходить поспішно.
Воду нам Вакх постачає. Церера дарує постійно
їжу -- плоди свої, одягом служать нам шкури звірячі,
А Бористен нам житло дає біля порогів (їх двадцять),
Мило нам здобич приносити й жити приємно з грабунку,
Вам же до серця безділля, закони тривожать вам душу,
Межі на думці постійно та югери довгого поля».
Від ворогів ці слова та із їх середовища вийшли,
Саме коли козак гордий гасає й скликає загони,
Навіть грозить, довіряючи стрілам швидким і коневі,
Чернь боязлива, що звикла до підступів і до грабунку,
Навчена друзями-скіфами, похорон дикий, зухвалість
Скіфську, фракійське мистецтво і лють особливо жахливу
Скоро покинеш, безглузда фаланго, й вуста твої наглі
Матимуть спокій, і їх, що постійно голодні, наситиш.
Тож після цього князям не посмієш поглянуть в обличчя,
Ні появитись на очі їм без поручителя-друга,
Швидко не зможеш ти звідси втекти ані викуп їм дати,
Сила в ногах не поможе, бо сніг навкруги скрізь глибокий,
Ось переможець: тобі сповіщає він чорну годину,
День вже останній настав, і загибель твоя неминуча.
Вдача огидна й бунти нерозумні -- причина, що скоро
Ріки криваві побачиш і теж у крові всі знамена,
Тільки ось сонце досягне зеніту своєї орбіти.
Тут командири взялися за зброю, за ними частини
Рушили. Тульський все зором незвичним своїм оглядає,
Бігає Вільга усюди, палкий Загоровський збирає
Кінні загони до бою, Слапковський виносить воєнний
Стяг сніжно-білий під звуки разючі сурми бойової,
А Ярмолинський сміливо коневі повіддя звільняє,
Сили немає у нього знести слова рабської люті:
«Душу свою підбадьорюй, бо війнам кінця ще немає,
Буде на полі оцім Переяслав, що нині димить ще».
Тільки на конях своїх Феб піднявся високо у небі
Й людям на землю послав скрізь спекоту жахливо-нестерпну,
Й краща частина цього дня уже проминула щасливо,
Вже до зеніту орбіти дійшло золотистеє сонце,
Саме в цю пору, до бою і виступив табір повстанців
З міста, а Януш суворий, що був у цей час недалеко
Війська Острозького, так закликав всіх до бою жовнірів:
«Гляньте, жахлива гроза скрізь по нивах невинних шаліє.
Просто ганьба, коли нищать поля громадян цих нещасних,
Скільки зруйновано міст, -- ще димлять від пожеж там будівлі,
Скільки іще спопелять, скільки меч ще зруйнує ворожий,
Всім це відомо, і кожен з вас міг би про це розповісти.
Зараз ось сила ворожа страшна проти нас виступає,
І коли наші загони із ворогом вступлять до бою,
Сили напружте усі, щоб щасливо війну закінчити.
Справа солдатам і сил додає, і їх забирає:
Запал в ним є, і боги в справедливих ділах всіх сприяють.
Тож помагав осягнути мету повелитель Олімпу
Воїнам завжди, звичайно, у їх справедливих дерзаннях.
Він Амаліка віддав колись єфрамітанським солдатам,
І як дітей до зірок ось підносить скрізь батьківська слава,
Так і Господь, якщо візьме на себе турботу про когось,
В кожному місці і в кожну хвилину його захищає.
Він, коли руки свої найсвятіші підніме, то вдруге
Цих ідумеїв нових його сильна правиця розгромить,
Лихо пошле й розжене філістимлян оцих боязливих,
Заволодіють їх військом і страх і жах небувалий.
З нами якщо буде завжди Господь із щасливим знаменням,
Згине усе: без сприяння всевишніх нічого не може
Бути. Отож, перемога щаслива і жодних трофеїв.
Ну ж, юнаки, пам'ятайте про доблесть воєнну, і радо
Зараз візьміться за зброю, і киньтесь на ворога швидко.
