КРАЮ МІЙ РІДНИЙ

Спогади про П’ЯТКУ

 2012


«Село! О! сколько милых, очаровательных видений пробуждается в моем старом сердце при этом милом слове. Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем,»

 

Село!... Гай-гай, скільки любих, чарівливих образів прокидається в моєму старому серці з цим дорогим для серця словом! Село... І от стоїть переді мною наша вбога, стара, біла хата з потемнілою солом’яною стріхою та чорним димарем 

Тарас Шевченко

Приснилося, що я вернувсь додому.

Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,

Сміються в сонці золотому

Річки, і села, і поля.

 

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,

Де мати жде мене й не жде,

Я скрикну "Матінко!" до неї,

Вона на груди упаде.

                                       Михайло Старицький

 

Присвячую Лесі Мельничук,

моїй натхненниці,

щирій українці, патріотці,

знавцю рідної, української мови.

      Є таке місце в кожної людини, що навічно залишається з нами, кожне дерево і кожний камінь закарбовуються в пам’яті, і час від часу якась дрібничка нагадає нам про минуле і обличчя найвідданіших, кращих друзів ніби виринають з минулого і туга огортає серце, бо "ні твоїх снів, ні твоїх дум нам не забути, рідний краю". Таким для кожного з нас є і залишається Батьківщина. Для мене це село П’ятка. Місце, де народився, виріс, вчився оповите якимсь невпійманним серпанком туги, і раз-у-раз із минулого постає наше незрадливе дитинство, наші рідні, наші віддані друзі, дружба з якими навічно. Ми пам’ятаємо їх все життя і ніколи не забудемо.

      Ніколи я не забував моїх щирих друзів, з якими навчався в десятому класі П’ятківської середньої школи, а також тих хлопчиків і дівчаток, у гурті з якими я пас корову на зорі свого життя. Друзями були всі ті, хто навчався в 10-х класах і в школі у той час. Часто-густо звертаємось ми до джерел нашого життя, вічно згадуємо ті місця, де народились, де здійснилися перші кроки, де минуло наше дитинство, найкращі роки нашого життя.

Доречним буде навести слова з вірша “Первая звездочка”, уродженця міста Бердичева, поета Аврама Гонтара, який я надибав в Інтернеті на сайті і прочитав його сотні разів:

Я ушибался сотни раз о камни,

Сквозь сто огней вела меня судьба,

Но до сих пор все так же дорога мне

У (Гнило)Пятки дикая тропа.

Заплакал я,

Споткнувшись там когда-то,

И тихий плач мой

Там дрожит поднесь.

Плешивый камень – темный и щербатый –

Все видел…

(И у камня зренье есть!)

Я пил из всех источников…И все же

Колодец старый наш меня влечет.

И мать моя к нему тянулась тоже:

В нем горечь черпала она и мед.

В колодец

Заглянул я

Как-то ночью,

Плыла там звездочка судьбы моей.

…Она мне светит

И сейчас воочью

И озаряет путь

С тех первых дней.

                                       Аврам Гонтар

      Чимало років спливло з дитинства, яке напружено (зосереджено завзято з силкуванням) згадуєш. І бачиш у далечині свої ті роки, і бачиш ту хатинку під солом'яним (стріхою) дахом, і бачиш у тій хатині всіх живих і здорових, навіть тих, яких давно вже нема. І бачиш ту ж гасову лампу в хаті, яка сяє теплим світлом. Бачиш все село, всі ті хатинки, і бачиш на подвір’ях живих і здорових тих же хлопчиків і дівчаток, сусідів, школу, і так шкода, що поїхавши до села, нічого не побачиш і не торкнешся знову, там все нове…

 

Я знову тут, на рідній стороні,

У тім селі, де літа молоденькі

Мої спливли, мов у рожевім сні,

Під променем любові й ласки неньки…

Мій боженьку, як діялось давно,

Коли ти був, щасливий до безмір’я,

Коли життя всміхалося чарівно,

А в серці ще не кублилось зневір’я

                                       Михайло Старицький

      Люди, хати, дороги, все це нове, залишилися тільки ті стежинки, по яких я ходив у той час, чи то в школу, чи то до друзів; залишилися ті ж річечки-струмочки, які несуть у своїх джерелах чисту, дзеркальну воду, яку я пив все те життя, яка дала мені сил і здоров’я, і яку хочеться попити ще хоч би раз.

      У П’ятці спливли мої кращі роки, я так вважаю, хоча мій цей період життя припадає якраз не на кращі роки в країні. Правда, можна сказати, що у цій країні, у якій ми жили, всі роки були погані – то війни, післявоєнний голод і т.д.

        Минуло багато часу, більше півстоліття. Небагато збереглося в пам’яті про ті роки, як жило село, як люди переживали всі ті події. Померкли старі назви, доводиться напружено згадувати. Доводиться заново знайомитися з теперішніми селянами, однакових зі мною по віку, знайомих мені з дитинства та шкільних років, теперішній вид жителів села відрізняється від тодішніх моїх знайомих і друзів.

 Колишнє, забуте почуття

Цілком мене зненацька огортає,

І що з віків немає вороття –

Із мрійної безодні виринає…

За цвинтарем, проміж зелених стін

Розлогих лип, вела у двір дорога;

Крізь тінь густу здаля світився він,

Аж усміхавсь… Але ж то що? На бога!

Немає лип… Одна верба стара!

Хто ж вас зрубав, мої рясні, єдині?

                                       Михайло Старицький

      На жаль, у свій час не занотовувались своєчасно розповіді батьків, бабусь і дідусів про село, ті, хто слухав, їх забували, а історичні події стираються з пам'яті. Варто нам, п’ятківцям, відновити пам'ять. Згадаймо про людей та події, запишемо для нащадків.

Я озирнувсь… аж ні! Нові хатки

Скрізь виросли, немовби ті грибки

Після дощу, на панським попелищі…

 Вітаю ж я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі

                                       Михайло Старицький

      Мені не довелось знайти в літературі чи в часописах спогади мешканців села або описи про П’ятку. Єдина існує згадка в історичних матеріалах про події, що стались у селі чи поблизу щодо перебування визначних людей у П’ятці, таких як Криштоф Косинський, Севери́н Наливайко, Максим Кривоніс, Гетьман Іван Виговський, Дорошенко Петро Дорофійович, Олександр Петрович Довженко. Думаю, що бували в селі й інші визначні особи, але свідчень про них нема. Може знайдуться. Спробую надолужити цей недолік і викласти деякі згадки про наше село, в якому я провів значний період мого життя. А також доторкнутися і до минулого села. Можливо, це стане прикладом і мої земляки також захопляться цим і ми напишемо всі разом книгу про П’ятку.

Найчастіше згадується в історії України село П‘ятка у зв’язку з вікопомною битвою під П‘яткою (тоді називалось під містечком П'ятка) в січні 1593 року козацького війська, очолюваного гетьманом Криштофом Косинським, з польським військом. Це перша кампанія, перше повстання українського народу проти польського панування (почалась у грудні 1591) Косинського і козаків проти влади польської шляхти, а надто проти князя Костянтина Острозького, якого називали володарем цих земель, ввійшла в історію України, як знаменна подія в боротьбі українського народу за незалежність. До повстання козаків приєднувались селяни, полу-пани, панські слуги і панські піддані, всі ті, хто на собі зазнавав утисків, злидні та несправедливість. Повстання охопило значну територію України, і завершилось битвою під П‘яткою. Під час цієї битви загинуло до 3-х тисяч українських вояків. Їхні кістки лежать в нашій землі. Так свідчать джерела.

Згодом Косинський зібрав військо, щоб іти проти князя Олександра Вишневецького, та, на жаль, сталося вбивство Криштофа Косинського під Черкасами. А втім походи козаків тривали і далі.

        Ця дата і ця битва для села П‘ятка стала основною і найвизначнішою. Згадується ця дата в історії досить часто. Існують навіть твори художньої тематики про цю битву, наприклад, поема "ПРО ОСТРОЗЬКУ ВІЙНУ ПІД П'ЯТКОЮ ПРОТИ НИЗОВИХ" чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом.

      Не однократно були ювілейні дати цієї події, хоч ця подія не принесла Україні радості, але маємо відмітити пам’ятним знаком цю подію, або інакше вшанувати загиблих і похованих у могилі…

 Стоять та сумують там славні могили,

Де трупи братерські навіки спочили

Старицький-Гребінка

 До речі, в цій битві брав участь дід гетьмана України І. Мазепи, Федір, а також він брав участь і в повстанні під проводом С. Наливайка. 

Як описується в історії України (в статті Історика-краєзнавця О. І. Іваненко, вміщеній у книзі «Козацькі часи на Житомирщині»), містечко П’ятка було добре укріплено, з фортецею, вали якої зберігалися до нашого часу (хто його зна про який час іде мова в цій праці).

Наше село згадується ще й за таких обставин – 18 липня 1648 р. повстанці захопили Бердичів і розбили польські загони біля містечка П'ятка. Що ж до Яна Тишкевича, то відомо, що він брав участь в битві біля Пилявців, в якій зіграв дуже негативну роль, розпочавши битву за греблю без узгодження з "реґіментарями". Втрата маєтків і поразки в боях, певно, і прискорили його смерть, яка настала 1649 р. в Любліні.

      Згадується ще раз у боротьбі за незалежність України – як 18 липня 1648 р. повстанці захопили Бердичів і розбили польські загони біля містечка П'ятка.

      Раньше в П’ятці було знайдено кам‘яний хрест, подібні ставились на козацьких похованнях. Була могила, яка мала форму кургану висотою до трьох метрів, який в 30-х роках був розкопаний.

      Згадується село П‘ятка також у зв’язку з селянським повстанням під приводом Северина Наливайка.

      Останнім часом знайшлась згадка про самого гетьмана Мазепу, "який розмістив своїх у Любарі, Паволочі, П’ятках (підкреслено мною – ВП) та інших місцях, а сам іде у напрямі Дніпра". (Дейлі Курант (ч. 821) за 1 грудня 1704 р.) Думаю, що гетьман Мазепа бував у нашому селі.

      Творів (художніх, дослідницьких) жителів села П‘ятка, про П‘ятку нема, на жаль. А хотілось би почитати, як-то воно було колись, як люди жили. Це ж яку силу-силенну розповідей ми втратили про гарну картину життя-буття наших предків.

      Згадувати, писати про що та про кого є. Село ж П‘ятка існує, як бачимо з літописів, з ХІІ століття, колись село називалось містечко, мало власний герб. Не оминули село такі відомі події як визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, полтавська битва, гайдамаччина, революції 1905-1907 рр., 1917 рік і громадянська війна, перша та друга світові війни, колективізація, голодомори та багато інших. У цих подіях, поза всяким сумнівом, брали безпосередню участь жителі села. Архіви ще існують, доступи до документів відкриті. Прийшов час відновити історичну справедливість. Скільки ж це подій відбулося в селі, які знамениті й видатні люди народилися і жили в нашому селі.

Поселення, які знаходяться на території Житомирщини, сучасної Бердичівщини, мають давню і багату історію. Це підтверджується численними археологічними знахідками, а також зручним географічним положення краю, родючістю земель, наявністю лісів, покладів болотяної залізної руди, глини.

Раніше, як вважає дослідник Бердичівського району Гаврило Григорович Богун, (07.04.1901 р. – 21.05.1981 р.) наш край тривалий час був маловідомий широкому загалу, і він вважає, що чотири століття тому річка, яка протікає через Бердичів Гнилоп'ять, звалася П'яток чи П’ятка, а найбільші притоки, що живлять Гнилоп'ять водою, впадають у неї зліва і їх саме п'ять: у тому числі і П'ятка. Потім частина цієї річки, що протікає через Бердичів, після того, як заселені євреї в Бердичеві зробили річку стічною канавою, річка засмерділась і стала називатися гнилою річкою, тобто Гнилоп'ять.

Розкопки та дослідження, що були виконані дослідником у Бердичівському районі, а також дякуючи виявленим знахідкам, а також враховуючи керамічний комплекс, було встановлено, що в ІІІ-ІV ст. н.е, що життя в краї, і в тому числі і в П’ятці, існувало і на початку V ст. н.е. і щільність заселення цього району була у першій половині І тис. н.е. досить значною. Дослідник запевняє, що у таких селах як П'ятигірка, Радянське, П'ятка, Пилипи Українські, Пилипи Російські, Соснівка та інші життя було в ІІІ-ІV ст. н.е.

(П. С. Скавронський Топонімічна спадщина Г.Г.Богуна).

Тобто історія нашого села триває вже майже два тисячоліття.


      Якщо прослідкувати за історією нашого народу, то на самому початку історії Української Землі стають — греки. Це вони і засіяли в наш чорнозем українського півдня «добірне зерно духовної й матеріальної культури», з яким не порівнювалась ні одна з культур світу. Але не нашим предкам довелося перейняти цю культура.

      Греки залишили на Україні безцінні скарби свого мистецтва, скити - свої «царські могили», готи - свої цвинтарі.

      Починаючи з VII ст. до Христа нашою землею заволоділи Велике й войовниче іранське плем'я скитів, дійшли вони на північ до території Києва, і далі на північ.

      З часом скити ослабли і витіснили їх споріднене з ними іранське плем'я сарматів. Протягом, від III ст. до Христа і до II ст. по Христі, завоювали вони всі українські землі. Як і скити не вигнали із своїх земель місцевого населення, так і сармати, тільки, приборкали й підчинили своїй владі всі племена. (з цього видно, що місцеве населення уже жило на цій землі ще до III ст. до Христа.)

      На зміну сарматам прийшли в І ст. по Хр. аляни, прозвані теж роксолянами, кочовики, теж іранського походження, подібні до скитів і сарматів. Від гунів були куди культурніші, гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже войовничі та свободолюбні.

      Коло 370 р. на алянів кинулася, страшна своєю дикістю і кількістю гунська орда, яка була монгольського походження. Вони започаткували на нашій землі оплакану пору турко-татарського лихоліття. Вони припинили культурно-цивілізаційний розвиток нашого краю.

      Учені довели, що українці, спільно з іншими слов'янськими племенами, належать до великої арійської або індоєвропейської сім’ї народів. Займалися праарійці ловецтвом і скотарством, а то й потроху почали хліборобствувати. У попередніх народів, що жили на нашій території слов’яни-українці не цурались старого, розвивали хліборобство й огородництво на Богом даних родючих землях. З ремесел знали ткацтво й кушнірство (кожем’яцтво) та домашнє майстерство.

         На південь від білорусів та москалів жили ті східнослов'янські племена, що з них повстав український народ. На самій півночі були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Прип'яттю, Дніпром і Тетеревом. «Їх оселі були над Прип'яттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це плем'я також визначалося старовинними, примітивними звичаями.

         Літописець не жалує їм, так само як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худоб'ячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчат». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багн; підчас весняних розливів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Прип'яттю була ще багнистіша; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще густіші й непрохідні, не як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Києва дороги не було. Жили простим життям, харчувались з ловецтва і рибальства, так, як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й звичаї деревлян були суворі, так, що культурний літописець-киянин міг уважати їх за варварів».

         Літопис перерахував нам факти про вигляд деревлянських осель: хати були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. З громадянського життя деревлян знаємо те, що вони мали своїх князів, і навіть дійшло до нас ім'я одного з них — Мал, що вів війну з княгинею Ольгою. «Наші князі — добрі, вони збагатили деревську землю», чванилися деревляни. Це плем'я було таке прив'язане до своїх звичаїв і давнього устрою, що дуже неохоче ставилося до спроб об'єднання з Києвом; Ігор і Ольга мусіли вести з деревлянами кроваві війни.

(ВЕЛИКА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 1993, Микола Голубець).

Місцевість наша знаменита своїми ґрунтами. Наша родюча земля народила все живе і нас з вами. І ми живемо на цій землі з самого початку, можливо, тут було винайдено колесо, а потім і плуг, приручили коня та іншу худобу. Почали хліборобствувати з Трипільської пори. Знали вже тоді близько десяти злакових культур, у тому числі, й чотири сорти пшениці. І попри всі негаразди, ми перетерпіли і витримали орди татаро-монгольські, імперські та більшовицькі, живі і будемо жити. Все ж затято лишаємось оріями-виробничниками на чорноземах, які не мають навіть наближених аналогів у світовій землеробській культурі.

Українці живуть тут вічно, наше село знаходиться на території Трипільської культури, вік якої сім тисячоліть, і кінця немає.

І як стало відомо, життя і сама країна Україна існує на цій землі не одно тисячоліття:

      «…Неважко помітити, що в ІV тис. до н. е. територія України стала домівкою для десятка різноманітних етносів. Опинившись у безпосередній близькості один до одного, ці неоднакові за родом діяльності та антропологічним складом населення народи мали б неодмінно ворогувати між собою, що, без сумніву, й сталося б, якби вони проживали десь на сході чи півдні Євразії. Але феномен землі, на якій їх звела доля, полягав у тому, що на ній було досягнуто згоди між ними всіма з утворенням відповідної соціально-політичної формації, яку найкраще можна охарактеризувати як протодержава; самоназву якої до нас донесли перекази з роду Гладких та Чорних, що передалися через їхнього нащадка Леоніда Безклубого, як уже відомий нам Супойський переказ.

      “Наша держава називалась Скупою Краю, пов'язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала. Населяли чорнухи деревляні (опалені дерева), кіми, анти, рокси, беренди, татрани, ольбери, топчаки, ревуги, шельбири – рій родів козацьких, а разом – вкраїнці, бо в Краю предків жили, опороженому Могилами Святими. Тисячі років проіснувала Скупа Вкраїнська, і нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї тримались. Селились “од воза” однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращої не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень плакальних не було, смерті не боялись...”  

      Як бачимо, у цьому переказі (назва якого не збереглася ), як і в Супойському, синкретично переплелися відомості з часів, нерідко роз'єднаних не одним тисячоліттям (зокрема, деякі племена існували, безумовно, за скіфсько-кіммерійського часу, а то й пізніше). Однак спільне в них одне – дух народу, якому його боги заповідали берегти свою землю та традиції, виражені узагальнюючим словом Звичай, дотримуючись якого, він завжди буде господарем на землі предків.

      Назва “Скупа” (з наголосом на першому складі) походить від слів “жити разом”, “в купі”, колись вживалася у значенні “об'єднання ”; дотепер збереглася лише на Балканах – територіях розселення південних слов'янських племен, де цим словом і досі часто називають окремий будинок або хату. У сучасній сербській мові слово “скупа” означає “разом”, “скупина” – “група”, а слово “скуп” має два значення: “зібрання, мітинг” та “дорогий, коштовний” . Як бачимо, в українській мові збереглося лише останнє тлумачення цього слова. Скупштиною зветься парламент у Сербії, а свою країну серби так і називають - Країна (з наголосом на першому складі). Взагалі, сербів можна назвати чи не єдиним слов'янським народом, у якого збереглися дуже давні звичаї, пов'язані з громадським самоврядуванням. Це пояснюється, знову ж таки, гірським рельєфом їхнього місця проживання, який сприяв процесу консервації давніх традицій.»

(О. Косуха "ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ".)

І ще, хто жив, які народи жили на території України у давні часи:

«Українська земля, як доводять археологічні розкопки, була заселена з найдавнішого часу, ще з часів палеоліту, цебто старшої кам’яної доби. Київ постав ще з початком людського життя на Дніпрових пагірках; на його терені знайдено найдавніші сліди людського життя в Східній Європі. Дніпро (Бористен) з глибокої давнини був головною торговельною дорогою. Він має широку систему допливів, сам простий, спокійний, а тому дуже надавався на водний шлях, і Київ став його найкращим пристанком при різних зносинах.

Археологія й мовознавство тепер сильно розвинулися, й вони освітили початки українського народу й його мови ще в доісторичних часах. Археологія показала, що на наших землях, підбиваючи під себе тубильну людність, жило багато різних народів, наприклад, кімерійці (1000 літ до Христа), скити (VII ст. до Христа), сармати (IV-III віки до Христа), роксолани чи алани, готи (II-III в. по Христі), гуни (IV-V віки), болгари, авари. Народи ці позоставили на наших землях, а також у нашій мові багато своїх слідів. Цим пояснюється, що дуже багато, понад 600 різних топографічних назв, наприклад, річок, пагірків, осель і т. ін. чужого походження, — готських, сарматських, аланських і ін.

Уже з IV віку по Христі безперечно вирисовується перед нами український народ (М. Грушевський. Історія України-Руси, І, 15), а вже з VI віку бачимо його зовсім ясно. Так званих антів, що жили по берегах Чорного моря, наука сприймає за предків українців, і про цих антів розповідають уже грецькі джерела VI віку.* І вже в той далекий час росла мова цього давнього народу, з неї пізніш постала мова українська. Звичайно, ця мова розросталася тією дорогою, на яку вступила ще на своїй слов’янській прабатьківщині.»

(Іван ОГІЄНКО ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ)

  На території, де розташоване наше село жили такі племена:

 «Уже на своїй прабатьківщині слов’яни ділилися на роди, а роди почали гуртуватися в окремі племена. Коли на Схід потягла частина слов’ян, то вона рано зайняла свої землі й тут довго жила окремими племенами. Наш Початковий Літопис подає такі слов’янські племена, що лягли в основу народу українського:

1) поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині;

2) деревляни — в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру;»

(Іван ОГІЄНКО ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ).

