БИТВА ПІД П'ЯТКОЮ
Лави зчепились з собою, і бій розпочався жахливий.
Серце забилось, палає душа, кипить розум від люті,
В грудях вогонь, і вже біль тверді кості почав припікати.
Страшно ревуть від ударів воли, аж луна покотилась,
Реву ще сили сурма додає і до зброї всіх кличе,
Різко сигнали звучать, і труба дає силу вогненну
Марсу, й сурма підганяє до бою загони кінноти.
Ось гаківниці із пащ викидають вогонь смертоносний,
Там із гармат вилітають від іскри жахливії ядра,
То загудуть десь метальні машини й пилюку підносять
Чорну могутнім стовпом, і розходиться гул безустанно.
Мов лютий вовк убиває в вівчарні нещасних овечок,
Чи дикий лев розганяє худобу, що збилась докупи,
Так і воєнная зброя тут нищить вози безпощадно.
Всюди глибокі сліди від коліс, і скрізь ядра гарматні
Рвуться й вигнем непоборним руйнують поля безсердечно.
Табір острозький в безладді, зруйнований табір козацький,
Битва шаліє усюди, і крики людей і сурм звуки
Аж до зірок долітають, і всім тут, не кинувши зброї,
Гарно померти, страхіття жахливе по табору бродить.
Дощ проливний ворогів відганяє, що бились завзято,
Феб заховався за хмари, зайшло життєдайне світило,
Навіть Вулкан, коли вирветься в поле, не так шаленіє:
Вихором буйним й сипучим піском він поля не так нищить
Й також тоді, як страшний буревій на поля посилає;
Навіть і Етна, якщо дадуть їжу їй печі раптово,
Гори і скелі коли пожирає, коли вогнем дише,
Як на вози налетіли хоробрі серця, що поразки
Зовсім не знали: завзяття вселила їм князя відвага.
Ліс так не пада від вихорів навіть Борея страшного,
Ні буревій, що нам зиму несе, не шаліє так в морі,
Як тут із шумом тріщали і лати, і списи короткі.
Скована взимку земля, коли снігу на локтів декілька,
Непрохідною усюди стає від дощу проливного,
Тільки глибокий лежить сніг, то холод бої припиняє,
Сонце ж коли пригріває узимку, то навіть в морози
Турми кінноти, розбігшись по полю, до бою вступають.
Що то за рід людський, що то за Марса країна приймає
Звичай такий, щоби рідним морозом себе гартувати?
Тож, всемогутній сармате, облиш войовничий свій задум,
Душу свою бережи і правицю для справ важливіших.
Шиї ніколи ти ще не зігнув для романських кайданів.
Хоч би він з військом своїм перейшов і Панонськії Альпи,
Й Дака країну сусідню, що надто сприяє усюди.
Води двойменного Істру ось зрошують ці дві держави.
Чи ж не вважає германець тебе переможцем славетним?
Цим, проте, ти невдоволений, служить тобі вже жадібний
Турок, прогнали загони твої ж його звідси, й шанує
Вже він угоду і мовчки розплутує долі таїни.
Ти, невибагливий зовсім, вже звик до морозів, до війська
Йдеш добровільно й шукаєш тут Марса, в сарматській країні.
Нащо ж збираєш могутнії сили у серці, вітчизни?
Горе! Усюди печаль! Ось бліда Тісіфона приходить
Під Костянтинове місто й шаліє між трупами люду.
Парки нитки свої змотують вже, попускає Белона
Лютості віжки свобідно, лютує рамнунтськая діва
Й парость Тритона -- Мінерва, і Марс пломеніє, змішалось
Все тут: і смерть, і життя, а за Дірами тут же Мегера
Слідом іде, стало густо.в рядах, крик донісся до флангів.
Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,
Мокрою стала земля, і поля напилися досита,
Коні, живі ще, від болю качались, стікаючи кров'ю,
Вже не ставало і стріл, і тоді-то мечі в бій пустили.
Стрілами вкрита усюди й напоєна кров'ю доволі,
В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,
Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та сама дорога!
Воїн, із вбитого впавши коня, дає другові поміч,
Стрілами піший стрілець убиває, а ворог все лізе,
Лук натягає він свій, сагайдак його завжди відкритий,
В лютості всяк підбирає суперника й б'ється врукопаш.
В битві оцій сам наш Януш-герой на коні скрізь гасає,
Гострим рубає мечем, кого стріне, і всюди по полю
Б'є ворогів: Переяслав і батько, пожежі і лютість
Перед очима його, переможця, стояли постійно.
Грізно кричить він, шукаючи в Марсовій темряві дикій
Автора битви цієї, щоб з ним позмагатись у силі.
Б'ється відбірний загін, ось Завацький Гайдар багородний,
Миру служитель із П'ятки і князя воєнний соратник,
Завжди Острозькому князю він був дорогим особливо.
Б'ється завзято заславська фаланга у воїнів гущі,
Мужньо крізь стріли вривається в лави ворожі численні,
Й смерть у борні забирає багато сердець войовничих,
Наче пожежа жахлива колосся сухе поїдає,
Чи то вогонь палить трави, землі плід, що потом полита.
