КНИГА ЧЕТВЕРТА
Рано-раненько, лиш день благодатний із обріїв неба
Зорі прогнав і пригнобленим смертним приніс ясне світло,
Рання зоря лиш зійшла, -- Костянтин на коня вже сідає.
Щастя віщує душа, і він молиться Господу Богу,
Безліч всього передумав і відділам бути готовим
Видав наказ: якщо ворог вступив би у бій випадково,
Кожен щоб без зволікання взяв Марсову зброю швиденько.
Сонце лише появилось і перші послало проміння,
Вийнявши шаблі блискучі, війська вже на битву чекали,
Й знов у серця переможених доблесть вселилась воєнна,
Марса залізо взяли тоді навіть усі боязливі.
Думка одна була в усіх, щоби ворога вигнати з краю.
Януш суворий, як військо готове до бою обходив,
Висловив всім він сердечну подяку словами такими:
«Що у молитвах було і що ми собі всі побажали
В шумі цієї війни, коли лютість вирує скажена,
Зараз, о друзі, це все принесла нам Господняя сила,
Тож помолімось від щирого серця і даймо обіти
Богу. Ось поле! А скільки лежить кругом трупів убитих,
Видно усім. Навіть наша нога топче шиї нікчемних
Цих низових: так оплакує шкоду свавілля шкідливе.
Бачив його, та не радо, Господь із тривожного неба,
Й небо посилило гнів, як удари його схвилювали,
В лютість шалену тоді перейшла неспокійна жорстокість.
Марс переміг ці чудовиська, й страх перед Господом Богом
Бачите: вже їх, огидних, лишила нарешті фортуна.
Спокій настав, бережіть же себе для майбутнього щастя.
Також частина, що біля ровів, окопавшись, засіла,
Нашою буде, залишить повстання і змінить свій намір.
Теж нагороди ті самі я дам, і, кого я окликав
Взятись за зброю, той в поділі цінностей братиме участь,
Бо ж не лише показали ви вірність, як слуги придворні,
В час небезпек, але й вроджену Марсову доблесть воєнну.
В вас ми побачили крові такої сміливі дерзання,
Пам'ять про вас не загине в віках, завше згадувать будуть,
Треба лиш перенести вам всі труднощі грізного неба:
Холод, глибокі сніги та ще й інші великі страждання».
Так він сказав, і кругом закричали всі голосом дружним.
Зараз піхота до зброї частини усі закликала,
Стала кіннота в ряди бойові, і почувся там брязкіт,
Слух про війну розлетівсь по рядах, і прекрасная думка
Дух підняла бойовий -- від домівок своїх відігнати
Геть низових. І коли метушня ще кипіла повсюдно
Й лють непогасна штовхала відважні загони до бою,
Саме тоді до старенького князя долинула звістка,
Що прибуває до нього посольство від війська повстанців.
І м'якосердя, князям притаманне, що в мові таїлось,
Глянуть послам дозволяє на княжі спокійні обличчя.
Три і чотири рази ті посли, на коліна упавши, --
Звичай велів так народний, -- б'ючи себе в груди руками,
Голосом сумно-печальним звернулись до князя словами:
«Князю наш! Завжди в великій біді ти бував милосердним
До низових, і ніколи ти не ненавидів невинних.
Скільки морів і земель здобули ми отим своїм луком,
Слухи вже ходять і скоро докотяться, дійдуть до тебе.
Ось і тепер, хто не раз виривав нас з нещасть небувалих,
Нашу кінноту в бою розгромив, і піхота, що скіфські
Землі з тобою пройшла, у снігах жде загибелі зараз.
Бачимо ми вже провину свою в цій ганебній події,
Ми ж принесли цю війну, -- гарячкове тремтіння
Аж до кісток потрясло, адже ж зрада жорстоко помстилась:
Ми ж то -- причина, основа й призвідники лиха отого,
Тож кажуть правду, що зламаний лук свою силу вже втратив.