Адм. Історія влади у селі. Сільські ради.

      П'ятка входила в перелік з 9 містечок Житомирщини, які мали власні герби. Містечко належало старовинному українському княжому роду Острозьких. То ж П'ятка мала герб Острозьких.

      Під час окупації царською Російською імперією село П’ятка од 1861 до 1923 роки входило до Житомирського повіту Волинської губернії і було центром П’ятківської волості. Ніяких історичних відомостей по селу як центром волості поки нема.

Волосним центром село П’ятка стала в часи литовського періоду (1320 – 1501). Тоді українці , отримали можливість «спокійно розбудовувати своє життя». Литовське керівництво забезпечувало українським землям автономію, внутрішній устрій, намагаючись залучати українців лише до своїх воєнних дій. Усе це сприяло дальшому розвитку громадського самоуправління, на чолі якої стояв виборний старійшина – війт. Щороку сходилися “мужі” з сіл волості на сход і вибирали війта на один рік. Його завданням було представляти волость перед керівництвом (спочатку Литви, а згодом і Польщі). Ще війт займався збором податків, а головне, здійснював їх розподілення за рівнем добробуту домогосподарства, запобігаючи їх зубожінню. Своїх злочинців громада судила власним судом, який називався “копою”.

Литовська держава, до складу якої входила Україна, постійно намагалася відсунути свої кордони якомога далі на південь. Нові правителі держави укріплювали прикордонні замки й містечка та споруджували нові укріплення. Особливо це стало важливим, коли у степу з'являється нова небезпека - Оттоманська імперія турків. У середині XV століття вірогідно литовці почали створювати укріплення на півдні, в тому числі і укріплення – фортецю в П’ятці.

(О. Косуха "ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ".)

На 1888 р. до П’ятківської волості входили:

Слободище. 172 двори, 1417 жителів, з 1870 р. діє однокласне парафіяльне училище.

Соснівка. 65 дворів, 515 жителів.

Швайківка. 128 дворів, 1233 жителів, поміщик Ф.Терещенко, з 1863 р. діє церковно-приходська школа.

      П’ятківська сільська рада утворена радянською владою в 1923 року в складі сільської та містечкової частин містечка П’ятка, П’ятківської волості, Житомирського повіту.

      З 05.03.59 П’ятківській сільській раді підпорядковано села Пилипівку та Пилипівку Другу, одночасно було ліквідовано Пилипівську сільську раду.

      П’ятківська сільська рада раніше входила до складу адміністративних районів: Троянівського (до 07.03.23); Чуднівського (до 17.06.25; і до 08.12.66), Бердичівського (до 30.12.62).

      Село П’ятка, (до 1926 року містечко). Губернія Волинська; повіт Житомирський; волость П’ятківська. Округа Житомирська, Бердичівська, район Троянівський (07.03.23), Чуднівський (17.06.25; 08.12.66), Бердичівський (30.12.52); сільрада П’ятківська (1923).

      До 1923 року по селу П’ятка значиться два окремих населених пункти – містечко П’ятка та село П’ятка.

Село має вигідне розташування: на перетині доріг Сходу на Захід, і з Півдня на Північ, і річка. Не далеко розташовані такі міста як Чуднів та Бердичів. Особливо Бердичів, який з давніх часів був значним торгівельним центром у Східній Європі.

Села не засновують, села виникають самі по собі, стихійно, от йшли люди, давним-давно, на їхньому шляху річечка, трава для худоби, ліс для дров, люди зупинились, зробили примітивне житло, і виникло село. Потім до них приєдналися інші люди, почали народжуватись діти, і т.д. Так само і з фортецею. Дороги, шляхи були протоптані тоді, як з’явилися тут люди. Спочатку люди ходили в гості один до одного, побалакати, покохатися, а потім появилася торгівля, ну а потім і загарбники. Думаю, що шукати дату виникнення села і фортеці не варто, село існує аж скільки, скільки існують тут люди. Є тільки перша згадка у джерелах.

Села переважно розташовувались на високих берегах річок з метою запобігання затоплення весною під час паводку. Але на високих берегах ґрунт з часом збіднюється, виснажується, врожаї з часом зменшуються. А на низьких місцевостях землі на протязі століть і тисячоліть так збагатились дякуючи затопленням і нанесенням річкового мулу і цінних домішок, що його вистачає на багато століть. Так і нашому селі, на пагорбах з ґрунту дощами, талими водами вимились всі добрива і збирались вони в низинах. І тепер вважається, що більші врожаї на низьких місцевостях. І кажуть, що на низинах «чорноземи», а на висотах – «піски».

Села виникали на місцях давнього східнослов’янського населення південного Полісся.

Таке розташування нашого села мало й оборонне значення, тому була споруджена і фортеця, для охорони шляху від східних і південних ворогів. Про важливе значення села свідчить фортеця. Отже, село розташоване на перетині важливих шляхів. Остання битва в цій фортеці, яка занотована в історичних джерелах відбулася наприкінці 16-го століття. Подальша доля фортеці, як і попереднє її життя не відомі. Не знаємо чому в селі була споруджена фортеця, хто і коли її будували, і для оборони від яких ворогів призначалась. Фортеця в селі існувала наприкінці 16 століття в складі Речі Посполитої. Отже, фортецю спорудили поляки чи хтось раніше за них, а може, й литовці. Вороги могли бути татари з Криму, з півдня – кримське ханство, зі сходу Золота Орда.

Фортеця вимагала обслугу, її треба було ремонтувати, забезпечувати провіантом, зброєю та військовим спорядженням. І у селі мабуть стояли військові частини і людей проживало більше ніж у звичайному селі.

Джерела про фортецю і про село того часу слід шукати в польських архівах. Але це вже другий етап книги про П’ятку, що буде здійснено нами.

      Ймовірно, що фортеця в селі була побудована ще за часів литовського князівства. Ще в 14-15 ст. литовська влада для захисту від південних ворогів, а саме від татарських орд, будувала укріплення (див. «Вел. Історія»).

Згодом у такому пункті з’явилися торгівельні заклади. А найвигіднішим явищем у житті села став ярмарок. Це явище притягувало до себе значну кількість людей.

На ринок звозилися і продавалися різноманітні товари.

У селі жили пани, поміщики, і не один. Вони вирощували продукцію, намагалися продати її. До них приїжджали гості з всієї Європи. А для таких гостей потрібні були горілчані напої, торгівля якими завжди приносила величезні прибутки.

Як український народ так і мешканці села пережили багато прикрих періодів з початку свого існування.

В історії існування села, а село нерозривно існувало в Україні, і такі періоди або епохи, починаючи з Русі; (або Київської Русі, що не вірно, а вірно Русь або Рутенія):

1.      Русь.

2.      Татаро-монгольська навала і занепад і розпад Русі.

3.      Князівство Литовське.

4.      Нестабільний стан Князівства Литовського і Золотої Орди, набіги татар.

5.      Польща (Річ Посполита).

6.      Козацька Україна. Визвольна війна українського народу.

7.      Приєднання України до Московії.

8.      Повернення Правобережної України до Польщі.

9.      Після поділів Польщі – окупація України Російською імперією.

10.  Незалежна Українська республіка 1918-1921 рр.

11.  Радянський Союз.

12.  2-га світова війна.

13.  СРСР.

14.  Незалежна Україна.

Історична доля українського народу особливо трагічна. Українці у своїй історії завжди були тільки об'єктом загарбання та пригноблення й утисків інших держав. І як нація, українці глибоко нещасні і тому в своїй історії все позитивне пов'язане тільки з тим, що зв’язане з боротьбою за незалежність і що напрацювала сама українська культура. Все, що привносили загарбники і колонізатори, лише негативним чином вплинуло на національний та культурний розвиток українців.

Можна вважати, що впродовж всієї своєї історії життя як самостійної країни, було тільки за часів Русі. Тоді село входило в якесь князівство. Про життя селян у той час навряд чи можна хоч щось дізнатися. Можна тільки уявити, що життя було не просте, безупинні суперечки між князями, які закінчувалися війнами, в яких насамперед страждали прості люди. Українців все своє життя не покидала мрія про самостійність і про свою незалежну державу. 

У 1240 році почалася татаро-монгольська навала, була поневолена вся Русь, спалений і зруйнований Київ, уся територія країни, всі населені пункти. Вони не тільки брали добро, а знищували все на своєму шляху. Монголи розбили всю Русь і всі князівства. Русь занепала і розпалась. Монголи були зупинені десь там на заході. Через деякий час землі України чи Русі перейшли до Князівства Литовського і, таким чином, наше село стало частиною цього князівства. А на сході була створена моноголо-татарська держава – Золота Орда, яка поневолила всі східні народи.

Пізніше Золота Орда розпалася. На півдні України появились Кримське ханство.

Десь у ті часи на Дніпрі появилась козацька Українська держава. Козаки, які були ті ж селяни, то воювали з татарами, то мирно жили з ними. Свідченням цього є наявність в українській мові безліч татарських слів і прізвищ.

У час, коли кримські татари не мирилися з Золотою Ордою, і, якщо Русь була на стороні останніх, кримські татари здійснювали набіги на північну Україну. Йдеться про страшні набіги в 1474 році, коли татари погромили Київ, зруйнували багато чого, спустошили Поділля і північ Правобережної України, спустошили ще й Поділля та Волинь, схопили безліч людей і вигнали їх на південь для продажу в рабство.

Не оминуло це лихо і наше село. Такі набіги траплялися не один раз. Село не один раз було спустошено, вигоріле, молодь розбігалась, а хто не встигав, потрапляв у полон.

Це були найбільш трагічні роки в історії України і нашого села.

У той час, вірогідно, була і побудована в селі фортеця. Можливо, набіги припинились або зменшились дякуючи козакам.

Після послаблення Князівства Литовського і об’єднання його з Польщею всі землі України перейшли до Польщі.

Село, земля і люди стали власністю польських панів. Було заведене безправне для селян існування, яке існує в Україні з 15-го століття.

      За Польщі, починаючи з 16 століття, селян примушували працювати на панів, обов’язкова панщина два дні на тиждень. Потім пани почали вимагати щоденної роботи на пана. Селянам це не подобалося, вони протестували, доходило навіть до збройних повстань.

Після універсалу гетьмана Мазепи 1701 року була запроваджена панщини на Україні. Козаки зобов’язувалися працювати на козацьку старшину. Навіть було повстання, яке очолив фастівський полковник Семен Палій. Повстання охопило за короткий час Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину; до повстанців приєднувались селяни Лівобережжя, Молдови, Валахії, Росії.

При совєтах панщина становить 100% днів, за винятком революційних днів і «свят».

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького для українського народу не принесла покращення їхнього життя. Як були за суттю рабами, так ними й залишились, тільки помінялися поневолювачі, до речі, на жорстокіших, і були позбавлені всіх прав.

В Україні до російської окупації, ні в Польщі, ні в Литві, не було кріпосного права. Росія ввела кріпосне право в 1795 році. 

Про цей період написано дуже багато, буквально по днях висвітлюється діяльність Богдана Хмельницького.

Тепер вільна, козацька Україна, добровільно перейшла до російської імперії. Керівники присягались царю. Всі землі, весь народ наш гетьман Богдан Хмельницький передав царю. Його синок підписав кабальні, «ганебні» статі, підсунуті москалями. І почався довгий період перебування України в стані колонії Росії. За суттю Україна була здана Росії без бою, добровільно. Почав цей процес здачі майже вільної України власною особою гетьман Богдан Хмельницький, а потім закінчив успішно його син, «недосвідчений півголовок», як обізвав його, М. Грушевський. Головна помилка Богдана така: він не створив достойну команду, не підготовив собі заміну, а передав владу недорозвинутому, слабому духом і силою, шістнадцятирічного сина Юрка, що було повним зневажанням мудрих січових традицій, і результат, – руїна України, яка розчахнулася за гетьманування цієї нездібної і, загалом, глибоко нещасної людини.. Тобто, думав при цьому про свою вигоду, а члени його команди незабаром почали взаємні бійки за кусок України.

Своє життя історично важливе для України Богдан Хмельницький завершив ганебно - об’єднанням козацької України з Московським царством. «Адже знали, що в московському царстві рабство й невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема й бути не може; і людей, на їхню думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати».

Але, як виявилось, це була фатальна помилка для України та її Православної Церкви.

«Як запродав гетьман

У ярмо християн,»

(Т. Шевченко)

      Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була цілком незалежною державою. 

Замість вільної України, поклавши стільки народу, Україна потрапила в ще жахливішу неволю і до сього часу з неї не вийшла.

Росія в Києві поставила пам’ятник Богдану Хмельницькому, виразивши, таким чином, йому подяку за так зване «возз’єднання».

Довершив ліквідацію самостійності України останній гетьман Мазепа, після чого Україна перетворилася на провінцію Росії.

Згодом Росія передала правобережну Україну назад до Польщі. І село П’ятка також перебувало в Польщі майже до кінця 18-го століття.

А російські царі роздавали села з селянами у власність своїм вельможам. І наше село було передано якомусь боярину, генералу чи дворянину з Росії.

Запроваджено кріпосне право, селяни продаються, за людину не вважаються, їх вбивають безкарно. І це не являлось злочином. Селяни перетворились на рабів. У деяких творах російських істориків хвально схвалюється та підноситься те, що при імператриці Катерині ІІ за такий-то період не було засуджено на смерть і не було страчено ні однієї людини. Одночасно тут же пишуть, як звісно, що під час виконання покарання помирали селяни-кріпаки. Судили людей-дворян, а кріпаки – не люди, рівнозначні тварині, карали їх без суду. Сучасник – Тарас Шевченко про це часто пише.

До речі, Криштоф Косинський ще в XVI ст. замінив панський суд на козацький – таким чином він намагався поширити однакові права між козаками, шляхтичами та не шляхтичами.

У 1861 році скасовується кріпосне право, але селянам від цього легше не стало.

Яким було життя за всі ці роки? Селяни в рабстві не мали повноцінного життя. Якщо прочитати Тараса Шевченко, стає все зрозуміло. Робота на пана, поміщика без оплати, злидні, безграмотність, знущання, неповага, війни. А втім, люди жили, народжувалися, народжували і виростали в селах знамениті й видатні особи. Вивчати, згадувати про них, думаю, що варто. Багато знаменитих людей народилися і виросли в Україні, але вони забуті.

Після революції 1917 року створено Українську народну республіку. У керівництві нема злагоди і через 2-3 роки знову окупація, вже називається радянська окупація. Згодом «колективізація», у селян відбираються все майно і земля, затим голодомор, війна.

Про роки громадянської війни в селі є мало даних. Після проголошення і визнання країнами, в тому числі і Росією, самостійності України до грудня 1919 року в Україні була українська влада. Наприкінці 1919 року владу в селі захопили більшовики, тобто російсько-комуністична армія окупувала село і встановила свою владу. Бої в Україні тривали і влада в селі переходила з рук в руки не один раз. У листопаді 1919 року в районі Вінниця – Бердичів стояла Українська Галицька Армія (УГА). Спочивала після виснажених боїв з Червоною армією, бо в цей час Добровільна армія Денікіна, з якою в УГА була укладена угода, згідно з якою Добровільна армія та Українська Галицька Армія були союзники і разом воювали проти Червоної армії. Добровільна армія в цей час тримала Київ. Вірогідно, що і в П’ятці перебували вояки Української Галицької Армії. Але в грудні 1919 року Добровільна армія під натиском Червоної армії відступили на південь і УГА також через деякий час відійшла на південь і залишила на цьому місці до 18 тисяч вояків, хворих на тиф, і всі вони померли тут і десь були поховані. А Українська Галицька Армія невдовзі здалася Червоній армії і перейшла на її бік. Після цього влада у селі перейшла до червоних.

Командування УГА було вивезене і ймовірно було розстріляне. Частини цієї армії, коли Червона армія воювала з Польщею, перейшли на сторону поляків. у кінці квітня ці частини були розформовані Польщею і колишні вояки УГА повернулися на Галичину, а інші виловлені червоними.

У квітні 1920 року польська армія почала наступ на Київ і влада в селі була польською. У квітні-травні через наш край проходила польська армія і вигнала червоних. До складу польської армії входили і українські дивізії. З квітня 1920 року в П’ятці була відновлена українська влада. Але з початку червня під ударами червоної кінноти польська і українська армії відступили і в П’ятці знову з’явились червоні. Радянська влада в селі була до жовтня 1920 року, коли знову повернулися польська і українська армії, а червоні відійшли. У цій місцевості точилися бої до 9 листопада, коли було підписане в Ризі перемир’я. 21 листопада українська армія перейшла польський кордон і в Польщі була розформована. Деякі частини продовжували партизанську війну. Загони українських вояків переходили кордон (а кордон тоді був значно ближче, десь біля Рівне) і вели бої з червоною армією. Останній загін на Житомирщині був оточений і взятий у полон. Їх примушували перейти на службу у червону армію, українці відмовилися. Комуністи під с. Базар розстріляли весь загін у складі 359 чоловік під спів нашого гімну «Ще не вмерла Україна».

Так що, як видно під час громадянської війни влада в селі могла мінятися дуже часто. І при кожному новому встановленню радянської влади комуністи і чекісти, звичайно, як завжди і всюди, проводили «зачистку».

      Не сумніваюся, переконаний, що у цих подіях брали активну участь і мешканці села, не могли не брати. І багато людей постраждало, багато було покарано, але точних фактів не маємо. Серед них були і герої. Прикро, що герої залишилися не названі до сих пір.

Розпад СРСР у 1991 році, український народ вибирає своє майбутнє. Але його, майбутнього, ще не має.

Як бачите за час існування України і села П’ятка, починаючи від Київської Русі, люди жили в незалежній країні десь 20-23 роки з 800 років.

      До незалежних років можна віднести роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У ці роки, тобто 1648-1657, була, існувала країна Україна, про неї всі знали, поважали її, рахувалися з нею, написано багато спогадів європейськими та іншими мандрівниками, політиками, дипломатами, які відвідували Україну в ті роки. Більше таких років, такої пори Україна не мала. Останні 20 років під великим сумнівом. Хочеться вірити, що Україна буде вільною і українці будуть вільні.

Можна вважати, що Україна була окупована іноземними окупантами майже все попереднє тисячоліття. Село наше перебувало в окупації всі ці століття. Які періоди для села були страшнішими важко сказати. Звичайно, всі страшні, добрих окупантів не буває.

Найтрагічнішими роками для України і для села були роки набігів і погромів татар на Україну. Усе знищувалось, домівки спалювали, все цінне забирали і, головне, татари забирали в рабство, на продаж молодь, кращих людей села. Полонених хлопчиків вчили ненавидіти своє і навертали їх іти проти своїх, от з таких яничар утворювали турецьке військо.

Дуже важкими роками були роки війни. Продукти, провіант, коней, худобу армії брали у селян. А надто відзначалася таким поводженням московська армія. Так, восени 1855 року московська армія, прямуючи на Львів, від Київщини, через Житомирщину, випалила і спустошила по дорозі всі села і міста на відстані 30-60 км від маршу армії.

У ті ж роки 100-тисячна армія кримських татар спустошила всю територію від Києва до Кам’янець Подільського.

Як наслідок піднімались ціни на хліб, спритні московські купці дуже швидко скуповували хліб і починався голод. А з голодом ідуть епідемії. П’ятка і знаходилась саме на цій території і є підстави вважати, що її жителі зазнали на собі такі важкі й трагічні події.

Єдина армія, що не вдавалася до насильства над місцевим населенням, до єврейських погромів під час квартирування в населених пунктах, була Українська Галицька Армія. Населення просило, щоб у їх населених пунктах розміщували УГА. Це пояснюється, тим, що за плечима галицьких солдатів стояла австрійська школа «парламентаризації, громадянського життя і національної толерантності» – всього того, що бракувало так колишнім підданим російської імперії.

      Під час Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 330 жителів села, 109 з них загинуло, 206 – удостоєні державних орденів та медалей.

      У П’ятці було встановлено пам’ятник воїнам, що загинули в боротьбі з німецькими окупантами, пам`ятний знак на місці знищення фашистами євреїв села П`ятка та пам'ятний знак односельчанам-жертвам Голодомору 1932-33 років.

Ми також багато чого не знаємо про загиблих і на фронтах другої світової війни.


Про село.

      Наше село досить велике і розкинулося навколо широкої заплави однойменної річки – притоки Гнилоп'яті. Село розташоване на двох берегах річки П’яток, звідси і назва села. Річка розділяє село на дві, майже рівні частини. Одна частина села розташована на пагорбах, друга в низині. Раніше греблі і ставка не було. Весною, майже кожного року, ріка розливалась, затоплювала левади і городи.

      Річка не велика, вузька і мілка, має багато приток-струмків, також маленьких. У деяких місцях річки були невеличкі, трохи глибші місця, похожі на ставочки, де діти і дорослі купалися влітку, а надто спекотним літом. Також у річці полоскали білизну.

      З’єднувалися частини села одним містком у центрі села. Були ще два містка, один біля с. Пилипи, другий – на дорозі Бердичів – Чуднів. Раніше був тільки один місток – який у селі. Шосейну дорогу будували в 30-х роках і тоді ж було побудовано на цій дорозі два містки. Два тому, що у тому місці зливались дві менші річечки, утворюючи річку П’ятка чи П’яток. Після війни містки були дерев’яні, не придатні для важковиків і часто ламалися.