Труднощі перші військової служби уже ми здолали,
Вже перейшли від дитячих років до юнацького віку,
В діях Белони шумливих і Марсових труднощах досить
Досвіду маємо і багатьох стріл пізнали ми силу,
Міряли сили свої, не раз стріли отруйні вживали,
Нищимо луком своїм ворогів, що ідуть від Аврори.
Хай ця земля підбадьорить серця, що скорботні від лиха,
Стріли великих нещасть і ваших сердець хай торкнуться,
Нищіть чуму цю: числом вона й доблестю вас не здолає!
Гонор вас кличе до бою, а славу у нашого роду
Ваше здобуде довір'я, постійне і добре відоме.
Киньтесь на них, віроломних, -- удар хай удару, хай зброї
Зброя, вогонь хай вогню будуть рівні і ранам -- тех рани.
Без подарунків ніхто із вас звідси не піде додому,
Батько мій більші своїм нагороди уже визначає,
Вдячність від нас вам за вчинки оці не загине ніколи,
Й всім нам колись, може, буде приємно про це все згадати.
Випала справа велика мені, я на ворога зараз
Йду вже й піду, куди Бог поведе і острозька кров рідна».
Так він сказав і сам кинувся першим на лави ворожі,
Й перед шеренгою першою витягнув меч свій блискучий,
Серцю своєму й душі довіряв і на все був готовий:
Пальму здобути в бою або згинути в смерті обіймах,
І повернув своє військо, щоб вдарить на ворога в центрі.
Князя загін йшов поспішно за ним, і все військо Острозьке,
Наче та блискавка з неба, кинулось швидко до бою.


БИТВА ПІД П'ЯТКОЮ
Лави зчепились з собою, і бій розпочався жахливий.
Серце забилось, палає душа, кипить розум від люті,
В грудях вогонь, і вже біль тверді кості почав припікати.
Страшно ревуть від ударів воли, аж луна покотилась,
Реву ще сили сурма додає і до зброї всіх кличе,
Різко сигнали звучать, і труба дає силу вогненну
Марсу, й сурма підганяє до бою загони кінноти.
Ось гаківниці із пащ викидають вогонь смертоносний,
Там із гармат вилітають від іскри жахливії ядра,
То загудуть десь метальні машини й пилюку підносять
Чорну могутнім стовпом, і розходиться гул безустанно.
Мов лютий вовк убиває в вівчарні нещасних овечок,
Чи дикий лев розганяє худобу, що збилась докупи,
Так і воєнная зброя тут нищить вози безпощадно.
Всюди глибокі сліди від коліс, і скрізь ядра гарматні
Рвуться й вигнем непоборним руйнують поля безсердечно.
Табір острозький в безладді, зруйнований табір козацький,
Битва шаліє усюди, і крики людей і сурм звуки
Аж до зірок долітають, і всім тут, не кинувши зброї,
Гарно померти, страхіття жахливе по табору бродить.
Дощ проливний ворогів відганяє, що бились завзято,
Феб заховався за хмари, зайшло життєдайне світило,
Навіть Вулкан, коли вирветься в поле, не так шаленіє:
Вихором буйним й сипучим піском він поля не так нищить
Й також тоді, як страшний буревій на поля посилає;
Навіть і Етна, якщо дадуть їжу їй печі раптово,
Гори і скелі коли пожирає, коли вогнем дише,
Як на вози налетіли хоробрі серця, що поразки
Зовсім не знали: завзяття вселила їм князя відвага.
Ліс так не пада від вихорів навіть Борея страшного,
Ні буревій, що нам зиму несе, не шаліє так в морі,
Як тут із шумом тріщали і лати, і списи короткі.
Скована взимку земля, коли снігу на локтів декілька,
Непрохідною усюди стає від дощу проливного,
Тільки глибокий лежить сніг, то холод бої припиняє,
Сонце ж коли пригріває узимку, то навіть в морози
Турми кінноти, розбігшись по полю, до бою вступають.