Ось побажали всевишні боги, і така наша доля,
Що саме ти уярмив шиї лих, бо в сарматському світі
Більше ніхто так не сяє набожністю й хистом воєнним,
Як твоя милість, і кожен із нас честь острозьку зневажив.
Може, коли в тобі лютість вирує, ти крові бажаєш.
Просим тебе, зараз стримай вже зброю і лютість воєнну,
Хай порятунок повернеться всім переможеним, Марса
Стримай, бо досить уже покарань, пощади, найясніший!
Князю, без тебе немає надії на наш порятунок,
Не відкладай допомоги своєї на довгі години,
Нас збережи ти собі і поглянь на становище наше,
Лютість спини свою, будь милосердним до долі гіркої.
Глянь на широкі поля: ми їх трупами нашими вкрили.
Бачимо П'ятку: від нашої крові ще мокра усюди,
Глянь на рови ці, багряні від крові убитих повстанців,
Кров на мосту ще парує, і ледве дихнути тут можна,
Втішні слова хоч скажи переможеним, що за кордоном
Краю твого зможуть жити безпечно, якщо під покровом
Миру вони укладуть із тобою союз ще міцніший»
Тільки вони закінчили, промовець із княжої волі
Лагідним голосом їм відповів отакими словами:
«Що ж наробило це ваше шалене свавілля? Пожежа
Ця громадянська змогла розв'язати війну братовбивчу,
Знищити лари та вигнати русів із їхніх поселень.
В крайнощі впали тоді, і це Марс доказав, очевидно.
Війни безбожні якщо вже годиться вести, то ніколи
Ви ні себе, ні своїх, ні вождів тех не силуйте брати
Участь в боях отаких, бо тривожить Всевишнього Бога
Помста, і він, справедливий Господь, у такий гнів впадає.
Просите миру. Народ непостійний вони й різнорідний.
Гетьман хай прийде! Хай вернеться гетьман до тих, кому щойно
Шкоду зробив! Хай, обнявши коліна, він їх привітає
Й просить пробачення, голову перед князями схиливши!
Так Костянтин-князь бажає собі із синами своїми,
Й також і друзі велять так, що Марс їх до зброї покликав.
Ваш пощадити народ не годиться ні в якому разі,
Мовчки щоби не радів після цього наш ворог завзятий.
Тож перемир'я хай буде міцним, що права зберігає.
Згоден із цим сам Острозький, ця дуже ласкава людина.
Та, відійшовши ізвідси, дивіться, щоби перемир'я
Ви не порушили: тільки сім днів воно буде між нами.
Більше дозволити -- забороняє жорстока негода
Неба. Отож відправляйтесь і відповідь цю несіть друзям».
Слово почувши таке, домів подалися у П'ятку.
Щоб провести там безкарно сім днів цих, призначених князем.
Всюди блукали вони по дорогах, назносили їжі
Дуже багато й для спільного вжитку склади очищали,
Нищили хатки-землянки і дерево, що наносили
Звідкись сюди на дахи: ясенові та букові балки.
Скрізь на полях незабаром розклали вогні димоносні,
Щоб освітити, і стало можливим оглянути місце
Битви, і купи убитих усі почали розглядати.
Всюди лежало багато убитих, і друг шукав друга,
Брат хотів брата знайти, хтось нишпорив за родичем всюди,
Батька розшукував син, і оцю всю юрбу безіменну
Захоронили в трьох братських могилах, віддавши останню
Шану, й пішла ця юрба до Харона стигійського в безвість.
Сталось це в день непорочної діви Марії, Ісуса
Матері, як в Соломоновім храмі Ісуса представив
Той, що закони любив і виконував завжди накази.
Януш, ця парость могутня острозька, що доблестю всюди
Славилась, тільки прогнав низових козаків, що до втечі
Кинулись, давши ворожим жорстоким дерзанням належну
Відсіч, розплутавши тисячу хитрощів різних лукавих,
Швидко тоді спрямував своє військо до власного міста
Й думав про все у душі. Такі дії преславного князя
На переможених страх навели і стривожили душі:
Битви у місті боїться томіт, що звик битись у полі.