      Гарна, чудова українська земля, українські села, і розкішне, незрівняно чудове, наше село, а надто весною і влітку, коли буйні дощі насичують землю вологою, починає зеленіти трава, розцвітають сади, «хрущі над вишнями гудуть» (але зараз уже не гудуть, винищені), як потім зацвітуть ряснобарвні квіти. Цвітуть поля і левади, лежать барвистими килимами. Впродовж кількох місяців поля міняють свій колір. Улітку під теплим сонцем трава, пшениця і жито жовтіють і земля покривається барвистими килимами. Восени земля знову чорнішає, коли рослини, давши врожай, відмирають. І знову на людей і на село навіювався сум з похмурою, дощовою осінню. Взимку при каганці люди розважали один одного страшними оповідками, а жінки співали журливі пісні.

Які ж гарні були літні вечори й ночі, передусім місячні ночі, коли співали соловейки і всю ніч не припиняли свої пісні в річці і болоті жаби, всю ніч не затихали їх рокіт. Дітей не можливо було загнати у хату спати. Так і сиділи б і милувались б тими ночами, назавжди запам’яталося. А місячна ніч така чудова у селі! А скільки нарахували падаючих зірок вечорами. 

      Або як ранками по левадах поважно і повільно ходять на довгих ногах прегарні бушлі-лелеки, виловлюючи тих же жаб. Ранньої весни поверталися з далеких теплих країв пара тих бушлів і починали будувати своє гніздо і висиджувати пташенят і через деякий час з’являлися малі пташенята, а батьки їхні носили їм на хату їжу. Восени вже вся сім’я відлітає у теплі краї, щоб весною повернутися, а господарі хати щасливі – буде спокій і добробут. Гніздо бушлів було на хаті наших сусідів, Маріки Мельничук і щорічно повертались бушлі-господарі свого гнізда, значить прийшла весна.

      Через село проходить основна дорога-вулиця від траси Бердичів – Чуднів, повз цвинтар, колгосп, через центр села і далі на край села, на Слободище. Колись ця дорога була основною між Бердичевом – Чудновом, поки не була побудована нова шосейна дорога поза селом. Друга дорога – від села Великі Коровинці, до центру і далі до села Пилипи. Є ще багато інших, малих вулиць та вуличок.

        У мій час у селі були церква, колгосп, клуб, магазини продовольчий і промтоварний, буфет, аптека, лікарня з поліклінікою, цирульня, баня, сільська рада, школа. З промислових установ крім колгоспу був і млин. Головним мельником на ньому був мій дід, по матері, Василь. Коли мені доводилось бувати там, щоб отримати від діда макухи або свіжої олії, бачив великі черги возів з зерном для помелу. А олія була на славу, така смачна, якої зараз не знайти. Ми збиралися навколо миски з олією, мокали хліб і залюбки їли.

      Раніше в селі були панські маєтки, ставки, звичайно, вся земля належала панам, раніше польським, згодом, після так званого «возз’єднання», російські царі всю Україну, на той час вільну, всі її землі, села разом з людьми роздавали в рабство своїм панам. Але і після окупації Росією ще довгий час землі як і раніше належали полякам, аж до польського повстання 1830 року. Після жовтневої революції село перейшло у володіння радянських панів, тобто більшовиків-комуністів. Більшовики знищили все попереднє надбання, так що слідів діяльності попередніх панів не залишилося.

      Помітні сліди діяльності останніх – це колгоспи. Але ці об’єкти комуністами створювалися не для народу і не для села. І, якщо розглянути все, що було створено комуністами саме для людей, для села, не знайдете такого, немає у селі такого. Єдине, що можна віднести до цього – це стовпи електроліній, та освітлення. Тому говорити про їх діяльність у позитивному плані ми ніяк не можемо. І якщо були якість здобутки попередніх володарів села і земель, комуністична радянська влада знищила їх і кількість ними знищеного значно переважає кількість ними створеного. Таким чином, діяльність їх була непрогресивна і все село, сільське господарство у розвитку значно відстали.

      Селяни і до жовтневої революції 1917 року і до 1920 року мали землю в приватній власності, яку вони отримали після реформи (відміни кріпосного права) в 1861 р. Коли почали створювати «колективні господарства», то потрібно було віддати не тільки майно, а, насамперед, землю, а також коня, воза та інше. Тому українські селяни ні за що не йшли на таке. За непідкорення владі їх легко було зарахувати в куркулі і вивезти із села. Тому українські селяни були перші вороги будівництву комунізму, в якому згідно вченню Маркса народ не мав права мати власність, про що було записано у їх «Маніфесті».

      Колективізація, це був найбільш драматичним й радикальним періодом, життя селян на селі. Ці перетворення на селі супроводжувалася такою жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала самою найжахливішою подією в українській історії.

      Влада об’явила війну заможнішому селянинові, яких влада називала куркулями, куркулями оголошувались і багатьох середняків, об’явила війну на «ліквідацію куркулів, тобто селян, як клас». Тих, хто чинив опір і не був згоден з цими планами партії і влади, чинили упертіший опір, арештовували, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Тих, які залишалися - позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала виселення селян і депортація у Сибір. Сотні селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

      Чи був опір селян колективізації. Звичайно, така політика викликала на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо були поширені так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності.

 Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни різали домашню худобу, не віддавати її властям. Це явище набрало широких масштабів: між 1928 і 1932 рр. А збіжжя закопували я ямах.

 Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

Колгосп мав назву «Пам'ять Ілліча». Бозна-як він був створений. Старші і не згадували про цю подію. Бозна-куди поділися ті, хто відмовився від вступу в колгосп - згинули без сліду. Куркулі (тобто заможні і незгодні мешканці села) були противниками колективізації і були такі, що виступали активно проти, а, може, зі зброєю в руках. Хто вони такі, де вони поділися – таємниця. Не знаємо навіть де поховані.

І тепер та влада проголошує, що колгоспи це велике досягнення комуністів. Тобто позбавити людей хоч якої не-будь власності, іншими словами, обікрасти, – це велике досягнення.

      Люди, згадуючи минуле, радянське, стверджують, що життя за радянської влади було краще, ніж тепер, забуваючи сказати, що керують всією країною і окремо нашим селом ті ж люди, колишні комуністи або їх нащадки, метою їхнього керівництва є не турбота про народ, країну чи село, а, винятково, їхнє власне збагачення, збагачення їхніх дітей, щоб стати мільйонером або мільярдером. І для нових, теперішніх, керівників залишається те саме – власний добробут і добробут своїх дітей. Вони будують нову Україну? Для кого? Для самих себе. Краще не стане, поки не замінимо їх. Тепер по всій країні панських маєтків стало значно більше, і яких маєтків! І один керівник має не один такий маєток і побудовані ті маєтки за кошти з бюджету. Діти їхні також є мільярдери, а 80 відсотків населення за межею бідності.

«Схамениться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивиться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,»

Т.ШЕВЧЕНКО

         Подивимось на останній бюджет: у кого мало грошей або зовсім немає, в того забирають все, підвищують тарифи на квартплату, плату за опалення, ціни, а пенсія 700 грн., тобто 100 доларів, скасовують пільги на приміські проїзди на залізниці, вартість ліків захмарна і т.д., а в кого грошей багато, занадто багато, їм забезпечується безкоштовне лікування для всієї сім’ї, проїзди на всіх видах транспорту, відпустки і т.д.

      Якщо порівняти різні часи, теперішній час, час «будівництва нової України» за проектом партії ПР, і минулі, наприклад, час окупації України німецькою армією.

      От декілька рядків з твору "ДИВО" Павла Загребельного.

      Діалог між німецьким офіцером-окупантом та українським, радянським вченим, який залишився в окупації. Говорить німецький офіцер: 

"Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?" 

        (Павло Загребельний "ДИВО" Видання 1982 рік. Видавництво художньої літератури "Дніпро", м. Київ.. Стор. 137)

      Події, що описуються, сталися в м. Києві, 1942 року.

      Питання. Як і чим відрізняється теперішня окупація від тієї. При такій зарплаті і пенсії, які встановлені для української людини зараз, що залишається для українця – тільки й думка про шматок хліба, до того ж, щоденно і «Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич».  

      Не визнається історія України та українського народу, тобто ми без права на майбутнє.

      А самі вони подвоюють свої награбовані статки, а їхні виборці змушені виживати на 700 грн. пенсії. Як можна прожити на 700 грн.? На хліб, і тільки, буквально, вистачить, квартплату – також, а ліки?, а лікування? За захмареними цінами? Скільки років може прожити людина без ліків і без лікування? А надто для селян. Відповідь – до настання пенсійного віку. Тобто, раби будуть жити стільки скільки працюють. І все. А для чого їм ще жити? 

      І щоб так рватися (дертися) до влади і обіцяти все, що заманеться, тут тобі і «почую кожного», і «покращення життя вже сьогодні», ну просто райські кущі на землі, і так обманути. І тепер ті, хто віддав свій голос за ці обіцянки, вкрай розчаровані. Дивно, що залишаються ще такі виборці хто на питання, що ж то за люди, що так обманюють, або ні пари з уст, або дивляться на тебе очима, мов так треба, ми розуміємо, ми віримо йому, він свій, він наш. Краще стане колись – спочатку в 10 році, потім у 11, 12, 13, тепер не раніше 15. «Шкуру для барабанів дають самі барани».

      Затіяли реформу. Для цього потрібно величезні кошти для створення кращих умов для іноземних інвесторів та власників підприємств. Ці кошти вирішили взяти у своїх громадян, з яких збираються вичавити останні гроші й віддати власникам великих підприємств на модернізацію, тобто собі.

Свої надвисокі пенсії і прибутки не чіпають, а, навпаки, збільшують їх. Це називається «державна програма модернізації». Постає питання, чому держава має за рахунок усіх людей модернізувати виробництво олігархів, у той час, як вони вкладають свої капітали в купівлю найдорожчої нерухомості в Лондоні?!

      Ті, які прийшли до влади, а вірніше, вони були при владі, і після розпаду Союзу і відсторонення компартії від влади залишилися при владі. Це ті ж члени тієї ж партії, відмовились від свого «почесного» звання комуніста, а партію розвали. Вони були атеїстами, забороняли церкву, релігію, віру. І, раптом, вони ж стали за одну ніч віруючими, почали хреститись, цілують хрести, хрестяться. Навіть сам Кирило вдає, що вони вже християни. Куди за гроші не підеш? 

      Вся ця когорта , яка і зараз, в основному, залишилася там же, що й були при владі до 1991 року.

      Всі вони якісь одинакові, у них своєрідний склад, характер. Дивлячись на них, у їх очі, хоча і в телевізорі, замічаєш щось однорідне, однакове, в їх очах видно щось хижацьке, хитре, злобне, недобре. А коли вони разом, де б не були, то видно, що це не колектив, а вроді як зграя.

Як згадаю. Творили, виховували людину нового типу, будівника комунізму. А вийшло що? – члени хижацької зграї, з каменем за пазухою, як ті пітекантропи. І кого ці вивчить? Кого ці витворять?

У центрі села щонеділі влаштовувалися досить великі базари. Ярмарок займав всю центральну площу, а також виходив на ближні вулиці. Торгували всякими продовольчими товарами, промисловими, був товчок, на якому була страшенна тиснява і галас, а також була торгівля живим товаром. Вся площа була зайнята торговельними рядами. Селяни продавали свій крам, здебільше продукти, овочі, фрукти, молоко й сир, м'ясо, худобу – корови, телята, поросята, птиця. Коней у людей вже не водилось. Тут же була можливість купити для себе будь-який товар. На продаж привозили товар і з інших міст, а також приїжджали люди за покупками з навколишніх сіл. Це був досить великий базар сільських, промислових товарів. Був великий вибір гончарних предметів.

Раніше, з літератури відомо, що товари на ярмарку продавалися найрізноманітніші: зернові, льон, вовна, коні, велика рогата худоба, свині, птиця, вироби з дерева, посуд, смола, дьоготь, полотно, сукно, шовк, коси, інші вироби з заліза, ювелірні прикраси. З імпортних товарів були: тютюн, вина, одяг та інше. Особливо славилися ярмарки своїми кіньми.

Ходив між рядами зборщик податку і вимагав ринковий податок, кажись 1 крб.

      Малі хлопці в спекотні дні носили відрами холодну воду і покупці води монети кидали прямо у відро.

      Енергійно працював буфет, де можна було випити холодного бочкового пивка або й міцніших напоїв.

      Часто "виступали" інваліди війни, співали різноманітних пісень, які зворушували людей. Пісні ті перевертали все всередині, люди охоче збиралися щоб їх послухати. Владі це не подобалось, інваліди пропадали.

      На базар я ходив кожну неділю. Мені цікаво було дивитися на таке зборище людей і на торги.

Базар продовжувався до обіду, перед обідом люди починали розходитися і після обіду площа ставала вільною.


Як жили селяни.

Наше село, як і всі села, існувало за своїми законами, які встановились у селі за багато століть, за своїми традиціями, на відміну від міста, які не змінювалися довгі часи. В останні часи (за останнє століття) село було значно видозмінено під дією революції і комуністичного управління, заборонено релігію (в нашому селі церква продовжувала своє життя, в інших селах церкви були зруйновані, служба заборонена), насаджувались інші релігії, в результаті змінилися або появилися нові поняття буттєвих вартостей, значно було зменшено вартість людського життя, життя людини стало коштувати 1 коп.

Плануванням села ніхто не займався, села виникали, розширювались, планувались стихійно. Тип планування нашого села – вуличне, безсистемне, в основному, з двірною системою, центрально-український правобережний, лісостеповий тип. Забудова двору – безсистемна садиба або вільна однорядна чи по периметру. У дворі будувались хлів для худоби, клуня для збіжжя, погріб, навіс для сіна, літня кухня та ін…

І один і той же недолік плану двору селянської садиби, що характерно не тільки для цього села, а для всіх сіл України і не зважаючи на заможність власника садиби. В одному дворі садиби об’єднано два типи дворів за своїм призначенням – двір для худоби і двір для людей, для мешканців садиби і гостей. В одному дворі «товчуться» і люди, дорослі, діти, тварини, корови, свині, а також і гості, працюють, відпочивають, обідають, відмічають великі свята і події.

Про житло.

      Хати в селі тоді були дерев'яні, може, за винятком, кількох. Хати всі потопали в садах, біля кожної «Садок вишневий коло хати...», переважно вишнево-сливові. Яблуні і груші були вирубані свого часу, щоб позбутись великих податків. Хати обмазані білою глиною передні фасади, а задні, хліви і клуні – жовтою глиною. Глину брали в глиняних ямах, у селі були поклади білої і жовтої глини.

Хати були, переважно, маленькі: одна кімната, вона ж кухня і кімната-зал і спальня. Велика піч з грубою-плитою для приготування страв і для випічки хліба і пирогів. З меблів - обідній стіл, під стіною довга лавка, стільці, мисник для посуду, скриня для зберігання добра. Для відпочинку і спання - широкий дерев'яний піл (типу настилу) для всіх. Дехто міг спати на теплій лежанці, а діти на печі. Меблі зроблені з простих дощок місцевими столярами.

      Хати були і з двох кімнат. Перша кухня, також велика піч з грубою-плитою для приготування страв і для випічки хліба і пирогів. З меблів – великий обідній стіл, під стіною лавка, стільці, мисник для посуду. Тапчан для кого-небудь. Друга кімната, називалася ванькир, призначалася для свят, дітей туди не пускали. Між першою і другою кімнатами була груба для опалення. У другій кімнаті були завжди чистота і порядок. Стояв обідній стіл для святкових чи ювілейних обідів. Ліжко, скриня, шафа. 

 Архітектура житла була українською, типовою для всього села. Хату розміщували на деякій відстані від дороги чи вулиці. На ділянці між дорогою і хатою садили фруктові дерева або влаштовували квітник. Хату будували головним фасадом у двір.

Хату при будівництві орієнтували так, щоб вхідні двері були на схід або на південь. Хати з входом з інших сторін не будували. Тепер ці правила порушені, їх не притримуються.

Перше приміщення називалося сіни. Кухня та житлова кімната розміщувались праворуч від входу в хату, ліворуч – комора та інші допоміжні приміщення.

В кухні зразу ж біля входу стояла велика піч. Це велика з каменю і цегли споруда. Зараз таких не будують. В печі готували такі страви – борщі і супи, каші, смажились млинці, випікався хліб, пироги, паски, та всі потрібні блюда і в будні і на свята. Поруч з піччю праворуч була ще й груба – плита з конфорками для більш швидкого приготування простих страв. Опалювались печі дровами. Коли не хватало дров, то опалювати хату вимушені були рубати плодові дерева, вибирали ті, які плодоносять менше.

Ліворуч у куточку стояли пічні інструменти – коцюба і рогачі, а також віник. Коцюбою хазяйка управляла вогнем у печі, вигрібала вугілля з печі або переміщувала його в інше місце. Рогачами переносила горщики зі стравами.

Біля дверей на табуретці стояло також відро з водою і кварта для пиття води.

Напроти печі в кутку біля дверей стояв судник або висів мисник для посуду.

На стінах висіли образи, дзеркало, фотокартки в рамках під склом.

На печі спали діти, там було тепло, а також залазили і дорослі, якщо замерзли або слабенькі чи хворі.

Від печі через кімнату по діагоналі в кухні або в кімнаті, якщо одна кімната, був покуть. У цьому кутку ставили обідній стіл, накритий скатертиною, під стіною лавка на всю довжину стіни, а перед столом стілець на всю довжину стола. У цьому кутку, у покуті, над столом був головний образ під вишитим рушником, а на лавці – колоски свяченого жита і пляшечка зі свяченою водою.

На лавці свячених атрибутів завжди сідав батько, як глава сім’ї, чи то на свято, чи в будній день. Ніхто з молодших або з жінок не міг там сісти.

Праворуч від печі або груби і до протилежної стіни ставили піл, служило як ліжко, це настил з дощок на висоті трохи менше метра, на якому спала вся сім'я. Замість матраців – солома, подушки пухові, одіяла – рядна.

Між полом і столом стояла скриня, як невіддільний елемент інтер’єру хати, на ній можна було і сидіти.

У багатших була кухня окремо, ще одна кімната, де стояло ліжко або два, обідній стіл для урочистостей, також під стіною лавка, стілець і стільці.

Освітлювались кімнати гасовими лампами, настільною або підвісною до сволока. Гас продавався в селі. Гасовими були також прилади для приготування страв – примуси і керогази.

Навпроти хати або зліва будували хлів для худоби, погріб, хлів для сіна і дров. Туалет ставили за хлівом.

У деяких були криниці. Криниці при будівництві розміщували біля дороги так щоб її сторона, де відро стояло, виходила на вулицю. Робилось це так, щоб сусіди чи прохожі могли набрати води для себе. Відро піднімалось за допомогою барабана з тросиком або за допомогою «журавля».

Огорожа була дерев’яна з штахети або просто з жердин. Також дерев’яні ворота. Замість хвіртки біля воріт був перелаз. Це частина огорожі шириною ледь менше метра, була нижче пояса, так щоб можна було б перелізти.

Біля воріт стояла низенька лавочка, на яку увечері сідалі сусідські господарки після того як закінчили всі роботи: корова подоєна, свині і кури нагодовані, діти і чоловік повечеряли і займаються своїми справами, а жінки можуть з годинку потеревенити.

      Для опалення були у хатах печі або груби. Щоб зберігалося тепло всю ніч було треба закривати каглу. Кагла це отвір, через який дим з печі  виходить у комин, і по вертикальному димоходу – в атмосферу. У простих хатах кагла закривалася шматком дрантя, а в сучасніших – металевою заслінкою. Якщо закриту каглу до того, як перетліли всі дрова в печі, то дим, а вже чадний газ, що виділяється в печі, потрапить у хату. Як наслідок, сонні жителі засинають навічно. Таке траплялося. Тому пильнували, щоб у печі не залишалося не перетлілих дров. До речі, слово кагла було і в Шевченка.

      Дах хат переважно був солом’яний. Солома для покрівлі акуратно відбиралася під час молотьби ціпами, потім фахівці у цій справі в’язали невеличкі подвійні снопики, на даху їх прив’язували солом’яними перевеслами до риштування даху. Таке покриття було тепле і дешеве, служило років з десять. Також дахи, були з бляхи і, рідко, з черепиці.

      На зиму хату утепляли. Для цього восени ставили зовні по стінах риштування з дерев’яних жердин на деякій відстані від стін, закладали солому. Зимою було тепліше. Весною забирали солому на паливо або на підстилку худобі.

      Опалювали хати дровами. Дрова – це був основний вид палива. Скрапленого газу в балонах тоді ще не було в селах. Використовувалась також і солома, але рідко. Дровами запасались з восени. Привозили підводою з лісу за гроші. Мені доводилось їх пиляти пилкою і колоти сокирою. Робота важка, але добра фізкультура. Деколи був торф. Солому приносили темними ночами, остерігаючись сторожів, з колгоспних скирт. Збирались кілька жінок, брали з собою мотузки чи паси, в’язали великі-великі тюки соломи, мабуть висотою жінки, і тягали на плечах кілометрів два чи три. Соломою встеляли підлогу в хаті, щоб було тепліше. Адже у багатьох хатах була земляна підлога, зимою холодна.

      Сільські дороги ґрунтові, весною, під час затяжних дощів, становились не проїзними і не прохідними.