Що то за рід людський, що то за Марса країна приймає
Звичай такий, щоби рідним морозом себе гартувати?
Тож, всемогутній сармате, облиш войовничий свій задум,
Душу свою бережи і правицю для справ важливіших.
Шиї ніколи ти ще не зігнув для романських кайданів.
Хоч би він з військом своїм перейшов і Панонськії Альпи,
Й Дака країну сусідню, що надто сприяє усюди.
Води двойменного Істру ось зрошують ці дві держави.
Чи ж не вважає германець тебе переможцем славетним?
Цим, проте, ти невдоволений, служить тобі вже жадібний
Турок, прогнали загони твої ж його звідси, й шанує
Вже він угоду і мовчки розплутує долі таїни.
Ти, невибагливий зовсім, вже звик до морозів, до війська
Йдеш добровільно й шукаєш тут Марса, в сарматській країні.
Нащо ж збираєш могутнії сили у серці, вітчизни?
Горе! Усюди печаль! Ось бліда Тісіфона приходить
Під Костянтинове місто й шаліє між трупами люду.
Парки нитки свої змотують вже, попускає Белона
Лютості віжки свобідно, лютує рамнунтськая діва
Й парость Тритона -- Мінерва, і Марс пломеніє, змішалось
Все тут: і смерть, і життя, а за Дірами тут же Мегера
Слідом іде, стало густо.в рядах, крик донісся до флангів.
Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,
Мокрою стала земля, і поля напилися досита,
Коні, живі ще, від болю качались, стікаючи кров'ю,
Вже не ставало і стріл, і тоді-то мечі в бій пустили.
Стрілами вкрита усюди й напоєна кров'ю доволі,
В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,
Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та сама дорога!
Воїн, із вбитого впавши коня, дає другові поміч,
Стрілами піший стрілець убиває, а ворог все лізе,
Лук натягає він свій, сагайдак його завжди відкритий,
В лютості всяк підбирає суперника й б'ється врукопаш.
В битві оцій сам наш Януш-герой на коні скрізь гасає,
Гострим рубає мечем, кого стріне, і всюди по полю
Б'є ворогів: Переяслав і батько, пожежі і лютість
Перед очима його, переможця, стояли постійно.
Грізно кричить він, шукаючи в Марсовій темряві дикій
Автора битви цієї, щоб з ним позмагатись у силі.
Б'ється відбірний загін, ось Завацький Гайдар багородний,
Миру служитель із П'ятки і князя воєнний соратник,
Завжди Острозькому князю він був дорогим особливо.
Б'ється завзято заславська фаланга у воїнів гущі,
Мужньо крізь стріли вривається в лави ворожі численні,
Й смерть у борні забирає багато сердець войовничих,
Наче пожежа жахлива колосся сухе поїдає,
Чи то вогонь палить трави, землі плід, що потом полита.
Тульський до бою солдатів зохочує словом відрадним,
Гойський із серцем тривожним завзято б'є ворога всюди,
Знов же Свозовський, герой благородний, крізь лави ворожі
Кинувся, й вже ось торкнувся порога від брами міської,
Й тут же, під муром, поставив швидкого коня, і до бою
Знов повернувся. Якщо наші вірші якусь мають силу,
І якщо я заслужив називатись поетом, тоді я
Справді щасливий: про подвиг його на весь голос всі музи
Всюди співатимуть, аж до священних джерел Гелікону.
Гнів невгамовний розпалює до ворогів сам Острозький,
Цей громадянин шляхетний, і всіх закликає до бою,
Він наступає й розумно командує військом Острозьким.
Славо безсмертна, прийми ось славетний трофей ти для себе.
Гетський зловіщий загін мчить галопом на конях спітнілих,
З криком «ала» добиває тіла, що вмирають повільно.
Б'ється завзято Богдан, Семерин уже трупами всюди
Землю встелив, Загоровського спис аж свистить у повітрі
Військо колхідське напало на табір: багато повстанців
Згинуло -- виступить проти козацтва дерзнуло зухвале.