Тульський до бою солдатів зохочує словом відрадним,
Гойський із серцем тривожним завзято б'є ворога всюди,
Знов же Свозовський, герой благородний, крізь лави ворожі
Кинувся, й вже ось торкнувся порога від брами міської,
Й тут же, під муром, поставив швидкого коня, і до бою
Знов повернувся. Якщо наші вірші якусь мають силу,
І якщо я заслужив називатись поетом, тоді я
Справді щасливий: про подвиг його на весь голос всі музи
Всюди співатимуть, аж до священних джерел Гелікону.
Гнів невгамовний розпалює до ворогів сам Острозький,
Цей громадянин шляхетний, і всіх закликає до бою,
Він наступає й розумно командує військом Острозьким.
Славо безсмертна, прийми ось славетний трофей ти для себе.
Гетський зловіщий загін мчить галопом на конях спітнілих,
З криком «ала» добиває тіла, що вмирають повільно.
Б'ється завзято Богдан, Семерин уже трупами всюди
Землю встелив, Загоровського спис аж свистить у повітрі
Військо колхідське напало на табір: багато повстанців
Згинуло -- виступить проти козацтва дерзнуло зухвале.
Шишка з коня впав на землю: пробиті наскрізь його груди
Списом у нього, там мертвий лежить Шебельтук, хоч завзято
Бився. Тоді свою долю пізнав Грабковицький нещасний,
Тут він загинув: в бою і набожністю зовсім нікому
Не уступав, якщо б щастя, і Бог, і фортуна сприяли.
Також багато колхідян хоробрі серця залишило
В таборі цім. Козаків низових, проте, більше зустріло
Лихо: вони, ніби град густий, падали вбиті на землю,
Чи то як з дуба, коли потрясти ним, спадає жолуддя.
Гостре залізо серця гордовиті наскрізь пробиває,
З вуст запорожців убитих тече кров багряна струмочком,
Стогін і лемент жахливий від болю розходяться всюди,
Ген до узгір'я, й відлунням сумним повертаються знову.
Ріки повільні даремно підносять тіла їх до неба;
Трупи убитих лежать, імена багатьох не відомі.
Цілий загін тут на полі лежить, і вояцькая доблесть
Вже не тривожить сердець, і розкидав скрізь кості страх лютий.
Все це розважив в душі Серафин, той приборкувач коней,
Що до війни закликав: то просив, то словами палкими
Кликав завзято гігантські потвори на службу до Марса.
Що ж, проте, в справах великих таких ось без волі всевишніх
Він осягнути спромігся? Загибель однакову всьому
Сам повелитель Олімпу високого визначив точно.
Тут, Серафине, лежиш! Це зробила чужа ненажерність!
Жук, а твоє де поділось тепер сліпе прагнення влади?
Ну, а Косинський, призвідник війни, тож чому заховався
Десь там під мостом? Ховатись магістру найвищому -- сором!
Ну ж, зупинися: в тобі лиш надія на наш порятунок.
Ось утікають. На конях його привезли аж до мурів,
Ледве додому зайшли, бо наокруж лежали побиті
Жителі П'ятки, а інші будинки свої залишили,
Страх-бо великий напав, і вони не хотіли вертатись.
Мало лишилось, і справа і зліва від веж того замку
Ядра з гармат випускала обслуга маленька.
Син Костянтина, якби в нього думка поважна з'явилась,
Він би негайно до П'ятки послав ще й загони піхоти,
І день цей вогнистий для переможених був би останнім.
Страх небувалий тоді охопив ворогів, що втікали,
Падали мертвими скрізь охололі від страху їх душі,
Мертві лежали тіла їх усюди в лісах і на нивах,
Годі пізнати було їх обличчя і вигляд колишній,
Брат тоді брата не міг відрізнити від ворога навіть,
Також не в силі був батько пізнати убитого сина.
Воїн острозький справляє тріумф, бо не видно на нивах
Вже низових, повтікали всі крізь пожежі і скелі
Саме туди, куди Бог, і фортуна, і шлях їх покликав.
Тридцять метальних машин як трофей захопили в тирана, --
Саме такими, звичайно, оснащені судна турецькі
Під час далеких походів у море, -- їх Януш своєму
Рідному батькові як подарунок привіз, і, крім того,
Ще польових гаківниць вісімнадцять, здобутих у битві
З ворогом лютим, і також привезено зброї два вози.
Тільки як вечір рожевий послав вже проміння жахливе,
Бій припинився, і про перемир'я сурма сповістила,
Й воїнів разом зібрала. Коли ж спочивав увесь табір,
Лікар-хірург допомогу давав легкораненим воям,
Кліщами з рани залізо виймав, що застрягло у тілі.
Тих же солдатів, що рани смертельні отримали в битві,
Зараз в сусідні міста відправляли, бо був такий дозвіл.
Тільки як день залишив небеса й темна ніч усе вкрила,
Всюди розклавши багаття, вогонь розпалили солдати,
В зброї блискучій були вони всі: так пора вимагала,
Їжі достатньо простої вони вимагали узимку,
Варта нічна провела тоді ніч всю без сну й відпочинку.

Завантажити наступні 18 зображень