Електроенергією село почало забезпечуватися десь наприкінці 40-х років минулого століття, а потім було і радіофіковане село.


        Народився і жив я в П’ятці. Прожив я в П’ятці і час, про який згадую – післявоєнний. Покинув я рідне село в 1957 році.

      Місце, де стояла моя хата, якої зараз нема, своїм вигадливим абрисом нагадувала острівець, ніби відокремлений від усієї землі двома річечками-струмками, які впадали в невеличку річку П’яток, що живила води Гнилоп’яті, а остання наповнювала Тетерів. На острівці були три хати, на добрій відстані від скупчення інших хат. З третього боку оточена  – річкою і з четвертою – дорогою. Ґрунтова дорога проходила від шосейної траси і до колгоспу. На струмках були дерев'яні містки, слабенькі, призначені для возів, часто руйнувалися. Завдяки тому, що цією дорогою щодня по кілька разів на день їздив голова колгоспу, ремонт містків здійснювався швидко.

      Біля струмка росли три високі верби. Дві дуже високі, третя трохи нижча. Коли був малим, ще до школи, від нудьги вилазив на саму високу вербу і там сидів. Також залазила на вербу старша сестра і там сиділа, щоб сховатися від покарання за які-небудь провини. Згодом верби були зрізані на дрова.

      На річечці-струмку будував греблі, робив з дерева колесо з лопатками, ставив під потік води, колесо крутилося. Бувало, що греблю робив високу, рівень води піднімався, получався невеличкий ставок, так, що затоплювались сусіди. Прибігав хто-небудь від сусідів і кричав на мене або руйнував мою греблю.

Живились ці два струмочки Джерельною водою. Ми брали і користувалися цією джерельною водою, пили її, готували страви.

Як хочеться випити хоч ще раз тієї джерельної води і набратися сили ще на стільки ж років, та взяти з собою відро, напоїти своїх, щоб були зборові. Все моє дитинство і частину юності я пив цю воду. Мудрі люди кажуть, треба випивати літр джерельної води, а краще два щоденно для здоров’я. Це самий кращий напій.

      На цьому острівці було три хати, точніше сказати, дві хатинки і одна хата. На протилежному боці дороги жили наші сусіди Лукаші. Хазяїн, Лукаш Бондаренко, був сліпий на одне око, через це він не був на війні, сутулий, досить похилого віку, його жінка Маріка (Марія), була лагідна і добра. Вони мали трьох синів і доньку, Катю. Хлопці, Павло, Іван і Петро, були всі різні за всіма статтями. З молодшим, Петриком, ми дружили з перших днів свого життя.

      Батько Лукаш, працював у колгоспі, був їздовим на волах.

      Старший Павло навчався у школі мало, я не пам’ятаю, щоб він ходив до школи. Господарював. Одружився після служби в армії, має дітей, два хлопці і дівчина.

      Сусіди були добрі, добросердечні, допомагали один другому у всьому.

      Сусідні хлопці Іван та Леонід, майже одного віку, були друзями і ходили разом до середньої школи. На той час у П’ятці була семилітня школа і всі, хто хотів отримати середню освіту, ходили навчатися до села Великі Коровинці, десь більше 5-6 км. Після закінчення школи Іван пішов вчитись у військове танкове училище, що знаходилось у м. Проскурів, тепер Хмельницький. Там же одружився, приїхав до села разом з дружиною. У селі люди, а надто жінки через таку подію аж пнулись з цікавості, що спричинило і жваві розмови, і обговорення. Дружина, Римма, була гарна, молода, охоча до розмов зі всіма. Жваво відповідала на жарти, сама жартувала і досить швидко з усіма знаходила теми для розмов. Була вона білоруска, розмовляла тільки російською, говорила з характерним білоруським акцентом.

      Служив Іван по всьому Союзу від Далекого Сходу і до Німеччини, мали вони дітей. Зустрічав я їх під час навчання у Львівському політехнічному інституті. Іван тоді навчався у Львівському вищому політичному училищі, яке знаходилось недалеко від нашого гуртожитку, а курсанти училища ходили до нашої студентської їдальні подешевше пообідати. Ми там зустрілись, він перший мене побачив, запросив до себе. Потім я кілька разів був у них, навіть під час і їхніх службових вечірок. А вони якраз приїхали з Угорщини, мені було цікаво почути про ті події, але вони при мені не торкались цієї теми.

      Іван дослужився до генерала. Потім я почув, що він помер. Де його дружина і діти, я не знаю. Останнім часом сім’я жила в Краснодарському краї, кажуть, що і дівчата там і живуть до тепер. Іван Бондаренко є на сайті «П’ятка» в списку визначних людей П’ятки.

      Катерина жила в П’ятці, заміж не виходила.

      Петро після школи служив в армії в Німеччині під командуванням свого старшого брата Івана, розповідав, що така служба була досить цікава. Петро вивчився на машиніста паровоза, жив у Жданові (тепер Маріуполь), працював на маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча. Там помер, помер дуже молодим, там і похований.

      Після одруження Павла і появлення дітей хата була перебудована, збільшена, а батьки переїхали в іншу на другий кінець села.

      У другій хаті жила Маріка (Марія) Мельничук, з синами Леонідом і Олексою, моїм другом. Їхній батько, як і мій, не повернувся з війни.

      Леонід після школи навчався в Київському автодорожньому інституті, потім жив і працював у Вінниці. Одружився з однокласницею після завершення навчання у школі. Пам’ятаю, що весілля їх було у нашій хаті.

      З молодшим, моїм другом Альошею – ми бачились у Житомирі, потім він переїхав у Вінницю до старшого брата. У дитинстві, щоб пограти в шахи, ми вирізали з дерева шахові фігури, і тоді грали всі дні, весь вільний час. Альоша знайшов мене якось у Києві, заходив до мене, тоді він жив у Вінниці.

      У них жила ще молода жінка, Надя, їхня родичка, під час війни насильно вивезена окупантами до Німеччини, після завершення війни опинилась, здається, у Франції, а звідти на початку 50-их приїхала до села. А згодом десь пропала.

      У них ще була старша сестра, Ольга, на той час вона була вже одружена, жила на Волині, вчителювала. Улітку приїжджала на літні канікули і, коли побачить, що ми граємо в карти, нагадувала на шкільне правило: грати в карти не дозволяється. Але ми не дуже слухались.

        Наші три хати були дерев'яні, під соломою, дуже старі, років з п’ятдесят, якщо не більше, так званого сільського типового планування: сіни, комора і одна житлова кімната на всіх. У Лукашів ця кімната більша, на велику сім’ю. У коморі зберігалися різні продукти, та інші матеріали. У Лукашів був ще хлів для худоби. У нас худоба – це корова, можливо з телятком, свиня, можливо з поросятами, можливо кабанчик, птиця – кури, качки, можливо, гуси, весною і з виводками. Худоба утримувалась у коморі, там же гуски і качки, якщо вони є, кури – на сідалі. Не думайте, що це все було. Ні, могло бути тільки дещо. Все було лише в окремих селян, як у тих, що займали якусь посаду в селі чи в колгоспі.

      Жили ми, ці три хати, мирно, дружно, ходили до сусідів, особливо у довгі зимові вечори. Особливо була охоча до розмов Марія (Маріка) Мельничук, розказувала нам довгими, зимовими вечорами всякі небилиці, страшилки, казки. Ми сиділи на теплій печі і зацікавлено слухали.

Леонід сусід був старший на років вісім, здавався мені таким розумним, (а може він і був розумним в дійсності таким). З ним я не спілкувався, вчився він у старших класах. Корову він не пас. Та запам’ятався мені один раз, коли йому довелось пасти корову. Літнього дня ми лежали на траві. Леонід зі своїм другом розмовляли, а я слухав. Потім Леонід ліг долілиць і став читати цікаву-цікаву книжку вголос. Книга була про зломщиків сейфів, називалися вони в книжці – «медвежатники», я так слухав уважно і зацікавлено, що не запам’ятав назву книги і автора, щоб достати потім цю книгу. Потім він розказав анекдот, його я запам’ятав: один вчений доказав, що тарган чує не вухами а ногами. Як це? Проффесор взяв в руку таргана, поклав йога на стіл, вдарив рукою по столу, тарган побіг. Вчений зловив таргана, відірвав йому ноги, поклав на стіл, вдарив по столу, тарган не біжить. Отже, проффесор зробив науковий висновок: тарган слухає ногами.»

      Хати інших сусідів були трохи далі.

      Часто збирались у хаті сусіди, ближні і дальні, обговорювали всякі житейські питання. Часто спливало в зимові вечори питання виплати непосильних податків: молоко, масло, яйця, грошима. Не знаходили вирішення проблеми: як виплатити податки, як прогодувати дітей. Або податки несплачені або діти голодні.  

      Ми, діти, спілкувалися, дружили. Дівчата – з подругами, а я з хлопчиками, в них ляльки, в нас – зброя, війна, як завжди.

      Дещо далі, ближче до річки були ще дві хати, одна на цьому ж острівцю, – в одній жила баба Параска, а в іншій – сім’я Василя-партизана.

      Пізніше у цій хаті жили деякий час наші родичі – сім’я сестри мами, з чоловіком Іваном і дочки – Ніна і Валя.

        Нас було троє дітей: старша Оксана (по паспорту Олександра), молодша – Оля.

      Моя мама, Катерина Василівна Швець. Вдова, мати трьох дітей. Весь свій час віддавала дітям. Сьогодні не можу уявити як можна було виростити і вивчити нас, трьох дітей, за тих страшних умов. Пам’ятаю її вічно за роботою в колгоспі, платили майже нічого, жили з городу.

З молодшою сестрою у мене завжди були добрі, дружні стосунки. Один одного ми поважали, допомагали. На відміну нам, старша сестра не злюбила молодшу сестру і мене.

Мама розраховувала на мене, коли я виросту, і на мене її уваги було звернено більше ніж на сестер, от він виросте і буде господар у домі. і до сина було більше уваги, ласки, часу і т.д. Молодша сестра була більш послушна, спокійна, допомагала мамі по дому і до неї також була звернена увага мами. Старша сестра нас молодших була менш слухняна, не хотіла виконувати ніяку роботу, із-за зависті не злюбила нас, потім стала ненавидіти нас. Хоча училася вона на відмінно. Потім з нас, а особливо з мене стала знущатись, зневажати, заважати вчитися, і т.д.

Виходить, що не знаючи правил виховання дітей, батьки, у моєму випадку мати, виділили когось з гурту дітей, кому-то більше уваги, ласки і в результаті одні налаштовувалися на інших.

       З нами жила ще сестра батька Степанида, ми її називала баба. Це єдина родичка зі сторони батька, яка після війни залишилася жива одна з великої сім’ї Полікарпа Мельничука. Правда, після війни об'явилася ще одна, Ярина, яка була під час колективізації насильно вивезена разом з іншими всією родиною до Сибіру. Там вона зуміла якось вижити, вийшла заміж за українця Петра Осипчука, мала сина Леоніда та дочку Ніну, моїх брата і сестру.

      Батька свого - Мельничука Павла Полікарповича не пам’ятаю. Народився я у вересні 1939 року, а батька забрали в армію десь улітку того ж року. Ще до мого народження. На той час він мав середню освіту і його зразу ж направили на навчання у військове артилерійське училище в Києві. Після двох років навчання в червні 1941 р. батька перед літніми таборами відпустили на кілька днів відвідати сім’ю. Приїхав він у П’ятку 20 червня 1941 р., а вже наступного дня, тобто 21 червня (війна почалась 22 червня) він отримав телеграму з наказом прибути терміново на місце служби і він тут же, зібравши свої речі, відбув, і відбув назавжди. У ці два дні, які він перебував у П’ятці, я познайомився та спілкувався з ним, я його не запам’ятав і більше ніколи не бачив, десь через рік він загинув. На цей час була уже старша сестра Оксана. Мені пощастило один раз у житі побачити батька, коли мені ще не було і двох років. Він може і запам’ятав мене, а я, звичайно, ні. Єдине, що залишилося від нього – це кілька фотографій, які, нажаль, не збереглися.

      У селі таких дітей, які не знали свого батька, було дуже багато, майже всі.

      Як розповідав після війни його товариш по службі, який залишився живий, з П’ятки зразу ж після прибуття у військове училище їм було присвоєне офіцерське звання і направлено на фронт. Тут їх дороги розійшлись, мій батько вибрав артилерію на машинній тязі, односельчанин – на кінній. Батька направили на Західну Україну, в Тернопільську область, і жодний звісток про нього і про його службу я не маю, за винятком останньої – повідомлення про загибель. Загинув батько десь біля Воронежа і там же, згідно з цим повідомленням, й похований. У цьому повідомленні вказувався навіть населений пункт.

      Якось після закінчення інституту, коли я працював у Житомирі, я виїхав у відрядження до міста Воронежа. Тоді, при нагоді, я й відвідав військомати, щоб відшукати могилу батька. Мої пошуки не мали успіху – хоч кого я питав, як знайти могилу батька, всі розводили руками, мені ніхто нічим не допоміг. Одного дня мені не вистачило і я попросив свого начальника залишитись ще на один день у Воронежі. Мій начальник, Михайло Захарович Шапошников, єврей за національністю, дозволив. Та й цього дня мені не вистачило. Після повернення мій начальник розпитав мене, з якою метою я продовжив відрядження. Я розповів як все було, і мій керівник поставився з розумінням і дозволив ще два-три рази відвідати Вороніж. Говорив, що він сам фронтовик і розуміє мене. Під час цих відряджень я бував у всіх рай., міськ., обл. воєнкоматах, рай, міськ, обл. виконкомах, рай, міськ., обл. радах ветеранів, але дарма. Уже в останнє відвідування міськ. чи обл. ради ветеранів мене прийняв голова ради, полковник, уже досить у похилому віці, старенький, худенький, в полковничому кітелі, який висів на ньому як на палиці. Вислухав мене, прочитав мій документ про загибель і поховання батька і роз’яснив мені:

      — Сынок, — звернувся він до мене. —  Не ищи. Не найдеш. В нашей армии не хоронили. В нашей армии закапывали, а при отступлении, в 41, 42, 43 годах, вообще не хоронили, а эту бумагу, заполняли, бывало, и через много дней после гибели.

      Я зрозумів, приїхав у Житомир, розказав своєму начальнику Шапошникову, він не заперечив слова полковника, хитнув ствердно головою і вимовив:

      — Саме так і було.

      На цьому мої пошуки могили батька завершилися.

      Підтвердження цьому я знайшов нещодавно, в книзі Миколи Миколайовича Нікуліна "Воспоминания о войне", а пізніше і в інших. 

      Після війни в П’ятці було встановлено пам’ятник воїнам, що загинули в боротьбі з німецькими загарбниками. Трохи згодом на ньому були викарбувані імена загиблих. На жаль імені мого батька в цьому списку нема, по якій причині – не знаю. Також у переліку загиблих, що наведено на сайті "П’ятка" також немає. На моє прохання до адміністратора сайту вияснити в тих, хто видавали цей перелік, мені обіцяли, але не виконали, адміністратор сам вніс у список його прізвище і мені про це не сказав. І це питання залишилося не виясненим.


Батьки.

Ще малим, кілька років, ще до школи, я багато і часто думав про батька. Мені не хотілося вірити, що його немає, що він загинув, що його вбили на війні. Я не міг збагнути, чому так трапилось, чому мій батько не повернувся, а інших дітей батьки є. І ті діти живуть краще, їх ніхто не кривдить, не принижує, в них є захист. Я часто уявляв у своїй голові, як він повертається, що він потрапив у полон і він закордоном, про що читав у книгах або чув від дорослих про такі випадки. Уявляв собі як ми зустрінемось, про що будемо розмовляти.

      Останні з кремля новини: "Росія перемогла би у війні і без України". Якщо це так, про це знали не тільки теперішні вожді, а й вожді того часу. Якщо це так, то виходить, що геноцид українського народу тривав і під час війни. Для чого було треба мобілізовувати таку кількість українців і їх, не навчених і не озброєних, гнати безтолково на передову під розстріл, а з заду йшли навчені та озброєні знамениті «сибірські дивізії» і розстрілювали тих, хто відступали.

      П’ятку за часів війни пам’ятаю дуже мало, був зовсім малий.

Як зустрічали місцеві жителі прихід німців, у мене даних немає. Але думаю, що з надією на визволення з-під гніту русокомуністів, і це не дивно. Відомо ж, яке було враження про панування впродовж останніх двадцяти років цих самих окупантів-комуністів і що пережили люди від цієї влади. Примусова колективізація села і голодомор були свіжі в пам’яті народу. З надією на визволення від колгоспу і комуністів очікували люди від німців. Тому думаю, якщо зустрічали німців з хлібом і сіллю, то це не далеко від правди. Тим більше, що в останні роки перед початком війни, про Німеччину, про німців та їх керівництво в нашій країні негативної інформації в радянській пресі не було. Адже до 22.06.41 р. німці для нас були друзі, ми їм допомагали чим могли, не зважаючи на наш страшенний голод. А комуністичних загарбників добре знали, хто вони такі і що вони накоїли за 20 років. Прийшли німці в село в другій половині липня і вже 10 липня війська Вермахту взяли Житомир.

Перед приходом німців вивезли з колгоспу все майно, що встигли, худобу, що не могли вивезти – знищували. До приходу німців встигли зібрати незначну кількість зернових. Що зібрали, вивезли, решту був наказ все знищувати. Наказу щоб роздати все це майно селянам не було.

      Уже наприкінці 43 року, коли мені йшов 5-й рік біля автомобільної дороги йшли бої, трошки пам’ятаю, що всіх селян, які проживали близько біля дороги, німці вигнали подалі, щоб не постраждали. Ці люди розмістились по хатах. У нашій хаті, мабуть, був добрий десяток і всі сиділи на підлозі, таким чином боронились від куль, а може і від бомб і снарядів. Я був малий і досконало цим питанням не володів. Дітей важко було змусити сидіти тихо, ми весь час намагались глянути у вікно або залізти на піч, там вище і краще видно. А надто не слухалась старша сестра. Ще пам’ятаю, коли виглядав у вікно, то в болоті біля мосту загруз чийсь танк і йому не вдалося взяти село, завадила природна перепона – невеличкий струмок.

      Згодом читав книжки про війну, але не натрапляв на опис боїв під нашим селом. У мене виникало здивування, чому досить такі великі події не заслужили хоч якого-небудь висвітлення. І тільки останнім часом знайшов. Виявляється, що біля Бердичева совєтське командування на чолі із "знаменитим палководцем" Жуковим і під контролем самого "верховного" проґавили велику групировку німців, які, розгромивши красних, взяли повторно Житомир і готові були взяти й Київ, але не вистачило сил. Про такі ганебні події не писали. І саме під П’яткою ці бої були досить тривалі й активні. Дорогою Бердичів – Чуднів вояки здійснювали великі переміщення військ, а противники старались завадити цьому. Тому вся дорога була розбомблена, так, що не можна було знайти вільне місце від воронок. Тоді цією дорогою не користувалися. На початку 50-тих років будували нову шосейну дорогу.

      З подальших розмов дорослих дізнався, що в селі стояли червоні (в розмовах – красні), руські, поляки і німці. Мені все було зрозуміло, але не розумів, хто такі червоні і руські, яка різниця між ними, чому їх ділять і чому ніколи не говорили – прийшли "наші", а тим більше: прийшли визволителі, визволили і т.д. Тільки по якомусь часі я збагнув, що червоні – це совєтські, руські – це власовці. А чому не говорили на червоних наші і не називали "прийшли наші" мені стало зрозуміло трохи згодом, коли я дізнався про 30-ті роки, про колективізацію, про голодомор і т.д. і зрозумів, що «наші», це зовсім не наші, і вони нас не визволяли, я загарбали. Про окупацію не пам’ятаю. З розмов, які мені довелось підслухати від дорослих, що від німців ніяких таких жорсткостей не було. І взагалі, про німців-окупантів розмов не було, не пам’ятаю, і такого слова як фашисти, не пам’ятаю, щоб коли-небудь так казали. Управляли селом староста і поліцаї, призначені окупантами із своїх сельчан. Переважно вони забороняли збиратися людям гуртом, чим дуже не задоволені були молоді люди, які звикли збиратися вечорами разом у когось у хаті або на вулиці, а поліцаї цього не дозволяли. Також поліцаї виконували всі розпорядження окупаційних властей: знищення євреїв, вивезення молоді на роботу до Німеччини, збирання податків та ін. А німців постійно в селі були мало. Переважно прикрощі були через  партизан.

Під час війни в селі з жителів села призначались староста, заступник старости і бухгалтер, а також поліцаї.

      Чи були в селі партизани? Думаю, ні. Ліс був далеко. Про підпільників також нічого не чув. Дії партизан відчувались у селі. Щось і я таке чув. До партизанів ставлення в селі з боку населення було негативне. Бо на будь-яку дію партизан німці відповідали агресивними діями, і страждало безневинне населення. Тому селяни їх не поважали. Ліс від села не близько і пробратися з лісу непомітно через поля було важко.

      Часто згадували, як один партизан, Василь, його чомусь називали «партизан», що жив недалеко, тікаючи від німців, які за ним гнались, забіг у нашу хату, крутнувся. Побачивши, що заховатися нема де, скочив на піч, зрозумів, що буде видно, а німці вже біля дверей. Став на печі навкарачки, спиною підняв дошки стелі, швидко виліз на горище, а там продер головою солом'яну крівлю, зістрибнув на землю і хутко зник в городах. Цей випадок дуже смішив всіх, його часто згадували, і в присутності самого винуватця.