Шишка з коня впав на землю: пробиті наскрізь його груди
Списом у нього, там мертвий лежить Шебельтук, хоч завзято
Бився. Тоді свою долю пізнав Грабковицький нещасний,
Тут він загинув: в бою і набожністю зовсім нікому
Не уступав, якщо б щастя, і Бог, і фортуна сприяли.
Також багато колхідян хоробрі серця залишило
В таборі цім. Козаків низових, проте, більше зустріло
Лихо: вони, ніби град густий, падали вбиті на землю,
Чи то як з дуба, коли потрясти ним, спадає жолуддя.
Гостре залізо серця гордовиті наскрізь пробиває,
З вуст запорожців убитих тече кров багряна струмочком,
Стогін і лемент жахливий від болю розходяться всюди,
Ген до узгір'я, й відлунням сумним повертаються знову.
Ріки повільні даремно підносять тіла їх до неба;
Трупи убитих лежать, імена багатьох не відомі.
Цілий загін тут на полі лежить, і вояцькая доблесть
Вже не тривожить сердець, і розкидав скрізь кості страх лютий.
Все це розважив в душі Серафин, той приборкувач коней,
Що до війни закликав: то просив, то словами палкими
Кликав завзято гігантські потвори на службу до Марса.
Що ж, проте, в справах великих таких ось без волі всевишніх
Він осягнути спромігся? Загибель однакову всьому
Сам повелитель Олімпу високого визначив точно.
Тут, Серафине, лежиш! Це зробила чужа ненажерність!
Жук, а твоє де поділось тепер сліпе прагнення влади?
Ну, а Косинський, призвідник війни, тож чому заховався
Десь там під мостом? Ховатись магістру найвищому -- сором!
Ну ж, зупинися: в тобі лиш надія на наш порятунок.
Ось утікають. На конях його привезли аж до мурів,
Ледве додому зайшли, бо наокруж лежали побиті
Жителі П'ятки, а інші будинки свої залишили,
Страх-бо великий напав, і вони не хотіли вертатись.
Мало лишилось, і справа і зліва від веж того замку
Ядра з гармат випускала обслуга маленька.
Син Костянтина, якби в нього думка поважна з'явилась,
Він би негайно до П'ятки послав ще й загони піхоти,
І день цей вогнистий для переможених був би останнім.
Страх небувалий тоді охопив ворогів, що втікали,
Падали мертвими скрізь охололі від страху їх душі,
Мертві лежали тіла їх усюди в лісах і на нивах,
Годі пізнати було їх обличчя і вигляд колишній,
Брат тоді брата не міг відрізнити від ворога навіть,
Також не в силі був батько пізнати убитого сина.
Воїн острозький справляє тріумф, бо не видно на нивах
Вже низових, повтікали всі крізь пожежі і скелі
Саме туди, куди Бог, і фортуна, і шлях їх покликав.
Тридцять метальних машин як трофей захопили в тирана, --
Саме такими, звичайно, оснащені судна турецькі
Під час далеких походів у море, -- їх Януш своєму
Рідному батькові як подарунок привіз, і, крім того,
Ще польових гаківниць вісімнадцять, здобутих у битві
З ворогом лютим, і також привезено зброї два вози.
Тільки як вечір рожевий послав вже проміння жахливе,
Бій припинився, і про перемир'я сурма сповістила,
Й воїнів разом зібрала. Коли ж спочивав увесь табір,
Лікар-хірург допомогу давав легкораненим воям,
Кліщами з рани залізо виймав, що застрягло у тілі.
Тих же солдатів, що рани смертельні отримали в битві,
Зараз в сусідні міста відправляли, бо був такий дозвіл.
Тільки як день залишив небеса й темна ніч усе вкрила,
Всюди розклавши багаття, вогонь розпалили солдати,
В зброї блискучій були вони всі: так пора вимагала,
Їжі достатньо простої вони вимагали узимку,
Варта нічна провела тоді ніч всю без сну й відпочинку.