Сьомий минув уже день, перемир'я, що пообіцяли
Ворогу, втратило силу, і тут несподівано з міста
Ворог свавільний виходив: задумав війну відновити.
Знов шикувались до бою острозькі частини, -- велике
Військо було у князів, бо багато покликав Претвицький,
Що відзначався так розумом, силою й щастям воєнним,
І Вишневецький, який прибув з військом під час перемир'я.
Піші хотіли зайняти рови біля П'ятки, кіннота ж
Браму бажала чимдуж відчинити руками своїми.
Саме як молодь вся біля ровів готувалась до бою,
Саме тоді появився із міста сам гетьман Косинський,
Часто зітхаючи, кроком повільним ступав по дорозі
Й зараз Острозьким князям, яким шкоду приніс незаконно,
Честь шанобливо віддав і, зійшовши з коня, самовільно
Впав у снігу і звернувся з проханням до двох цих монархів,
Слізно благаючи: «Будь до своїх милосердним, о князю!
Справді з богами рівняє вас ваша князівська ласкавість.
Я, що вчинив це, прибув, і на мене свій меч ви спрямуйте.
Я -- саме той, хто мечем сплюндрував ці міста, повні чару.
Бачу свою я загибель: лежать на полях, вкритих снігом,
Серця шалений запал і надмірно зухвала свобода,
Крахом жахливим я вже заплатив за свій злочин ганебний».
Тут він піднявся і князеві ноги почав цілувати.
Князь йому так відповів: «Віроломний, на справах життєвих
Вчися! Ось скільки повстань піднімає свавілля людини,
Як повертаються долі людей під час бунту такого
Й в битві кінноти страшної, куди веде Марсова битва,
Що зруйнувати спроможне отих громадян миролюбних,
Що несуть війни жорстокі, що може князів хвилювати,
Бачив ти все: це Господь, суддя правди, засвідчив у битві.
Це був той день, коли наші війська переможні розкрили
Вашу хвальбу. Це ж бо ти, саме ти ось покликав до зброї
Душі відважні оті, що тепер вкрили трупами землю.
Краще було б ті частини свої повести у Родопи
Й вигнати із перешийка вузького рифейські загони
Чи то піти на сніжний Танаїс і кавказькі тумани!
Зараз мужі ці острозькі набожні тобі все прощають.
Йди, щоб твоєї у П'ятці ноги не було, й наше місто
Звільнить хай той, хто з тобою посмів це повстання підняти».
Він же, нещасний, схилившись додолу, подякував вдруге
Й в місто подався зажурений, голову вниз опустивши.
Третього дня, тільки сонце зійшло, всі козацькі частини,
П'ятку Острозьким лишивши, виходили швидко із міста,
І громадянин острозький їх більше уже не побачив.
Теж незабаром князі повели і острозькі загони
До Костянтинова, й військо співало свій гімн у дорозі.
Тут влаштували розкішні бенкети для війська усього
Й цінні дарунки усім роздали, а знамена тріумфу
Й навіть свій стяг, Станіславе, тобі присвятив сам князь Януш,
В місці священнім їх всіх помістивши, і будуть віднині
В храмі прекраснім своїм як чудова прикраса стояти,
Де, найсвятіший владико (о злочин!), блаженного мужа
Голову цар-повелитель мечем відрубав смертоносним.
Вже оспівав я достатньо оці страхітливії битви.
Музо, прикрасо поета, тепер відійти тобі треба
Вже на парнаські вершини, повернешся ж, лиш як покличуть.
Ти, найславніший з Острозьких князів усіх, доблесний принце,
Ти, каштеляне, прийми вже до Кракова в замок фортечний
Витвір моїх рук -- поему оцю і поета люб'язно.
Прийде ще час, і піднімемось ми на ще вищі котурни
Й всі твої славні діяння опишем на лад аонійський,
В одах моїх прославлятися буде колись ще Тарновський
І, як супутник мій, в небі високім зірок він досягне.

Завантажити наступні 18 зображень