      Після війни, будучи студентом Львівського політехнічного інституту і приїжджаючи на канікули в село, я розпитував людей, як же їм жилося за німців. Усі ті, кого я розпитував, мовчали, відвертались, і не заводили розмови на цю тему. Тільки один, фронтовик, мій родич, його вже немає, сказав приблизно таке: за два-три роки німецької окупації ми так не жили за всі роки совєтської влади. Коли прийшли німці, вони зібрали нас і сказали: хочете будьте в колгоспі, або забирайте своє майно з колгоспу і свою землю і обробляйте її. Ми так і зробили. За ці два-три роки ми мали худобу, коней. І недавно почув таку відповідь: "хоч раз ми наїлись".

      А от коли прийшли «визволителі», тут почалося справжнє життя. У людей все забрали, худобу, техніку, реманент, запаси харчів. А в першу чергу забрали всіх чоловіків, за винятком кількох інвалідів, і вони не повернулися. І почалося звичне життя.

Разом з «визволителями» прийшли до села плач, зойк, стогони.

Уже після приходу у кінці 1943 року червоної армії, за якою йшли військкомати і зразу ж всім чоловікам, вірніше хлопцям, які за час окупації підросли до 16-17 років, народження до 1926-27 років вручали повістки на мобілізацію до армії. І від так званого «визволення», по селу, як і по всіх селах, стояв непереривний плач матерів, дружин, дітей за їхніми синами, чоловіками, батьками, яких всіх, поголовно, забирали до армії і зразу ж направляли на фронт. Без теплої одежі, а це була зима 1943-44 років, без зброї, без навчання бойової справи. Зразу з таких формували нові військові частини, роти, батальйони, полки і закривали ними самі небезпечні ділянки фронту і на яких всі ці не обучені солдати лягали на полі (навіть не можна сказати – «битви»). А просто гнали їх на кулемети з куском цеглини у руці, вроді, щоб налякати німців, які могли подумати, що у них в круках гранати, і цим їх залякати. Так розказують мемуари вояків.

      Зразу ж почали повертались і свої вояки, переважно, інваліди. Повернувся і один політработнік, член партії, привіз з Німеччини повну машину награбованого в Німеччині добра. Це всі бачили і ще довго про це говорили. Його хата була поруч з хатою голови колгоспу. Десь через років 5, ця хата згоріла.

      Про тих, які були призвані до армії ще до окупації почали надходити пачками повідомлення про їх долю, вірніше про їх загибель.

Важко уявити, що творилося у селі у той час: плач метерів, дружин, дітей, одні проводжають на смерть, інші оплакують загиблих.

Про війну я дізнався дещо згодом.

      Коли був малим, десь до 4-го класу, з нами, з дітьми, пас свою корову дорослий дядя, колишній фронтовик, імені не пам’ятаю, низького росту. Жив він трохи далеко від нас, на горбу через річку. Нам він розказував багато про війну, дуже страшного розказував. Як я зрозумів з його слів, він служив у спецчастинах. Розказував про розстріли, а саме про розстріли своїх солдатів своїми перед строєм, про жорстоке поводження командирів з підлеглими, з солдатами. Я нікому про це не розповідав. Розказував дядя про такі факти, про які я у літературі не читав, не чув і не міг повірити в такі речі, аж до того часу, коли з’явилося багато нової літератури, зокрема, й про війну, з наведенням справжніх фактів.

      Багато про війну розказував мені особисто мій дядя Павло, який мене любив, часто тримав мене біля себе. Мені було вже років 12-15 і я вмирав з цікавості дізнатись щось про війну. Дядя був мобілізований після визволення, десь наприкінці 43 чи на початку 44 року. Йому було тоді 17 років. Він пройшов з боями до Німеччини і до 1950 року служив у Німеччині в окупаційних частинах. Він все бачив, йому хотілось розказати людям. Але дорослі не хотіли його слухати і не мали вони часу. Розказував про життя у Німеччині, як добре німці живуть. А надто мене вразили розповіді по поводження радянських солдат-окупантів з місцевим населенням у перші роки окупації. Мені і зараз страшно про це думати. Я не розумію як я міг те терпеливо слухати. Зараз про поведінку радянських військ у Німеччині, особливо у перший рік окупації пишуть дуже багато, як зарубіжні так і радянські учасники. Так от розповіді дяді Павла повністю підтверджують правдивість описів у пресі і літературі. Але дядя Павло не розказував про насилля радянських військових над жінками. І мабуть багато іншого не розповідав, не міг, тому що всі військові підписували зобов’язання не виказувати таємниці.

      Третій факт, який підтверджує ці літературні, історичні дані. Коли я був десь у 70-х роках у відрядженні у Калінінграді (Кенігсбергу – столиці колишньої східної Пруссії). Я там познайомився і жив в одному номері в готелі, з одним жителем Севастополя. Йому саме довелось звільняти Кенігсберг (звали його Володимир Іванович) і був він свідком таких подій. Минуло після цих подій трохи більше 20-ти років, він все це пам’ятав. Ми ходили по Калінінграду, він показував і розповідав про воєнний Калінінград, що тут було на цьому місці раніше, бо місто не тільки було зруйноване під час звільнення, а тривала перебудова і після війни. Володимир Іванович був під час війни молодим, все бачив.

Не знаю чи брали участь у цих подіях самі оповідачі, вони про себе не говорили. Проте я сумнівався в правдивості його слів, не хотів вірити і не міг тоді вірити, але не забув.

      Був у селі один фронтовик, імені не пам’ятаю, завжди, коли збиралися компанії за столом, зразу після першої чарочки він згадував війну, розказував воєнний епізод під Ленінградом, коли з цілого батальйону залишився він один, плакав, лив сльози. Незабаром помер, нервова система не витримала.

      Чи були в селі під час війни українські націоналісти і вояки української повстанської армії не знаю. Мені не доводилося що-небудь чути про таке. Але припускаю, таке могло бути. Про один епізод, свідком якого я сам був, я розкажу.

      Уже після війни. Запам’ятався такий епізод. Час - десь останні роки 40-х. У хаті зібралося кілька людей, розгорнули газету чи то "Житомирська Правда" чи "Радянська Житомирщина" і на останній сторінці читають велику статтю, майже на половину сторінки. Стаття про нашого земляка Булака.

      Сім’я його жила недалеко від нас. У них було два брата. Менший молодший за мене, ми дружили. Ім’я молодшого Ваня, а старшого Борис, але припускаю, що можу помилятися.

      Отож, у тій статті йшлось про старшого брата. Зібрались і слухали ту статтю порівняно молоді люди, які знали добре героя цієї статті. Мені запам’яталось, що слухали того хто читав дуже напружено і з великою увагою. Мене не помітили чи може не звернули уваги. Я завжди цікавився розмовами дорослих про війну чи щось подібне і завжди залишався біля них під час таких розмов. І я також уважно і напружено слухав, але мало чого запам’ятав по плину часу.

      Запам’яталось, що у тій статті, що дуже часто повторювалось такі слова як "бандит", "бандитизм". Описувалось про бандитські походження цієї людини, які злочини він здійснив і як він був зловлений. Що був суд і його засудили до страти.

      Про цей епізод я інколи згадував, думав над ним, чому присвятили такій поганій людині таку велику статтю і тому подібне. Але розгадки не було.

      Уже за часів незалежності України, коли появилося маса друкованих матеріалів з історії країни і визвольного руху, я натрапив у якійсь газеті на статтю-дослідження про діяльність ОУН і УПА на Житомирщині під час другої світової війни. І в цій статті наводиться прізвище Булак, і що він, цей Булак, можливо, був ватажком УПА на Житомирщині під час війни і після війни. Подальших даних про Булака і його діяльність у них не було. Не було фактів, що він потрапив у руки КДБ. Цю газету я втратив, на жаль.

      Ми з адміністратором сайту намагалися віднайти сліди його в КДБ, але марно.

      Я думаю, що людина про яку йшлося в статті, яку читали у моїй хаті, і людина, що можливо, була керівником підпільної організації УПА на Житомирщині, одна і таж, тобто наш земляк. Варто дальше розслідування, коли зміниться директор архіву (комуняка).

            Наприкінці (грудень) 1943 і на початку (січень) 1944 років під П’яткою, біля шосейної дороги Бердичів - Чуднів були сильні, тривалі бої. У цих боях брала участь 71-а механізована бригада 9-го механізованого корпусу 3-й гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту, під командуванням полковника Луппова В.В. Бригада з важкими боями просувалась у бік Бердичева, бої тривали багато днів. Активно діяла авіація з двох боків.

      Німці закріпились надійно в П’ятці на «Святій горі», а також у сусідніх селах.

      Бригада в результаті багатоденних боїв з великими втратами прорвала німецьку оборону біля села, остаточно звільнила наше село 5 чи 6 січня 1944 року і через деякий час наші частини оволоділи містом Бердичів.

      Під час цих боїв були великі втрати особового складу, де вони поховані не відомо, де їх могили – не знайти до цього часу.

      Знаємо тільки про командира бригади.

      Полковник Луппов В.В. загинув і був похований в Бердичеві. Згодом перепохований в Москві. Полковнику Луппову Володимиру Васильовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

      Також полковнику Луппову В.В. посмертно присвоєно звання "генерал-майор".

      Сліди цих боїв ми знаходили згодом біля цієї дороги, знаходили навіть трупи непохованих загиблих.

      Післявоєнні роки запам’яталися голодним дитинством.

      Після війни троє нас дітей-сиріт залишилося на руках нещасної матері. Невиразно пригадую раннє дитинство, позбавлене звичайних для дитини ігор та веселощів, затьмарене сильними нестатками й прикростями, яких зазнавала наша сім'я.

      Чітко запам’ятався такий епізод. Весна, сонечко припікає, пташки співають, на леваді, що входила до нашого наділу, цвітуть кульбабки, ми, діти, граємось хто як, весело, «божа благодать». Раптом голосний жіночий крик, зойк, плач. Ми прибігли до хати, бачимо, що приїхали якісь чужі дяді на підводі, виводять корову з телям, теличку, свиню з дюжиною маленьких біленьких поросят. Корів прив’язали до воза, свиню зв’язали і кинули на віз, туди ж і поросят. Під наш крик і плач щасливі "визволителі" поїхали, а ми залишилися ні з чим, голодні і холодні, а зате "щасливі". Тут і почався голод. Що я відчув сам. Видали по жмені гороху для супу.

      Таке коїлося по всьому селі.

      Експропріацію здійснювали ті, які чомусь не були на війні, члени партії, партійці, як їх називали в селі. Чому це так робилося – я не знав і не знаю.

      Про голодомор 30-х років запам’яталось зі слів старших. У нас жила сестра батька, Степанида, яку ми називали баба, вона була трохи глухувата, в неї була подруга, Калина, також глухувата. Вони часто зустрічалися. Між собою вони розмовляли дуже голосно, так що не почути і не запам'ятати того, що вони говорили було не можливо. А вони дуже часто згадували минулі роки і запам'ятались їхні слова, часто повторювані: «це та або той, що померли, які не вижили, яких вивезли і т.д. під час голодовки». Таких було дуже багато.

      Крім цих розмов про голод підслухав і запам’ятав і багато інших.

      Пам'ять про ті роки голоду в ту пору не сходила з уст людей. Це були свіжі спомини, страшні згадки, часто лунали такі вирази після згадки про яку-небудь людину: "царство небесне йому", "вічна пам'ять" і т.д. і хрестились після кожної такої згадки імені за померлими під час голодовки.

      Недаром люди, які пережили голодомор, і, згадуючи про ті страшні роки не вважали, що щось може бути страшніше за голод і говорили: "аби не було голоду". Зараз неможливо відновити пам'ять про ті трагічні і жахливі події і випадки з реального життя нашого села.

      Під час голоду влада не дозволяла людям дати можливість врятуватися, якщо така можливість і могла з’явитися.

      У людей ціленаправлено все забирали: коли під час обшуку знаходили в каструлі приготовлену страву з трави, коренів або кори чи з листя, щоб нагодувати голодних дітей, виливали її на землю, ще говорили: "цим можна отруїтись і померти", знущаючись на голодними і приреченими.

      Та цього мало було їм. Винищували всі домашні засоби виробництва: жорна, ступи, прялки та ін., щоб люди не могли виготовити якийсь продукт, щоб прогодувати дітей і себе, або заробити якусь копійчину, щоб купити кусок хліба.

      З села нікого не випускали. Деяких селян, які прагнучи вирватися, щоб добратися до Росії, Білорусії чи в інше місце для обміну на товар хліба, полишали село, їх виловлювали, повертали назад, часто забирали товар, що був з собою, та ще й карали, могли відправити до в’язниці. Дальше залізниці дійти не можливо було. А люди хотіли добратися до Бердичева і там щось виміняти або купити.

      Померлі під час голоду не були поховані належним чином, їх просто закопували, і слідів їх немає. Бозна-де закопані ті померлі від голоду. Хрестів на їх могилах не ставили, не реєстрували ні в церкві, ні в сільраді. Померло від голоду в селі не мало, за даними сільради це 213 людей. Це велика кількість, приховати поховання такої кількості людей, думаю, дуже складно. Потрібен пошук цих поховань. Їхні кістки, і не тільки загиблих від голоду наших земляків, наших родичів, а також всіх жертв комуністичного правління, що лежать у нашій землі. 

      Чув, що під час окупації села німцями над похованням селян, померлих від голоду, було поставлено один дерев'яний хрест, який постояв два роки і, коли повернулися "визволителі", хрест був викопаний і знищений.

      Чи було в селі людоїдство під час голоду, не знаю, не чув.

На кладовищі стоїть пам'ятний знак - хрест, односельчанам жертвам Голодомору 1932 -33 років в селі. Було урочисте відкриття його. Не розумію, що за урочистості могли буди по жертвам. Церемонію освячення пам'ятного хреста та Панахиду по загиблим служив священик, яки представляє російську церкву в селі. Я не вірю його словам, його молитвам. Віра російська не правдива, не законна в нашому селі. Захопили по-рекетирськи, розбоєм, нашу українську церкву. Російська церква – це є окупаційна церква. Тому все, що вони творять у селі, також не законне. І російська церква в 30-ті роки благословила російську, радянську владу на здійснення голодомору. Як така церква може служити творити службу і молитися. Тим більше, їхній Кирил проголосив на весь світ, що голодомор – це «кара божа». За що?

Назвати голодомор Божою карою. Так назвав той же Кирило. За які гріхи? За прагнення жити? За прагнення жити у незалежній Україні? Чи може за те, що вони українці? А виконавці цього божого веління богом було доручено працівникам НКВД і членам компартії?. Значить, НКВД і компартія були на службі у бога? Чи навпаки? Роз’ясніть, будь ласка, Кириле. 

Приїхав до Києва. Говорить «Хрещення Русі…». Що він має на меті, що на його гадку значить слово «Русь»? Україна, Росія? Зрозуміло, що не «Україна», не для того він сюда приїжджає. Якщо ж Росія, то це брехня, Росії тоді і близько не було на землі і хрестити її не могли ніяк. У нього імперське мислення, тому за його думкою Русь це СРСР або царська Росія. З цією імперською метою він їздить в Україну – об’єднання.

Як він, Кирило, може сповідати, давати цілувати руку або ще краще (чи гірше) давати цілувати хрест, якщо той, який цілує, порушив божі заповіді, як-то – «не вкради, не кривди, а сам краде мільярдами, бреше всьому народу і т.д., про що знають всі люди і добре знає сам Кирило. Це що, хіба не гріх перед богом, Кириле?

Як говорив Тарас Шевченко: молись богу, а не вір попам, вони брешуть. Так і є. Що не слово, то брехня.

      Зараз дехто, і в тому числі теперішня влада, прагнуть замовчати історичний факт голодомору і геноциду і ми чомусь терпимо і мовчимо брутальну наругу над пам'яттю мільйонів, в тому числі і над сотнями наших жителів села П’ятки, безвинно закатованих голодом українців і наших земляків. Чому? Так поступати може тільки не наша влада, так чинити може тільки окупаційна влада, так поступають окупанти. Їм повторюють і повторюють, що голодомор і геноцид був, доводять незаперечними фактами, а вони своє: "неврожай і голод був і в інших районах країни".

      Мусимо знову і знову витягувати ту жахливу правду і згадувати те, чого ніколи не хочемо згадувати, важко, сльози на очі накочуються.

      І можна вважати, що ті 32-33 роки являються "вершиною" радянського періоду і комуністичної влади. Це їхні найвищі «досягнення», які забути не можливо і не можна.

      У свідомості наших сельчан, ті події назавжди загарбувались, ніколи вони не забудуть тих років, але як боялися, так і тепер бояться. Бояться і зараз, щоб не повторилися ті роки.

      У селі люди знали виконавців голодомору, активних і пасивних. Але головні виконавці – які виморили село, все-таки були чужі, приїжджі, але тодішня місцева влада (радянська) і члени компартії їм активно допомагали. Сільських (місцевих) виконавців не так і багато порівняно з кількістю їх жертв.

І весь той смертельний терор українського народу наполегливо організовувався в столицях. Голодомор – це творіння кремля, це доведено не один раз. Люди розказували, як ті активісти-комуністи несамовито витрушували з кожної хати, з кожної, крім своєї, останню хлібину, останню зернину. Свою хату пропускали, це була їм нагорода від їх керівників.

      Думаю, що було б варто назвати тих виконавців, але немає вже тих людей, які їх знали. Правду в архівах ще можна знайти.

        Пам’ятаю, що в літературі, яку ми вивчали у школі, в підручниках по історії наводилися такі факти: в села для проведення колективізації і створення колгоспів партія направила на село так звану армію комуністів, 30-тисяч, 50-тисяч комуністів з числа "свідомих" робітників, матросів і т.д. Відомо, що вони в села прийшли не по одному, а з загоном енкаведистів і всі вони були з Росії. От і це якраз вони виконували ту лінію партії на колективізацію, на розкуркулення і виселення населення, які не згодні були іти в колгоспи. Це вони виконавці всіх рішень партії і Москви по голодомору. Тож їх неважко визначити, якщо заглянути в архіви. Оголосити і проклясти їх імена. Акції обшуку в селі здійснювали комуністи, комсомольці з жителів села.

      Це вони були тоді герої, що здирали з населення хліб до останньої зернини та інші продукти, залишаючи свідомо малих дітей на страшну, голодну смерть, відбирали в населення майно, знаряддя, реманент, худобу і забезпечували виконання планів партії. Це була, по кількості, армія, висаджена в Україні. Час вже судити партію, яка привела народ до голодомору і здійснила геноцид українського народу.

Хто був вивезений до Сибіру під час колективізації, не знаємо, сільрада не надає таких даних. Не відомо, чи були такі, які повернулися з заслання. Не відомо, куди були вивезені, що з ними творила російська влада і куди вони зникли, якщо померлі або були убиті, то де поховані, щоб поставити хрест на могилі та родичам покласти квіти. Все невідомо, російською владою все держиться під замком.

      Геноцид не забутий, його український народ, а надто селяни, не забудуть ніколи, як і війну.

Приблизно те саме повторилось у 1946-47 роках, трохи в меншому масштабі.

      Післявоєнні роки – голодні роки. У той час харчів у селі не було. Перебивались хто як міг. Їли картопляні лушпайки, які ми брали в тих родинах, де були чоловіки і, які могли постояти за себе і за свою сім’ю. За картоплею жінки збиралися гуртами і їздили на захід України, привозили потрохи картоплі і круп.

Дитиною, пам’ятаю і до сих пір, був завжди голодним, шукав щось пожувати, шукав чогось їстівного, ягоди, щавель, зелень цибулі, все, що можна було їсти.

      Після війни все населення села взялося за так звану «відбудову сільського господарства». Цей період так називався в історії, а в дійсності це був період каторжної роботи в колгоспі «під керівництвом нашої партії».

     Матері ходили на роботу до колгоспу, як на панщину, вірніше, як на каторгу. Техніки не було, волів і коней також не вистачало. Пам’ятаю, що орали поля коровами, а коли корови не могли – впрягались жінки, «Людей у ярма запрягли» (Т. Шевченко), працювали там весь день, а ми, діти, одні залишалися дома голодні весь день, чекаючи, що мама щось нам принесе. І мама дійсно приносила, кусок хліба, говорила, що цей хліб «від зайчика», він здавався дуже смачний. Виявлялось, що це той же кусок хліба, який вона брала ранком з собою. Заробляли у колгоспі за весь літній сезон (від ранньої весни і аж до пізньої осені) – 20 – 30 кг зерна. Я це пам’ятаю, бо не раз мама приносила стільки або і менше. Зрозуміло мені стало пізніше, коли я дізнався, що рабам, за рабський труд, платять стільки ж. А колгосп – це є рабська колонія.  