КНИГА ЧЕТВЕРТА
Рано-раненько, лиш день благодатний із обріїв неба
Зорі прогнав і пригнобленим смертним приніс ясне світло,
Рання зоря лиш зійшла, -- Костянтин на коня вже сідає.
Щастя віщує душа, і він молиться Господу Богу,
Безліч всього передумав і відділам бути готовим
Видав наказ: якщо ворог вступив би у бій випадково,
Кожен щоб без зволікання взяв Марсову зброю швиденько.
Сонце лише появилось і перші послало проміння,
Вийнявши шаблі блискучі, війська вже на битву чекали,
Й знов у серця переможених доблесть вселилась воєнна,
Марса залізо взяли тоді навіть усі боязливі.
Думка одна була в усіх, щоби ворога вигнати з краю.
Януш суворий, як військо готове до бою обходив,
Висловив всім він сердечну подяку словами такими:
«Що у молитвах було і що ми собі всі побажали
В шумі цієї війни, коли лютість вирує скажена,
Зараз, о друзі, це все принесла нам Господняя сила,
Тож помолімось від щирого серця і даймо обіти
Богу. Ось поле! А скільки лежить кругом трупів убитих,
Видно усім. Навіть наша нога топче шиї нікчемних
Цих низових: так оплакує шкоду свавілля шкідливе.
Бачив його, та не радо, Господь із тривожного неба,
Й небо посилило гнів, як удари його схвилювали,
В лютість шалену тоді перейшла неспокійна жорстокість.
Марс переміг ці чудовиська, й страх перед Господом Богом
Бачите: вже їх, огидних, лишила нарешті фортуна.
Спокій настав, бережіть же себе для майбутнього щастя.
Також частина, що біля ровів, окопавшись, засіла,
Нашою буде, залишить повстання і змінить свій намір.
Теж нагороди ті самі я дам, і, кого я окликав
Взятись за зброю, той в поділі цінностей братиме участь,
Бо ж не лише показали ви вірність, як слуги придворні,
В час небезпек, але й вроджену Марсову доблесть воєнну.
В вас ми побачили крові такої сміливі дерзання,
Пам'ять про вас не загине в віках, завше згадувать будуть,
Треба лиш перенести вам всі труднощі грізного неба:
Холод, глибокі сніги та ще й інші великі страждання».
Так він сказав, і кругом закричали всі голосом дружним.
Зараз піхота до зброї частини усі закликала,
Стала кіннота в ряди бойові, і почувся там брязкіт,
Слух про війну розлетівсь по рядах, і прекрасная думка
Дух підняла бойовий -- від домівок своїх відігнати
Геть низових. І коли метушня ще кипіла повсюдно
Й лють непогасна штовхала відважні загони до бою,
Саме тоді до старенького князя долинула звістка,
Що прибуває до нього посольство від війська повстанців.
І м'якосердя, князям притаманне, що в мові таїлось,
Глянуть послам дозволяє на княжі спокійні обличчя.
Три і чотири рази ті посли, на коліна упавши, --
Звичай велів так народний, -- б'ючи себе в груди руками,
Голосом сумно-печальним звернулись до князя словами:
«Князю наш! Завжди в великій біді ти бував милосердним
До низових, і ніколи ти не ненавидів невинних.
Скільки морів і земель здобули ми отим своїм луком,
Слухи вже ходять і скоро докотяться, дійдуть до тебе.
Ось і тепер, хто не раз виривав нас з нещасть небувалих,
Нашу кінноту в бою розгромив, і піхота, що скіфські
Землі з тобою пройшла, у снігах жде загибелі зараз.
Бачимо ми вже провину свою в цій ганебній події,
Ми ж принесли цю війну, -- гарячкове тремтіння
Аж до кісток потрясло, адже ж зрада жорстоко помстилась:
Ми ж то -- причина, основа й призвідники лиха отого,
Тож кажуть правду, що зламаний лук свою силу вже втратив.