Про хліб «від зайчика» є навіть книжка, яку написав випускник П’ятківської середньої школи, мешканець села Пилипівка, що поруч з селом П’ятка, Віталій Нечитайло. Ми разом з ним вчились, хоча він на два роки молодший. Дитинство подібне до мого. Сирота, батько загинув на війні, а він залишився з мамою, до того ж згоріла і їх хата. Тепер він професор Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка, історичний факультет, вчений, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і соціології, історик-педагог, письменник, поет, член національної спілки письменників України, Відомий український вчений-аграрник, Один з провідних українських вчених з аграрної історії України,

Віталій Нечитайло написав книгу про своє дитинство «Хліб від зайчика». Коли я читав її, спочатку я був подумав, що то написане про мене, так наше життя подібне, згодом розібрався. Я навіть був йому дорікнув  в тому, що він використав у своїй книзі П’ятківський вираз «Хліб від зайчика». Віталій переконав, що цей вираз загальний.


Віталій Нечитайло.

З Віталієм Нечитайло я познайомився вперше у вересні 1956, коли почали навчатися ми у П’ятківській середній школі. Ми були ще діти, хто менший , а хто старший. Так Віталій був наймолодшим серед нас, йому було ледь 15 років, а мені майже 17.

      Вітя народився у червні 1941 року, за тиждень до початку війни. Не знаю, коли взяли його батька в армію, ще до німецької окупації села, чи уже після приходу у кінці 1943 року червоної армії, за якою йшли військкомати і зразу ж вручали всім чоловікам народження  до 1926-27 років повістки на мобілізацію до армії.

      А дома по селах залишалися діти сиротами, мами не могли впоратися, у них не хватало сил і здоров’я прогодувати дітей, берегти їх від хвороб і нещасть, а потім з часом і вчити.

      Мами - жертви влади і режиму.

      Другий раз я познайомився з Віталієм у 2011 році. Після школи, випуску 1957 року я Вітю ні разу не бачив, тільки з якогось листа від однокласника від 10 лютого 1981 року я узнав: «Вітя Нечитайло дуже виріс і став високим. Мені сказали, що він у Кам’янець-Подільському», а також, «Володя Чеп’юк в Бердичеві», «у Вови Луцько і Олі Іващенко 3 сина, мені аж не віриться, так швидко іде час»

      Я ще знав, що Вітя поїхав вчитися в Ужгород у Хустський культосвітній технікум і це все.

      А от недавно, у вересні 2011 року якось блукаючи по Інтернету, ненароком я угледів  слово Нечитайло, задумався, що я знав колись дуже давно одного хлопчика з таким прізвищем Вітя. А тут ще й по-батькові також В. Відкрив наступну сторінку - Нечитайло Віталій Васильович, родився 1941 року у селі Пилипівка. Я зрозумів, що це той Нечитайло, мій однокласник. Відкрив наступну сторінку – закінчив П’ятківську середню школу в 1957 році. О! Я підскочив на стільці, чуть голову не розбив об стелю. Не хватало інформації для повноти, що клас 10б.

      Читаю: працює у Кам'янець-Подільському національному університеті. Викладач, професор, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і соціології, поет, письменник, член національної спілки письменників України, історик-педагог, вчений, педагог, громадський діяч, дідусь, батько, люблячий чоловік, син мальовничої Житомирщини.

      Відомий український вчений-аграрник. Один з провідних українських вчених з аграрної історії України.

      Байкар, письменник (дорослий і дитячий), політолог.

      Один з найталановитіших українських поетів-гумористів (сатириків) сучасної України упродовж 1993-2011 років побачили світ 7 книг на гумористичну тематику.

      Автор понад 150 друкованих праць.

      Автор шкільних і вузівських підручників.

      Навчався у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, на історичному факультеті, тепер Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Відмінне навчання, Престижна ленінська стипендія.

      Людина надзвичайної доброти.

      Має кучу праць.

      Наприклад:

Нечитайло В. В. Каталог античных монет Ольвии. Киев, 2000 

Нечитайло В. В. Миникаталог польско-литовских и российских монет, обращавшихся на территории Украины XIV-нач.XX вв. Киев, 1999 

Нечитайло В. В. Каталог христианських нагрудних виробів мистецтва періоду Київської Русі (Х - перша половина ХІІІ ст.). - К., 2000. 

      Та багато інших.

      Не довго думаючи, знаходжу в Інтернеті телефон університету, попався приймальної комісії, там видали телефон його кафедри. Чоловічий голос з’єднав з професором. Я привітався, сказав, що я з П’ятки, що також закінчив П’ятківську середню школу в 1957 році і клас також 10б, назвав прізвище. Вітя закричав: «Вася», як він потім сказав: «на всю кафедру».

      От так відбулося моє друге знайомство з Віталієм, героєм.

      Часто спілкувалися ми по телефону, взаємно розповідали про себе.

      Від Віті я довідався про зустріч однокласників на честь 50-річчя закінчення навчання у школі. Я був дуже сумовий і здивований, чому мене мої друзі не запросили, а й навіть не повідомили про зустріч.

      Я не розумів, чому? Адже моя адреса, і навіть телефон декому був відомий. Чому? Мовчить Вітя, правда, він і сам не був присутнім на цій зустрічі.

      Пізніше сказав мені причину Віталій Слободенюк, коли я приїхав його провідати у зв’язку з його важкою хворобою.

      Потім і підтвердив це Толя Мельничук на похоронах нашого друга Віталія Слободенюка.

      Жаль, дуже жаль, що Вітя Нечитайло, як автор своїх праць не зберіг хоч одного примірника  праць. Нема навіть електронного примірника. Я і ми всі не можемо прочитати його творів, адже є і дуже цікаві художні твори, поезія, гумор, анекдоти, на сільськогосподарську тему та інші.

      На жаль автор допустив таку оплошность.

      Необхідно прикласти всі сили і допомогти нашому другу знайти і відновити втрати. Ми виграємо і Україна також.

      Віталій Нечитайло відомий український письменник. Прочитав я лише дві книги: «Скарб вірменської дзвіниці» і «Хліб від зайчика».

      Особливо мене вразила «Хліб від зайчика». Тоненька книжечка, а як гарно написана, і ким написана ця така цікава книжечка. Головний герой Ростік. Спочатку я подумав був, що Ростік то є його шкільний друг, вони сиділи за одною партою і були друзі, як ми всі були друзі. Але черес сторінку, дві я зрозумів що той хлопчик не Ростік, а сам автор, тобто Вітя, і автор розповідає про себе, про своє раннє дитинство, про свої перші роки свого життя. І я взнав у його житті себе. У мене не було кращого життя, а мабуть і гірші. У його мами під час війни було дитя, а у моєї – троє і такий же колгосп, така ж влада і такий же Сталін на стіні.

      Віталій Нечитайло, я вважаю, твердо вважаю, першим серед нас всіх десятикласників 1957 року П’ятківської середньої школи.

      Віталій Нечитайло видатний наш земляк, гордість сіл Пилипівка і П’ятка.

      Віталій Нечитайло заслуговує нашу пошану і увагу.

      Пропоную, тим більш у нього незабаром день народження, наступне:

      Видати повне зібрання творів.

      Повне зібрання творів Віталія Нечитайло на сайті П’ятка

      Поповнення бібліотек наших сіл і шкіл його книгами.

      Розглянути питання, яке я висуваю, представити письменника, поета, історика Віталія Нечитайло на присудження йому Шевченківської премії, а також нагородження Віталія Нечитайло державною нагородою.

      Життєвий шлях Віталія дуже-дуже багатий і цікавий, варто описати все життя.

        Пилипівка.

      Пилипівка – це теперішня офіціальна назва. Проте у народі село називають Пилипи і так село називалось до 1945 року. Село ділиться на два, і офіціально і неофіціально - Пилипи русские та Пилипи українські. У Пилипах з давніх пір існує руська строобрядна община, розкольників яка і дала назву селу – (филиповці, по імені старця Филиппа, а в Україні – пилипони) – представники безпоповських напрямків). В селі збереглась старинна старообрядка молельня, в якій і тепер здійснюються служби.

      Частина села, в якій жили старообрядці, називають Пилипи руські, а друга части, де селились православні – Пилипи українські. А 1926 року село адміністративно було розділено на два села – Пилипи перші (українські, православна частина) і Пилипи другі (руська, старообрядна частина).

      Під час навчання у школі села називались Пилипівка Перша та Пилипівка Друга. При написанні слова Пилипівка російською мовою виникали труднощі, як писати Пилипівка чи Филиповка.  

      1960 року дві історичні частини одного села були об’єднані.

 В Пилипівці українській з 18 століття існує православний храм. У 1935 року храм був перетворений у клуб. Під час війни служба у храмі відновилась. Уродженець Пилипів священик Василій Гаврилюк, який мешкав у рідному селі уже після закриття храму, був арештований 28 липня 1937 року и засуджений на 10 років таборів.

      У 1960 році влада знову почала закривати храм. Село Пилипівка було підпорядковане П’ятківьскій сільській раді. 6 грудня на 16-й сесії П’ятківської сільської ради за те щоб передати храм під клуб голосували – завклубом с. Пилипівка Поліщук В.С., голова колгоспу в П’ятці Семенюк С.К., бригадир з Пилипів Поліщук Н.С., голова П’ятківської сільради Ковбасюк П. К. і фінагент Ковальчук І. З. і без усяких повідомлень церковної общини забрали від церкви ключі у ключника Никитюка Р. К. в присутності Слободянюка В. Г. і опечатали двері церкви.

       Відновити богослужіння в рідному храмі прихожани села Пилипи змогли тільки на початку 1990-х років.

Як жили селяни.

Працювали день і ніч, а в країні продуктів не було, скрізь черги, навіть за картоплею, це наслідок совєтської праці. На присадибних ділянках жителі вирощували більше.

      Сіяли зернові руками, на плечі мішок з зерном, рукою розкидають його, а корови боронують.

Збирали врожай також вручну: жінки жали жито чи пшеницю серпами, в’язали цурками снопи, і складали в копи. Або чоловіки косами з спеціальними пристроями на них - грабками, що робило їх важчими, косили жито чи пшеницю, жінки за ними збирали і в’язали снопи. Потім звозили снопи на тік і цепами чоловіки молотили. Солому збирали в скирти, полову окремо. Їх використовували на корм худобі. А зерно провітрювали на вітру від полови, вантажили в спеціальні підводи – «безтарки» і відвозили на колгоспний склад. Майже все це робилося жіночими руками, ногами і спинами, плата за такий труд – жменя зерна на трудодень. Що таке "трудодень" – загадка.

      Ми, діти ходили збирати колоски пшениці чи жита на скошені колгоспні поля, нам не дозволяли, ганяли і били нагайками. Хіба можливо зрозуміти чому, все одно ж пропаде, і крім нас ніхто колоски з поля не збирав.

Садили за три колоски і звинувачували у «розкраданні державної власності», хоча об’являли на весь світ, що у нас все народне.

      Основним знаряддям були – лопата, вили, сапка, коси, ціп…

      Вирощували з зернових жито, пшеницю, просо, овес, ячмінь, горох, а також дуже багато цукрових буряків, картоплі та інших культур.

      Згодом почали з'являтися деякі машини – спочатку косарки на кінній тязі, віялки на людській силі, сіялки, а потім колісні і гусеничні трактори, молотарки, зернозбиральні комбайни і т.д.

      Дітей примушували виконувати різну фізичну роботу, як-то збирати колоски, збирати довгоносиків на бурякових полях, збирати буряк, картоплю і ін.

      Активно нас дітей різного віку ганяли на сінозаготівлі – збирати сіно, скиртувати його, там було весело і… хоч тут було приємно.

Сіно чоловіки косили, а жінки і діти розкидали покоси, а через деякий час вилами перевертали сіно. Потім граблями згрібали в копи, а потім звозили возами і скирдували в скирти на зиму. Пізніше, коли навчався у старших класах, мені прийшлось скирдувати сіно, будучи з вилами на верху скирти, бути «архітектором» скирти. Домашнє сіно у спеціальне приміщенні для сіна та іншого сухого корму. Інші, хто не мав такого приміщення, тримали сіно, солому на горищі хати або хліва.

      Я працював на всіх цих роботах, починаючи з першого класу, збирав довгоносика і колоски, збирав сіно, а потім, з віком, вручали в руки вили, лопату або інше знаряддя і работай. І за цю працю на всіх роботах у колгоспі, у всі періоди мого життя в селі, ніякої, абсолютно ніякої, платні за цей труд я не отримував, мабуть привчали мене, як всіх дітей до майбутнього комуністичного труду.

      Цікаво боролися з довгоносиками, основними шкідниками буряків: обкопували всі поля канавками вздовж і поперек, щоб перешкодити переміщенню жуків, вони падали в ці канавки, а вибратися вже не могли. Виганяли всіх учнів, жовтенят, піонерів, комсомольців (всі мусили бути партійні) на чолі з піонервожатими, комсоргами, класними керівниками на поля, вручали їм тару для шкідників, пускали нас на поля, ми жваво бігали, дещо може і збирали, по завершені проводили підрахунок виконаних та перевиконаних планів, а потім нагороди, відмічення грамотами і т.д. Але не гроші. Так ми йшли вперед до остаточної перемоги «в окремо взятій країні».

      Вирощували, виконували плани. Але та продукція, що вироблялася руками та спинами селян у «колективному господарстві» (у радянський час людей називали – колгоспник) не являлася власністю цих людей, які потом і здоров'я поклали на вирощування її, не знаючи ні вихідних ні свят. Продукція не продавалася, а здавалася державі, зрозуміло, без оплати.

      Восени підбивалися підсумки роботи, визначалася оплата по трудоднях.

Що ж таке колгоспи.

Слово «колгосп» – колективне господарство. Нам так і знай втовкмачували, що в колгоспі все колективне, земля, майно, урожай. Тобто вся земля буцімто належала колективу, людям. Але то все була брехня, велика брехня.

      У колгоспах з самого початку їх створення не було допущено до встановлення колективної власності. Власником землі були не селяни і не робітники, не члени колгоспів, а, винятково, держава, так само як фабрики і заводи. Так власником майна і засобів виробництва була також держава. А в особі держави - партійні диктатори, яких ніхто і ніде не вибирав. Також і власником результату «колективної праці» - не працівник, а держава.

      Колгоспи фактично не були ніяким колективними господарствами. Вони були державними установами разом з прикріпленими до них робітниками, на яких було перетворено селян. Землі, на яких працювали селяни, не була їх власністю. Навіть земля під городами, присадибні ділянки, не були власністю людей. Тобто вони були перетворені на робітників, і на таких робітників, які не мали ніяких прав, на них не розповсюджувались закони про працю, які мали промислові робітники. Для них не було встановлено тривалість робочого дня, гарантована величина мінімальної заробітної плати, працювали без відпустки. на колгоспників не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На них не оформлялися трудові книжки і колгоспники не мали права на пенсію. На роботу в колгоспи не приймались по заяві, а всі народжені селяни прямо з першого дня життя були прикріплені до села, до колгоспу. Тобто всі селяни були кріпаками, як за царської Росії, але тоді були кріпаками в поміщиків, а в радянських селах – у колгоспів. Були без права виїзду, без права влаштуватися на роботу в будь-якому іншому місті. Селяни не мали прав вільної людини, фактично були рабами. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до введення загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Безпаспортні батьки не могли жити разом з своїми дітьми у містах чи інших населених пунктах, діти на мали права прописати їх до себе у свої квартири.

Такий народ, який позбавлений елементарних прав, який вимушений важко і майже безкоштовно трудитися на тих, хто їх примушує, над ними постійно знущаються, самі творять злочини, такий народ у всі часи називався рабом, а державно-політичний лад – завжди називався рабовласницьким. І селяни-колгоспники були рабами.

І тільки голод, нужда, необхідність годувати і ростити дітей, а особливо рабське, жорстоке примушення влади, силою гнала їх на колгоспну панщину.

На протязі всього існування колгоспів селяни-колгоспники отримували за свою непосильну працю, буквально копійки, точніше не отримували нічого. Вони не знали, що таке регулярна тверда зарплата. Вони не знали, що таке нормований робочий день і не мали нормальних вихідних. Селяни не мали свого профсоюзу, не мали захисту своїх соціальних прав. Колгоспники не мали відпусток, навіть декретних, їм не видавали лікарняних листів при будь-яких хворобах. 

Їх силою, утисками, погрозами, примушували підписуватися на всілякі держпозики, здирством, шантажам примушували віддавати свої готівкові гроші, яких у них не було. А щоб уникнути тюрми, вони вимушені були продавати останню худобину, а діти голодують.

Жертвою такого свавілля стала дружина фронтовика — мати багатьох дітей, вдова загиблого на фронті чоловіка.

Голову колгоспу вроді як нібито вибирали колгоспники на зборах. Але то для відводу очей, а фактично його підбирали і затверджували у районі, а у селі голосували «так як треба» без варіантів.

      Головою колгоспу був Семенюк.

        Возили голову колгоспу на простому возі на два коня. В передку сидів їздовий, поганяв і правив кіньми. Для голови було просте сидіння без спинки, як довга подушка, на двох, а сидів він один. Сидів він завжди ледь боком, опершись однією рукою на сидіння, головою не крутив, щоб розглядати навколо, рідко коли вітався з прохожими. Повз нашу хату він проїжджав на день по три-чотири рази на роботу і додому. Зі мною він не вітався, навіть не повертав голови.

У нього були дві дочки. Молодша Тая, старша Алла. З нами вони не дружили, до школи з нами не ходили. Батько віддав їх вчитися у Київ. Про долю їхню не знаю.


Позика.

Як видирали з людей останні копійки – примушували підписуватися на позику. Держава в населення брала в борг, а не навпаки. Ходили з хати в хату групи по 2-3 чоловіки і «агітували» господарів підписатись і віддати державі, а краще сказати – батьку Сталіну, стільки-то рублів. Не покидали хати поки не доб’ються свого. Довго сварилися, звідки в селян могли бути гроші, зарплати не платили в селі грошима. Але агітатори могли годинами не відставали, поки свого не добивалися. Гроші були потрібні для підйому народного господарства, чомусь господарство називалось народним, хоча в ньому народу не належало ні крихти, ні шматочка, все було державне. Називалась позика, тобто малось на увазі, що будуть повертатись, але в хатах ті гарні папірці, які видавали замість грошей, зберігаються і досі. Люди підписували бумагу з зобов’язанням виплати таку-то суму.

У селах були створені такі умови для життя, що завдяки чесній праці вижити не було можливості, люди змушені були масово знаходити нові лазейки, замість милосердя і взаємодопомоги – з’явилась потреба красти і грабувати, насамперед, колгоспне і крали, вірніше брали, виносили своє, зароблене своєю працею. Крали всі – від голови, бригадирів, до простих колгоспників і дітей. Тільки різниця була в кількості вкраденого. Крали все, що можна було винести або вивезти. Виносили все, що можна було використати.

      Викорчовувалось у людей добре, порядне, насаджувалось злочинне, людиноненависницьке.

      Але поки карали за колоски, які збирали діти і я збирав, а сторож на коні за нами ганявся і бив нагайкою зі всією силою. Це що? Назви немає.

      Заборонити красти не допомагали ніякі сторожі. Сторожі самі крали.

      Щоденно з ранку бригадири збирались біля контори і отримували наряди, яку роботу бригада має виконати сьогодні. Потім бригадири збирали ланкових і їм видавали розпорядження на роботу, а ланкові ходили по хатах і оголошували, що сьогодні вони будуть робити і куди підуть. Жінки брали з собою потрібний інструмент і гуртом йшли на поле.

      Все село було поділене за територіальним принципом на бригади, а останні на ланки, як військовий об’єкт. У селі, здається, було шість бригад. Голова колгоспу призначав бригадирів, а ті ланкових. Я і моя сім’я належали до шостої бригади. З часом і райони села стали називати за номером бригади.

      Пропустити роботу жінки не наважувалися, хоча вони працювали не за зарплату, а за трудодні і виплати, які можливі були тільки восени, після підбиття підсумків і отримання з району відповідних вказівок. Щоб не вийти на роботу потрібна була важлива причина. Прогульників карали. Особливо строго стежили, щоб виходили на роботу в релігійні свята. Всі роботи в колгоспі виконувалися вручну. На роботу йшли зі своїми знаряддями: сапки, граблі або лопати. Проривали, сапали, видаляли бур’ян на безмежних бурякових полях жінки сапками. Весь день, від ранку і до самого вечора, жінки проводили в позі літери «Г». норма – стільки-то рядків за день і отримаєш трудодень, а трудодень – це паличка в бригадирському зошиті.

      Трудодень, іншими словами – паличка, яку бригадир ставив у своєму зошиті напроти імені прізвища працівника, що він був на роботі, а не розмір оплати за цей день.. Але плата за роботу не була визначена наперед, хіба у світі, у правових країнах буває, що так, що людина пропрацювала і не знає розмір плати.

Гербіцидів та інших хімічних препаратів на буряках тоді ще не знали. Хімічні добрива ще не використовувалися, завжди використовувались органічні добрива.

      Перший хімічний препарат для боротьби з колорадським жуком був «дуст», так він називався у народі. Розкидався він спочатку примітивними способами, а потім дійшло до авіації. Був дуже шкідливим для природи. Разом з комахами гинули і птахи. Пам’ятаю, що весь світ боровся з ним, шкоди від нього було більше ніж користі.

У колгоспі були ферми великої рогатої худоби. На фермах працювало багато жінок – доярками. Було велике стадо телят. Займало окрему будівлю. Були ферми свиней, також займали велике приміщення. Раніше були і вівці, але потім їх чомусь припинили вирощувати. Заготовляли вовну. Із худоби це все.

Курей та інших птахів не вирощували. Були ще коні, їздові, інших не тримали.

Раніше в колгоспі були вівці, ціла отара. Один раз спостерігав, як стригли овець. Овечку ловили, зв’язували ноги, клали на землю, стригун тілом своїм прижимав бідну вівцю і великими ручними ножицями стриг. Овечки мекали, інколи стригун різав шкіру вівці, та хотіла вирватися. Мені їх жаль було. Потім вівцю відпускали, спочатку повільно відходили вони від такого стресу, а потім незвично бігали голі, мабуть зразу було холодно їм. У декого були ручні машинки для стрижки.

Пасіки було в селі мало. Тільки в декого були в саду вулики. Думаю, що боялися податків.

       У колгоспі була кузня, де я, будучи малим, ще учнем молодших класів, любив ходити до кузні і спостерігати за процесом ковалевих справ. У кузні виготовляли сільськогосподарський реманент, ремонтували сільськогосподарське обладнання, підковували коней та виконували багато інших робіт. Для мене це було дуже цікаво. Інколи мені доручали управляти піддувалом горна, міхами. Я, взагалі цікавився машинами, механізмами, будівництвом.

      Тому згодом я і не міг обрати для вступу у ВНЗ фах: довго вибирав між машинобудуванням і будівництвом. Чомусь зупинився на машинобудуванні.

       Коли будувався новий клуб, тільки я звільнявся від домашніх і шкільних справ, то біг на це будівництво та довго спостерігав як-то здійснювалось будівництво. А будували клуб з дерева. Весь процес я вивчив непогано. Я зараз міг би описати і накреслити як будівлю в цілому, так і окремі деталі й вузли. Наприклад, як скріплювалися окремі деталі в єдиний каркас, щоб не розлізлась будівля.

      Будували-то абсолютно руками, з допомогою сокири, пилки. Замість підйомного крану слугували чоловічі руки і спини.

      Нарізували дошки, стовпи, балки вручну пилами. Два робітники, один у ямі, другий наверху на помості, пилою розпилювали стовбур на дошки. Долотом і молотком видовбували пази для стінових брусків. Ну і т.д. і т.п.

      Будівництво клубу тягнулося надто довго. Клуб будували мабуть років десять. Певно, такі кошти виділялися на будівництво.

      Таким же способом будувалися інші будівлі: ферми, хати, хліви.

      Дещо будували з цегли, але дуже мало, не було близько цегельного заводу.

      Що залишилося від колгоспу після набуття незалежності і перевертня комуністів на демократів у селі не знаю, не бував там останнім часом. Думаю, відбулося так, як і по всій Україні – тварини вивезені на м'ясо з причини, що нема кормів, і не вигідно, обладнання здано на металобрухт, будівлі розвалюються. Нібито не вигідно вирощувати.

Ремесла.

Основний вид ремесла, який в селі існував, був пов'язаний з виготовленням з деревини – столяри, теслярі, бондарство та ін.. Виготовляли дерев’яні ємкості: діжки для квашення капусти, соління огірків, або діжки для води. Виготовляли також і менші ємкості – відра, цебри для годівлі свиней, корита для поросят. Та багато чого іншого, наприклад граблі.

Робили і вози, колеса для возів.

З металу – домашній реманент, ободи для коліс, а також дрібний інструмент з простої сталі, який можна було викувати.

Виконували також ремонт сільгосп. обладнання

Основним заняттям для жінок вдома у зимні вечори були прядіння, вишивання, в’язання. Часто збиралися в нас молоді дівчата, сідали і робили кожна свою справу

Розвал срср.

Після розвалу СРСР і переорієнтації України на капіталізм виграли всілякі бандити, шахраї і ті, які були на той час при владі, у першу чергу, ті, хто володів правом недоторканості. А всі інші – програли – тяготи, нужда, погіршення життя, хвороби, стрімке подорожчання товарів, продуктів, ліків, знецінення заощаджень. Стрімка, навмисно створена інфляція, яка вигідна була для аферистів-державців для їхньої так званої приватизації, вірніше, «прихватизації», як назвав її наш легендарний патріот, українець, В’ячеслав Чорновіл, вбитий ними ж. Вічна йому слава і вічна пам'ять. Приватизація була незаконною, і має бути відмінена. То була не приватизація, а розкрадання, заплановане руйнування економіки, притому руйнування вщент, так щоб не можливо було відновити. Думаю, що це руйнування було більш шкідливим, аніж німецьке бомбування. Тепер вирішено все, що не викрадено, розкрасти за два роки, навіть атомні станції, музеї та землі. І в кого тоді опиниться скіфська пектораль, знайдена в 1971 році? Певно, буде милувати око якогось корупціонера.

      Як зараз живуть селяни в селі? Як всюди, тобто погано. Хоча кожна людина, стала незалежною, отримала землю, в неї з’явилась можливість обробляти більше землі і вирощувати більше продукції, але створені такі умови, прийняті такі закони, такі ціни, що практично жити, виживати в селі дуже важко. Якщо людина виростила продукцію, то продати її не можливо. Ринки влада спочатку приватизує (приватизує, звичайно, не влада, а представники цієї влади), нові господарі закривають ринки і на їхньому місці будуються супермаркети з торгівлі китайськими товарами по спекулятивним цінам – купують у Китаї по китайських цінах, продають у Києві по європейських цінах. От цей самий вигідний бізнес у «наших» бізнесменів, вони ж міністри, вони ж капіталісти, вони ж і депутати, не зрозуміло чому вони називаються «народними», мабуть за те, що душать народ, не дають йому жити. Селяни вимушені продавати свою продукцію на стихійних ринках, але влада, міліція, розганяє народ, воює зі старенькими і дітьми, ганяються за ними як за злочинцями, як гицель за собаками, не дає продавати, а люди не можуть купити свіжу і безпечну продукцію. А в цей час злочинці розгулюють, до них міліція претензій не має. Змушують купувати тільки їхню продукцію, яку вони закупили десь за межами країни, китайські продукти. Тут же появляються перекупщики, по народному «бариги» і пропонують свої умови. І такі умови, що…Продаж товарів, як вигідну операцію, взяли на себе депутати-олігархи.

Що буде далі? Важко сказати. Але краще не буде, а може буде і набагато гірше. Насуваються на село страшні часи. От-от буде прийнято закон про продаж землі. І всі ті, які зараз не дають людям жити, розділять між собою всі землі, вони ж приймуть нові закони, і закони ті будуть прийняті для них же. Бо ті, хто приймають закони, і ті, хто будуть скуповувати, правильніше буде сказати – привласнювати, землю – це одні і ті ж особи. А селяни за які гроші будуть купувати землю? І селяни стануть ще більшими рабами ніж були коли-небудь раніше. Як раніше, коли проходила приватизація майна, тодішній президент, чиїм ім’ям народ дуже вдало назвав основний народний транспорт, «кравчучка», надав рівне право на отримання державного майна, але собі і собі подібним майно, а народу видав папірець, під назвою «сертифікат», «ваучер», і все, а майно – фігура із трьох пальців. Люди стояли в чергах за цими «подарунками» від влади, кудись їх здавали, сподіваючись заробити на цій афері від влади копійчину. За такий «подарунок» владі варто поставити пам’ятник. Це була широкомасштабна ваучерно-приватизаційна афера держави, що охопила все населення країни, й нелегітимністю великої приватної власності, розданої на основі корупційних схем через так звані заставні аукціони.

Була здійснена брехлива операція влади на чолі з комуністом, головним ідеологом.

      Так само буде із землею. Вони приймають закони, вони і ділять, вони «купують» землю. Який результат буде – не важко й уявити. Собі вся земля, народу - по комуністичному принципу, «по потрібностям», по принципу, які вони, тобто колишні комуністи, будівники світлого майбутнього, застосували і тепер для народу, прийнявши так званий «прожитковий мінімум», «прожитковий кошик», для людини, і виходячи з такого «прожиткового мінімуму» призначають людям розмір заробітної плати і пенсії. А собі доход нараховують сотні, дві, три сотні відсотків від вартості продукції, рентабельність - сотні відсотків, коли в нормальних країнах рентабельність становить десятки відсотків. І виходить, що людині «кошик» на місяць, а собі вагон. Це називається рівність у сучасній Україні?

Так буде і з землею. Розмір ділянки для народу, виходячи з такого «прожиткового мінімуму» буде кілька соток. І народ, щоб вижити піде в найми, за харчі, до нових панів-поміщиків. Потім приймуть закон і про «Юр’єв день». Селяни стануть кріпаками, як колись був кріпаком наш Тарас Шевченко, і його страждання за нас будуть даремні.

Зараз у селі розмови про землю не припиняються. Ходять чутки, що зменшують присадибні ділянки, що визнають не дійсними документи на приватизовану землі. Очікують нового господаря на землю. На покращення не сподіваються. Ніхто не вірить, що олігархи платитимуть за землю, просто візьмуть її. Будуть брати плату тільки з селян, у цьому вони також переконані.

Буде так, як і в промисловості, де «наші» нові пани-капіталісти платять людям, які на них працюють, аж 100 доларів на місяць. А потім за нас говорять, що ми не хочемо в Європу.

І таке буде, поки не виберемо… себе.

      На роботу в осіннє-зимовий період люди влаштовувались на цукровий завод у Великих Коровинцях. Ця тимчасова робота була дозволена. Завод великий, переробляв багато буряків. Платили там живою копійкою. Тричі на день завод давав про себе знати. За годину, за 15 хвилин і перед початком кожної зміни завод сповіщав гудками, яких було чути на велику відстань. По цих гудках люди орієнтувалися і жили за ними: вставали ранком, до школи іти і т.п. Люди заробляли  трохи. Завод працював до весни, а потім зупинявся на літо до нових буряків.

      Зараз завод мабуть стоїть або зруйнований як і всі.

      Кожній родині надавалась земельна ділянка, площа якої була не більше 60 соток. Не членам колгоспу, сільській інтелігенції, площа ділянок була менше. Урожай, вирощений на присадибних ділянках був, якраз, основним, що рятував людей від голоду. На той час у селі не можна було купити ніякі продукти, за винятком єдиного, це солі. Заробити в селі колгоспникам не можна було. Тому на присадибних ділянках в селі вирощували, переважно, картоплю, буряки, жито чи пшеницю, менше просо та деякі овочеві. Картопля – це був щоденний продукт як для людей, так і для тварин. Запаси її тримали в погребах або закопували у землю. Буряки на великих площах вирощували цукровий, яким годували худобу і гнали самогон. Останній в селі був основним, мабуть єдиним товаром, що продавався і купувався. Хоча в лавці продавалася казенка, але майже в три рази дорожча, 2,87 крб. проти 1 крб.

      Зерно, спочатку жито, а згодом з’явилась пшениця, молотили на домашніх токах ціпами, мололи на млині або на домашніх жорнах, з муки випікали домашній хліб, пироги. Зерно використовувалося також для годівлі тварин і птиці.

      Просо товкли в ступах, а з пшона варили каші, весною давали його курчатам.

Сіяли і садили всього стільки, щоб вистачило до нового врожаю. Купувати продукти на ринку чи в магазинах селяни не могли. Грошей в селян не було. За роботу селянам грошима не платили. Тому основних продуктів мусило вистачити на рік. Це картопля, буряк, морква, а також зерно – жито, пшениця, пшоно. Пшеницю сіяли, щоб було борошно для випічки пирогів, паски на Великдень, вареники, галушки, локшина, печиво.

Не члени колгоспу, сільська інтелігенція, вчителі, медики, управлінці, продавці, мали городи, і отримували зарплату грошима.

Орали городи плугом, тягнули плуг пара коней. А також два чоловіки, один вів коней, а другий направляв плуг. Садили картоплю під плуг. Спочатку вивозили на город насінну картоплю, яку витримували деякий час у теплі, щоб проростали. Збиралися кілька сусідських жінок і гуртом саджали. А потім йшли на загальний обід.

Жито, пшеницю, просо на городах жінки жали серпами, а чоловіки косили косами з грабками. Гострили коси мантачками – брусками. Жінки в’язали перевеслами і цурками снопи і складали їх у копи.

Копа – це одиниця виміру, вміщала 60 штук, пів копи – 30. Тоді рахували в копах. Не тільки снопи, а все, навіть і курчат. Це стародавня одиниця, нею селяни користувалися здавна.

      Сіяли також коноплю, не всі. Але призначення тоді було зовсім інакше ніж зараз і тоді ніхто не забороняв її вирощувати. Вона використовувалась для виробництва тканевих полотен, для пошиття одягу. Процес цей тягнувся весь рік. Стеблі коноплі зрізувались акуратно серпами, укладали для просушки на сонці, на спеціальних верстатах трясли сухі стеблі, тіпали, поки не відсиплються зовнішнє лушпиння, а залишиться одне волокно. Дальша робота тривала восени і взимку, жінки на веретенах пряли з волокна нитки, змотували їх на котушки. Довгими зимніми вечерями, коли худоба нагодована, чоловіки ситі і щасливі, діти та онуки також, жінки збираються, ведуть нескінчені розмови, а веретено крутиться і крутиться. Діти, якщо уроки вивчили, товчуть просо в ступах або граються хто в ляльки або у війну. Коли набереться досить ниток, їх відносять на ткацький верстат для виготовлення полотен. Таких верстатів на село було один чи два. Це громіздка дерев'яна конструкція, займає всю кімнату, на ньому могли працювати тільки навчені оператори. Через деякий час були готові тканини. Коли наступала весна, полотна намочували у чистій, річковій воді, розстилали їх на траві для відбілювання на сонці. Коли тканина висохне, її знову намочують і розстилають і так багато разів, аж поки тканина не стане білою. Ну, а далі, розкрій і пошив. З такої тканини шили, як правило, спідній одяг, а також і робочий одяг, інколи і повсякденний одяг для дома та для роботи.

      Вироби з коноплі виконували, винятково, жінки, і тільки своїми руками.

      З насіння коноплі давили олію.

      Робота на городах виконувалася руками. Основні "знаряддя виробництва", як тоді говорилось, це лопата, вили, граблі, сапка. Оралися ділянки під картоплю кіньми, а також кіньми боронувались під посів зернових. Всі інші роботи робились вручну.

      У нас ділянка складалася з двох частин – одна, менша, біля хати, де росли дерева, переважно сливи, і вирощувались овочі, друга, основна, через річечку, де росли картопля, жито чи пшениця і буряки. Коли я підріс, то мені довелось переносити весь урожай до хати: носити снопи, молотити їх, копати яму для картоплі і буряків, перенести картоплю, якщо не було воза. Навесні і влітку розкидав гній, перекопував город біля хати, літом сапав і прополював.

      Не завжди вирощеного урожаю вистачало.

      Згодом я набув професію - став пастухом, пастухом своєї корови. Ще не ходив до школи. Майже в кожній хаті була корова. У сім’ях де були діти-хлопчики, випас корів був їхнім обов’язком.

Корова на селі – основне джерело їжі, її називають годувальницею, і це правда. Свої корови пасли діти, якщо хто не мав малих дітей, то корови паслись у череді, там був один пастух. Такому пастуху господарки по черзі видавали на обід харчі, хліб, сало, яйця та інше. Пастух, звуком від нагайки або голосом вранці збирав стадо і гнав його на пасовисько. Кожна корова мала своє ім’я, якщо якась корова не мала, то пастух давав корові своє ім’я, не завжди милозвучне.

      Як і зараз основним доходом для селян була корова.

Молочні продукти – молоко, сир, сметана, масло селяни виносять або вивозять до міста і намагаються їх продати, заробити якусь копійчину на дрібні домашні покупки. Але на дозволені ринки селян не пускають, скрізь їх очікують міліціонери і проганяють. А по селах їздять перекупщики і пропонують продавати їм на багато дешевше. Дехто здає їм, хто не має можливості возити в місто. Охоче возять і продають діти. Вони зрозуміли, що їхня робота важлива для сім’ї.

      Для випасу домашніх корів місцева влада і колгосп окремих ділянок не надавали. Дозволялось пасти на колгоспних землях корів голови колгоспу (на сайті він як відома людина села і був нагороджений медаллю) та його родичам. Тому ми пасли корів на землях, які не належали колгоспу або сільраді. Такою землею була земля вздовж шосейної дороги Бердичів – Чуднів.

      На той час ця дорога повністю була зруйнована, вся в ямах від бомб і снарядів, що залишилися від війни, і вибоїнах від важкого транспорту. На узбіччях дороги росла трава, добрий корм для корів. Випас на колгоспних землях являвся злочином. У селі були спеціальні люди – "об’єзщики", які стежили за колгоспними землями і, якщо виявляли, що десь пасуться корови людей, на конях прискакували і великими, довгими нагайками дітей карали, били, не жаліючи. Було таке, що люди – це злочинці, а надто діти, які залишились без батьків і хотіли жити. Дозволялося пасти корів на колгоспних землях тільки після збирання врожаю або повторного скошування трави (отави).

      Цей період запам'ятався досить добре, бо цей період у моєму житті тривав 7-10 років. Серед нас були діти різного віку: від 5-6 і старше. Були серед нас діти, старші, вже освічені, багато чого знали і для нас, зовсім малих, були вчителями. Я мушу зазначити, що серед нашої ватаги (а нас могло бути 10-15 хлопців), не було таких, про яких я міг би сказати погане слово. У школі ми не навчилися чомусь поганому, не знали і не робили для людей, для села чогось шкідливого.

      Сільська, радянська, влада, колгосп, абсолютно ніяк не допомагали, не сприяли хоч якому-небудь поліпшенню життя або навіть виживанню. А, навпаки, не надавали місць для випасу корів, обкладали натуральними податками. Треба було здати стільки-то молока, яєць і т.д. 

      Я тоді часто розмірковував, чому ми, сироти, батьки, яких загинули на війні, поклали свої життя, голодні, холодні, босі і голі, а держава, влада, колгосп, не допомагають нам, а навпаки – знущаються, стараються забрати останнє, б'ють, чому нам нагородою є злидні і знущання. І так було по всьому селі. Непосильні податки, підневільний труд у колгоспах для наших матерів. Особливо для нас, для сиріт.

      Працювали тяжко, вставав рано-вранці, ледь зоря займалась, і кожний займався допізна своєю роботою. трудився змалечку — працював на городі, як усі діти на селі.

      Я пам’ятаю своїх тодішніх "вчителів", а надто хлопця по імені Петро, в якого був менший братик, сестра, батька також не було. Цей Петя був трохи старший, на рік-два, але багато вже знав і розповідав нам.

      Був ще один, якого я добре пам’ятаю, це Володя Кондратенко, розповідав дуже цікаві історії, які він вигадував находу, дуже-дуже цікаві, казки, всілякі "страшилки" як вони пізніше стали називатися. Ми збиралися гуртом і, роззявивши роти, годинами слухали, забувши про корів і про все. У нього була сестричка, гарненька дівчинка Рая. Володя вчився на рік раніше, а Рая зі мною. Наші сім'ї дружили. Тепер Рая мешкає в селищі Великі Коровинці. (Це я дізнався з буклету про зустріч випускників у 2007 році).

У селі пройшов дві школи. Перша – будучи пастухом своєї корови, годувальниці нашої, можна сказати – рятівниці, яка рятувала нас, дітей, від голоду в післявоєнні 40-ві роки. Щоденно рано-ранком збиралися гуртом за селом, де проводили майже весь світлий день до самого вечора. Вечором збиралися знову, щоб погратися або поспілкуватися з іншими дітьми. Цей гурт був для нас першою школою, були в нас і свої вчителі – старші на кілька років хлопці. Ми їх слухали, вони були розумними, не дурнями, більше нас, молодших знали, мабуть, наслухались старших. Насамперед хочу відзначити Петра (Петю)   ---- Трубочкіної (Буду називати їх по кличках, які носили і їх діти). Думаю, що Петя був для нас, менших, не тільки вчитель, а й наставник, ми його слухались, виконували його команди. Розповідав нам різні історії, знав їх багато. Розказував про війну, не знаю від кого він набирався. Поганому, знаю, нас не вчив і не навчив. Чому я і ми всі йому вдячні.

Думаю, що знань набирався Петя від свого родича, мого сусіда, - Льоні Маріки Михальчишиної. Мабуть він часто до них навідувався, хоча цього я не замічав.

Потім, після закінчення школи Леонід забрав його до Вінниці, де він мешкав і працював.

Ще були старші серед нас – Юрко, також розумний, крім всього він був майстром по розбірці рідко знайомих боєприпасів. Розбирав вдало, без нещасних випадків.

От я дивлюсь на теперішніх малих дітей, приблизно такого віку, як ми були, 6-7-10-12 років. Зараз діти граються, ми також грались у різні ігри, зараз тих ігор не має. Але ми у тому віці, 6-9 років, уже працювали, пасти корову, також праця. Ми були тоді відповідальні. Ми знали, що можна, що дозволено, що ні, ми знали місцеві закони, правила, ми знали, що за їх порушення, ми будемо покарані. І ми розуміли, що наша праця приносить користь, що вона потрібна. Ми розуміли свою відповідальність.

      Ми вставали влітку досить рано, зі сходом сонця, коли корови були вже надоєні. Як не хотілося просипатися, як хотілось хоч хвильку ще поспати, голова була така важка, не підняти. Випивав чашку молока, з'їдав кусень хліба або навіть варену картоплю. На обід з коровами повертались додому, обідали, матері доїли корів і через годину-дві знову на випас.