Ось побажали всевишні боги, і така наша доля,
Що саме ти уярмив шиї лих, бо в сарматському світі
Більше ніхто так не сяє набожністю й хистом воєнним,
Як твоя милість, і кожен із нас честь острозьку зневажив.
Може, коли в тобі лютість вирує, ти крові бажаєш.
Просим тебе, зараз стримай вже зброю і лютість воєнну,
Хай порятунок повернеться всім переможеним, Марса
Стримай, бо досить уже покарань, пощади, найясніший!
Князю, без тебе немає надії на наш порятунок,
Не відкладай допомоги своєї на довгі години,
Нас збережи ти собі і поглянь на становище наше,
Лютість спини свою, будь милосердним до долі гіркої.
Глянь на широкі поля: ми їх трупами нашими вкрили.
Бачимо П'ятку: від нашої крові ще мокра усюди,
Глянь на рови ці, багряні від крові убитих повстанців,
Кров на мосту ще парує, і ледве дихнути тут можна,
Втішні слова хоч скажи переможеним, що за кордоном
Краю твого зможуть жити безпечно, якщо під покровом
Миру вони укладуть із тобою союз ще міцніший»
Тільки вони закінчили, промовець із княжої волі
Лагідним голосом їм відповів отакими словами:
«Що ж наробило це ваше шалене свавілля? Пожежа
Ця громадянська змогла розв'язати війну братовбивчу,
Знищити лари та вигнати русів із їхніх поселень.
В крайнощі впали тоді, і це Марс доказав, очевидно.
Війни безбожні якщо вже годиться вести, то ніколи
Ви ні себе, ні своїх, ні вождів тех не силуйте брати
Участь в боях отаких, бо тривожить Всевишнього Бога
Помста, і він, справедливий Господь, у такий гнів впадає.
Просите миру. Народ непостійний вони й різнорідний.
Гетьман хай прийде! Хай вернеться гетьман до тих, кому щойно
Шкоду зробив! Хай, обнявши коліна, він їх привітає
Й просить пробачення, голову перед князями схиливши!
Так Костянтин-князь бажає собі із синами своїми,
Й також і друзі велять так, що Марс їх до зброї покликав.
Ваш пощадити народ не годиться ні в якому разі,
Мовчки щоби не радів після цього наш ворог завзятий.
Тож перемир'я хай буде міцним, що права зберігає.
Згоден із цим сам Острозький, ця дуже ласкава людина.
Та, відійшовши ізвідси, дивіться, щоби перемир'я
Ви не порушили: тільки сім днів воно буде між нами.
Більше дозволити -- забороняє жорстока негода
Неба. Отож відправляйтесь і відповідь цю несіть друзям».
Слово почувши таке, домів подалися у П'ятку.
Щоб провести там безкарно сім днів цих, призначених князем.
Всюди блукали вони по дорогах, назносили їжі
Дуже багато й для спільного вжитку склади очищали,
Нищили хатки-землянки і дерево, що наносили
Звідкись сюди на дахи: ясенові та букові балки.
Скрізь на полях незабаром розклали вогні димоносні,
Щоб освітити, і стало можливим оглянути місце
Битви, і купи убитих усі почали розглядати.
Всюди лежало багато убитих, і друг шукав друга,
Брат хотів брата знайти, хтось нишпорив за родичем всюди,
Батька розшукував син, і оцю всю юрбу безіменну
Захоронили в трьох братських могилах, віддавши останню
Шану, й пішла ця юрба до Харона стигійського в безвість.
Сталось це в день непорочної діви Марії, Ісуса
Матері, як в Соломоновім храмі Ісуса представив
Той, що закони любив і виконував завжди накази.
Януш, ця парость могутня острозька, що доблестю всюди
Славилась, тільки прогнав низових козаків, що до втечі
Кинулись, давши ворожим жорстоким дерзанням належну
Відсіч, розплутавши тисячу хитрощів різних лукавих,
Швидко тоді спрямував своє військо до власного міста
Й думав про все у душі. Такі дії преславного князя
На переможених страх навели і стривожили душі:
Битви у місті боїться томіт, що звик битись у полі.
Сьомий минув уже день, перемир'я, що пообіцяли
Ворогу, втратило силу, і тут несподівано з міста
Ворог свавільний виходив: задумав війну відновити.
Знов шикувались до бою острозькі частини, -- велике
Військо було у князів, бо багато покликав Претвицький,
Що відзначався так розумом, силою й щастям воєнним,
І Вишневецький, який прибув з військом під час перемир'я.
Піші хотіли зайняти рови біля П'ятки, кіннота ж
Браму бажала чимдуж відчинити руками своїми.
Саме як молодь вся біля ровів готувалась до бою,
Саме тоді появився із міста сам гетьман Косинський,
Часто зітхаючи, кроком повільним ступав по дорозі
Й зараз Острозьким князям, яким шкоду приніс незаконно,
Честь шанобливо віддав і, зійшовши з коня, самовільно
Впав у снігу і звернувся з проханням до двох цих монархів,
Слізно благаючи: «Будь до своїх милосердним, о князю!
Справді з богами рівняє вас ваша князівська ласкавість.
Я, що вчинив це, прибув, і на мене свій меч ви спрямуйте.
Я -- саме той, хто мечем сплюндрував ці міста, повні чару.
Бачу свою я загибель: лежать на полях, вкритих снігом,
Серця шалений запал і надмірно зухвала свобода,
Крахом жахливим я вже заплатив за свій злочин ганебний».
Тут він піднявся і князеві ноги почав цілувати.
Князь йому так відповів: «Віроломний, на справах життєвих
Вчися! Ось скільки повстань піднімає свавілля людини,
Як повертаються долі людей під час бунту такого
Й в битві кінноти страшної, куди веде Марсова битва,
Що зруйнувати спроможне отих громадян миролюбних,
Що несуть війни жорстокі, що може князів хвилювати,
Бачив ти все: це Господь, суддя правди, засвідчив у битві.
Це був той день, коли наші війська переможні розкрили
Вашу хвальбу. Це ж бо ти, саме ти ось покликав до зброї
Душі відважні оті, що тепер вкрили трупами землю.
Краще було б ті частини свої повести у Родопи
Й вигнати із перешийка вузького рифейські загони
Чи то піти на сніжний Танаїс і кавказькі тумани!
Зараз мужі ці острозькі набожні тобі все прощають.
Йди, щоб твоєї у П'ятці ноги не було, й наше місто
Звільнить хай той, хто з тобою посмів це повстання підняти».
Він же, нещасний, схилившись додолу, подякував вдруге
Й в місто подався зажурений, голову вниз опустивши.
Третього дня, тільки сонце зійшло, всі козацькі частини,
П'ятку Острозьким лишивши, виходили швидко із міста,
І громадянин острозький їх більше уже не побачив.
Теж незабаром князі повели і острозькі загони
До Костянтинова, й військо співало свій гімн у дорозі.
Тут влаштували розкішні бенкети для війська усього
Й цінні дарунки усім роздали, а знамена тріумфу
Й навіть свій стяг, Станіславе, тобі присвятив сам князь Януш,
В місці священнім їх всіх помістивши, і будуть віднині
В храмі прекраснім своїм як чудова прикраса стояти,
Де, найсвятіший владико (о злочин!), блаженного мужа
Голову цар-повелитель мечем відрубав смертоносним.
Вже оспівав я достатньо оці страхітливії битви.
Музо, прикрасо поета, тепер відійти тобі треба
Вже на парнаські вершини, повернешся ж, лиш як покличуть.
Ти, найславніший з Острозьких князів усіх, доблесний принце,
Ти, каштеляне, прийми вже до Кракова в замок фортечний
Витвір моїх рук -- поему оцю і поета люб'язно.
Прийде ще час, і піднімемось ми на ще вищі котурни
Й всі твої славні діяння опишем на лад аонійський,
В одах моїх прославлятися буде колись ще Тарновський
І, як супутник мій, в небі високім зірок він досягне.

Завантажити наступні 18 зображень