      Крім випасу домашньої корови, мені довелось бути кілька років пастухом великого стада колгоспних телят. Я вставав дуже рано, мені потрібно було йти пішки через село, потім польовою дорогою до літнього загону. Телят було багато, мабуть більше сотні, відкрити ворота, випустити телят і гнати їх на пасовисько, а потім до водопою. Дуже не досипав, траплялося, що я часто засипав, якщо присів або приліг, щоб відпочити. Мені було тоді 11-13 років, коли я ходив у 5-6 клас.

Основною розвагою під час випасу корів був пошук боєприпасів. Знаходили їх досить часто, це міни, снаряди, патрони, траплялась інколи і зброя. Міни, снаряди ми розбирали, спочатку обережно відділяли головку снаряда, а потім і саму головку. Інколи не вдавалося, зривався, були постраждалі.

      Залишених складів по полях, у річках було досить багато. Старші визивали саперів, ті приїжджали, штрикали металевими прутами, не находили, говорили, що нічого немає, зникали, а ми тут же знаходили нові і приступали до розборки. Я був молодший і мені такої делікатної справи не довіряли. Але це не значило, що я не міг постраждати. Бо, коли хтось розбирав снаряд, то всі інші стояли кружком навколо і спостерігали. Відволікти могли нас корови або дорослі.

Запам’ятався один епізод, коли один хлопець сидів і намагався розібрати боєприпаси, тоді, вирішив розбити його об корпус іншого снаряду. Проходив повз на Великі Коровинці дорослий хлопець, підійшов, взяв, подивився, і сказав, що це кусок металу, повернув і пішов дальше. А той бив-бив, ми сиділи метрів до десяти від нього, а той стукає і стукає, коли вибух, осколки над нашими головами пролетіли, а йому розірвані руки і ноги у колінах. Ми підбігли, руки і ноги в нього в крові, той дорослий біжить назад, від шосейної дороги їде авто вантажний, відвезли його до лікарні, поранення отримав легке – лишився тільки одного мізинця. Це був останній трагічний епізод. Раніше були значно серйозніші випадки. По селу ходив хлопець на ім’я Гриша – без рук, жертва  такої забавки.

      Та частина села, де я жив, була відокремлена від основної частини. З півдня – дорогою Бердичів – Чуднів, з заходу – полями, зі сходу – річкою П’ятка і її заплавою, з півночі – кладовищем і колгоспом. Тому в нас, малих дітей, створилася своя ватага, об’єднані ми були стадом корів. Наші батьки, майже всі, за винятком кількох, двох чи трьох, загинули, було ще кілька інвалідів. Ми, діти, залишилися сиротами, "на руках" матерів. У кожній сім’ї було по кілька дітей. Основним джерелом постачання харчів був город та корова.

      З іншими такими ж ватагами з інших районів ми не ворогували і не билися. Жили мирно, часто спілкувалися, інколи затівали загальні ігри.

      У 46-му році, на 8-му році мати віддала мене до школи. На той час окремої будівлі школи в селі не було, а вчились в окремих хатах, які тоді не були ні ким зайняті. Перший клас, у який я ходив, був у хаті нашої вчительки, Ольги Степанівни. Дуже добра вчителька, ми її всі любили. У неї були два молодші брати Петя і Льоня – мої добрі друзі, і сестричка Галя. Про теперішню їхню долю не знаю.

      Їхня хата знаходилась не далеко, досі вона стоїть, не знаю, хто в ній тепер живе.

      Коли, кілька років назад я був у рідному селі, я обійшов майже все село, і збереглось таких хат у селі дуже мало, стоять всі нові, цегляні. Залишилась одна така, як пам’ятник українській хаті. Якщо доведеться бути в селі, сфотографую цю або іншу і розміщу її на першій сторінці сайту або навіть запропоную зробити її як символ села.

      Другий чи третій клас вже ходив до школи, яка знаходилась у кількох будівлях у центрі села. Крім центральної будівлі зображення інших нема.

      Ходили пішки через все село, а це, мабуть, не менше як два кілометра, через колгосп, через річку. Деякий час в похилому місці гори, повз яку ми проходили щодня і на якій трохи подалі стояла церква, та церква стоїть і досі, була землянка, чи то нора, в якій жила якась нездорова жінка, і часто кричала, крутила пальцем у вухові, вдавала, що дзвонить по телефону і визиває то Ворошилова, то інших керівників партії. Їй конче треба було повідомити їм щось термінове, важливе або дати їм ціні вказівки. Жила вона в тій норі і влітку і взимку, а потім десь зникла.

      Тоді ж чув легенди, що під селом були печері, а під церквою начебто був ще один вихід, у центрі села, де збирався по неділях базар. Там був льох, але в ньому ніхто не бував, і говорили що з нього є вихід у печери. Говорили, що виходи в бік річки були на схилі гори, на якій стоїть церква і колись на тій горі була фортеця. Фортеця знаменита з багатьох історичних джерел, але пам'яток фортеці не залишилося. І, як мені відомо, ніяких історичних чи інших досліджень про фортецю не велось, залишились згадки в пам'яті людей. Якою була фортеця, дерев'яна або кам'яна, невідомо, я вважаю, що дерев'яна, а може кам’яно-дерев’яна. Бозна від яких ворогів захищала село та фортеця, від татар з півдня, чи від поляків з заходу, чи від москалів зі сходу. Коли і ким була збудована, фортеця не відомо.

      Розповідали багато історій про печери, що вони досі існують, що там навіть хтось живе. І от про ту жінку, що викликала для розмови Ворошилова казали, що вона начебто з тих печер, що вона там живе і тому морозів не боїться.

      Чув, що під час війни льох німці охороняли, бо зберігали там продукти. Кажуть, що піймали якогось хлопця за спробу пробратися в льох і покарали його. А інший хлопець, хвалився, що коли був малий, також хотів проникнути в той погріб, але німецький вартовий, зловив його і вручив шоколадку і відпустив. Інші об’єкти, навіть військово-оборонного призначення, у німців охороняли поліцаї, тобто жителі села, а от цей льох їм чомусь не довіряли, щось вони тримали там важливе, або знали, що то не погріб, а щось інше.

      Печери були в центрі села, з виходами на схили гори, на якій стоїть церква. У стародавніх джерелах згадуються печери, з такими виходами. Був ще один вихід у яр, за яким стояв млин. Той вихід був мурований, я його пам’ятаю, бачив, коли навідувався до діда на млині, висотою трошки менше чоловічого зросту, шириною, мабуть приблизно метр. Тоді яр у 50-ті роки був глибокий, з крутими боковими сторонами, зразу за яром, від млина була дорога, яка вела аж до кінця села, до хати мельника. Частина цієї дороги і тепер є.

Кому були потрібні печери. Якщо в селі була фортеця, в тій фортеці був гарнізон, і призначення цієї фортеці було захист містечка або перетину доріг від наступаючих ворогів, то потрібно було забезпечити гарнізон достатнім запасом провіанту, зброї, особовим складом і т.д., фортеця повинна була мати безпечні шляхи для постачання і на випадок захисту і облоги.

Таким шляхом були печері, які мали кілька виходів у різних місцях околиць села і достатні приміщення для зберігання провіанту.

Особливо для фортеці були важливі печери тоді, коли у фортеці був постійно гарнізон і фортеця призначалась для постійної і надійної охорони доріг від пересування ворога по цим дорогам, фортеці, і країни, якій належить ця фортеця.

Могли тримати у печерах і людей, полонених-рабів, ясир. Пов’язували ці печери з євреями. Буцімто їх будували євреї як льохи-погреби для зберігання продуктів і не тільки. Бо в селі мешкало до війни досить багато євреїв, займались вони всім, чим завгодно. І за Польщі євреїв було досить багато, і навіть за війни Б. Хмельницького також кишіло ними в селі. Євреї були не бідні, і могли ці печери будувати, застосовувати їх можна було для всього: зберігання продуктів, майна, самому переховуватись у разі небезпеки, тощо. Вірогідніше, що євреї почали використовувати ці печери у своїх цілях після того як вони перестали використовуватися владою, тому що фортеця втратила свої оборонні функції і в подальшому були не придатні. На євреїв нападали і знищували їх раптово, неочікувано, як, наприклад, у 1941 році і євреї не змогли, не встигли ні використати, ні переховати своє добро, що там зберігалося. Припускаю, що в печерах дещо можна знайти.

До мене дійшла вістка, що про печери може вийти з друку якийсь твір, чи науково-дослідницький, чи то художній на загадкову тему. Про печери у П’ятці – достовірно. І що описуються відомі події, які трапились у сиву давнину у цьому селі.

      До речі, ходили чутки, що ті печери зв’язані і з кладовищем, хоча воно надто далеко.

      Якраз останнє викликало багато розмов у довгі зимові вечори про всякі привиди, містифікації, оповідки-лякалки про примар.

      Розповідали, згадували бабусі про те, що розповідали їхні бабусі та дідусі про давні часи, про печери, про різні загадки. І як мені запам’яталося, деякі розмови-згадки були про давні-давні часи, про Хмельницького, і про Наливайка, до речі, про Наливайка більше всіх, мабуть через те, що Наливайко був народним героєм. А пісні про Дорошенка і про Сагайдачного співали і до не давніх часів. Були згадки і про давні битви біля П’ятки, про якісь загадкові події. Про загадкові події, що сталися в селі в давні часи, буде описано окремо.

      Розмови ці велись наприкінці 40-х і на початку 50-х років минулого століття, коли ще були живі наші бабусі, а нам, дітям, було цікаво слухати всякі розповіді, цікавіше ніж учити уроки, телевізорів не було, читати книги про будівництво комунізму було гидотно.

Розповідають, що порівняно недавно стався обвал печери.

      До церкви ми ходили коли були малі, примушувала нас бабуся, я знав «ОТЧЕНАШ», хрестився перед їдою і після їди. У хаті були на стінах образи, до свят на них надівали вишивані рушники. Пам’ятаю, що бабуся розказувала про бога, про релігію, пристращала, що буде покарання за неповагу до Бога або за невиконання його правил. У школі вчителі, керівництво школи про релігію проповідували своє, виловлювали під час знаходження в церкві, робили нам наганяй, проводили атеїстичну роботу. Вчителі не винні, їх примушували, а за невиконання настанов, знаєте, як простому вчителеві, так і керівнику було б не просто в той час. Бо вчитель це проста людина, як усі, життя його залежить від роботи. Вони також вірили у Бога.

      Школа забороняла ходити до церкви і вимагала, щоб ми не молились навіть вдома. Учителі, мабуть, також молилися, звичайно, таємно.

      На релігійні свята влада старалася придумати якісь заходи, суботники, недільники, термінові виконання робіт і т.д. Відмовитися не можна було. Люди старалися і там, і там бути.

      Ми, діти, ходили з дорослими або самі до церкви, на Пасху святили Пасху, на Різдво на всеношну службу. На Пасху на другий чи третій день дерлись на дзвіницю, щоб подзвонити у дзвони.

      На Різдво, на новий старий рік ходили колядувати, знали колядки, нам щось давали, то цукерки, а то й якусь копійчину. Знали прості колядки.

На старий Новий рік хлопці розпалювали з вечора велике багаття, назбиравши днем непотрібної деревини. З вечора збиралося багато дітей – вночі веселилися. Спалювали, звичайно, коріння дерев, яке викорчовувалось у садах та яке не було придатне ні для чого.  Основною розвагою було зняти в якогось поганого хазяїна ворота, віднести їх і спалити. Вибирався самий капосний, осоружний хазяїн.

З історичних джерел відомо, що ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх-давен були головними "чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався "живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався "небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.

      На великі свята, такі як Різдво та Пасха збиралися всією сім'єю в наших бабусі Одарки і дідуся Василя. Приходили до них їхні діти, онуки, хто жив за межами села – приїжджали. Збиралась досить велика компанія. Після війни, коли я пам'ятаю ті свята, було десятеро дітей, один, самий старший, Микола, не повернувся з війни. Один їхній зять, Павло, мій батько, також не вижив, загинув. Два інші зятя, Іван і Дмитро, прийшли інвалідами, Іван без лівої руки, Дмитро без правої. Не був присутній і їхній син Павло, він проходив військову службу у Німеччині. Жінки готували смачні страви, напої, пекли смачні пироги. Нам, дітям, вручали цукерки, а може і по карбованцю або не дорогі подарунки. Дорослі випивали, потім співали пісні. Особливо старався гарно співати дядько Іван. Він мав добрий, сильний голос, знав багато пісень. Він був душею компанії. Ніколи не виходив зі столу першим, міг залишитися за столом до ранку. Мав міцне здоров'я, попри інвалідність, набуту на війні.

      Про нього і його дружину Марію, мою хрещену матір, у мене збереглась у пам'яті дуже добра згадка, пам’ятаю їхню доброту, увагу до мене, доброзичливість. Останнім часом, коли тітка Марія була вже хвора, і коли я після довгої перерви приїхав до них, уже сам добре змінившись, а Марія вже не узнавала людей, а мене вона узнала зразу ж, як глянула на мене, після тривалої перерви. Ми дивувалися цьому.

      Також добрі сосунки склались і з їхніми дочками, Валею та Ніною, дружили, допомагали взаємно. З Ніною зустрічаюсь досить часто, я живу, правильніше сказати моя сільська хата не далеко від її хати в селі Ходоркові на Житомирщині. Валя мешкає в Кривому Рогу, її я бачу рідко. У Ніни двоє гарних синів-хлопців, має онуків.

      Викладання предметів у школі було українською мовою, тільки починаючи з другого класу почали вивчати російську мову, а потім і російську літературу.

      У початкових класах разом вчилися діти-переростки, які були старші нас, нормальних, до 3-4-х років. Це ті діти, які під час війни не вчилися, і після війни також не ходили до школи, а потім вийшло розпорядження, щоб і їх обов’язково охопити навчанням. І вони вчилися разом з малолітніми, але вони вчитися в край не хотіли, вони були вже майже дорослі, їм потрібно було заробляти на життя, вони своєю поведінкою створювали в класі гармидер, не давали вчитися дітям і не слухалися вчителів. Часто через їхню поведінки страждали ми, менші діти. Вони нас заводили, провокували на порушення дисципліни, і нас менших карали вчителі, а інколи і досить суворо. Вчителі також дуже страждали через них, не могли з ними впоратися. Незабаром їх з класу забрали, був влаштовано вечірній клас для таких.

      На той час у селі була семилітня школа, а з 1953 стала середня. Спочатку була платна, починаючи з 8-го класу, а коли я пішов у 8-й клас, плату відмінили.

        Десять років нас вчили наші вчителі. Тих вчителів вже немає. Живе вчителька української літератури, Ганна Макарівна, їй тепер за 80-т років. Перебуваючи на початку 2000-х років у П’ятці на похоронах моєї хрещеної матері, я зустрівся з нею, розмовляв, (вона жила тоді в селі, тепер – у Житомирі в дітей), вона згадала мене, навіть нагадала мене про деякі епізоди, про які я не пам’ятаю.

      Вчителі наші були добрі, старалися як найкраще навчити. Я всіх їх пам’ятаю, але не буду всіх називати окремих, може декого упущу, повторю – всі вчителі нас любили, віддавали нам свої знання, свої роки, своє життя.

      Розкажу тільки про дві вчительки: першу я вже згадував – це перша моя вчителька, Святогор Ольга Степанівна, вчителька в перших класах, не забудеться ніколи, і друга моя вчителька, Баранівська Клавдія Вікторівна, класний керівник у випускному 10-му, викладач російської літератури, також не забудеться ніколи. Це вона мені рекомендувала навчатися в педагогічному інституті, але я не послухався її.

      Якщо вже згадав про дві вчительки, згадаю ще одного вчителя. Це Баліцький Мечислав Йосипович, викладач фізики, викладав у нас з 10-го класу. Фізику я любив, вона давалася мені легко. Якось на початку 10-го класу на уроці фізики я легко отримав п’ятірку. На другий день урок з фізики я вже зовсім не вивчив. А для чого? Мене ж викличуть, вирішив я, через кілька уроків. Тож, сидів я спокійно на уроці, коли раптом учитель викликає мене, я розгубився, почервонів, зніяковів, нічого не міг вимовити із сорому. Трохи постояв, вчитель мене посадив на місце і вліпив мені одиницю, як говорили «жирну» одиницю. Після цього уроку я вперто тягнув руку аж до стелі, бажаючи виправити одиницю. Але Мечислав Йосипович був невблаганним, не помічав мене. Я мабуть сидів з піднятою рукою півтора місяці чи два. Після цього у мене до кінця року були самі п’ятірки. І в нас один до одного виникла повага, я це відчував.

      На випускній, дуже для мене напруженої сесії, запам’ятався мені останній іспит – з фізики. Усі інші іспити я склав успішно, на 4 і 5, я втомився, що відчувалось, і я от-от міг зірватися, бо боявся за іспит, і коли я глянув на Мечислава Йосиповича, а він був у класі, я помітив, що і він тривожиться, переживає за мене і це мене підштовхнуло, я зібрався і здав на добре. Тривога вчителя Мечислава Йосиповича, передалась мені і запам’яталася на все життя.

Вартий уваги і вчитель фізкультури і військової підготовки Петро Федорович. Він також переживав, старався добре підготувати всіх до служби в армії. У нього я був розрядником по стрільбі з малокаліберної гвинтівки. Після 8-го чи 9-го він почав підготовку мене до районних змагань. Але під час перших випробуваннях, я відчув, що з моїми очима щось негаразд, не бачу чітко мішень. З’ясувалось, за літні канікули я заробив близорукість.

Всі вчителі були, звичайно, різні. Одні добрі, другі справедливі, а дехто був…

Наприклад, Ганна Макарівна була, вважаю, занадто строга, Іван Данилович і строгий занадто, і несправедливий, підступний, викликав нас на добре спілкування, а потім раптово змінювався. Леонід Степанович, вчитель німецької мови, яку він освоїв десь під час війни, а також викладав історію. Були такі вчительки, які не спроможні були справитися з галасливими учнями, інколи викликали Леоніда Степановича для розправи з нами. Кара бувала й фізичною.

      Але всі вчителі, повторюю, ставились до нас, дітей, доброзичливо, витрачали сили і своє життя для нашого навчання.

      Вчився я, взагалі-то, можна сказати: не дуже. Оцінки були, переважно 3-4, деколи 5, були і двійки, і чимало. Я чув, як говорили про мене: здібний, але ледачий, не хоче вчитися. Я й сам знав це. Щоправда, крім цих причин була ще одна – це зайнятість коровою, телятами і городом. Так тягнулося з 2-го, аж до початку 10-го класу.

      У десятому класі, десь у першій половині, все перевернулося. Якось під час великої перерви, підвернув ногу, зламав її. Ходити не міг, тим більше до школи, далеко. Мене хлопці винесли на руках, якраз дорогою їхала якась підвода, мене кинули туди, і візник відвіз у лікарню. Лікарня тоді знаходилася на тій вулиці що й церква. Наш, п’ятківський, лікар наклав на ногу гіпс і поклав на два тижні на лікарняну койку.

      Лежав я цілий тиждень у лікарні, поруч у перший день лежав важкохворий, на другий день його винесли як мертвого. А я лежав і дивився в стелю і думав. Думав, що-то буде далі, що далі робити. Залишилось вчитися, тобто бити байдики, один рік. Де працювати, ким працювати – не знав. Отже, доведеться "волам хвости крутити", як мені в голову ці слова втокмачувала мама. Іншої роботи в селі не було. Не хотілось. Вирішив вчитися далі. З початку подумав, що закінчу курси і стану водієм, потім подумав чому б не закінчити курси автомеханіків, все одно вчитися. Через деякий час прийшла думка піти вчитися до технікуму.

      Ще був час думати і вибирати. І, нарешті, після довгих розмірковувань, вирішив, якщо вчитися, так вчитись. Вирішив поступати у ВНЗ. На вибір мав політехнічний, педагогічний, сільськогосподарський інститути, на університетах чомусь не зупинявся. Після роздумів залишилося два політехнічних: київський та львівський інститути. Львівський політехнічний інститут (тепер Львівська політехніка) я остаточно вибрав пізніше, вийшовши з лікарні. Як показав час – не помилився.

      Вирішив-то вирішив, що треба вчитися. Але хто ж з такими відмітками мене до інституту пустить. І приймаю ще одне, кардинальне рішення, вчитись і успішно закінчити 10-й клас. І я це виконав.

      Ще була одна заковика для вступу до ВНЗ – я не був членом комсомолу. Відверто, мені ніколи не бажалося вступати до комсомолу, як і потім до партії, хоча мене не раз запрошували. Це й стосується і теперішніх партій. Метою лідерів сучасних партій є досягнення для них влади та набрати максимум багатств, засобом їх для цього є обман народу і України.

      Після одужання і повернення до школи, я підійшов до комсорга, Олі Поліщук, і попросив, щоб прийняли мене до комсомолу. Оля зраділа, я один у класі був не комсомолець, підготовила мене. Ми з'їздили з нею до району, в райкомі відповів на кілька тупих питань. Як і пізніше при оформленні виїзду з країни на роботу в іноземну державу у райкомі влаштували подібний екзамен. Пам’ятаю, що мене запитали: кому належить влада у нашій країні. Вестимо, компартії, про це всі знали. Але, якщо би я так відповів би, то результат був би невідомо який, більш всього – негативний. Потрібно було відповідати – «влада належить народу». Я так і відповів, тобто «правильно». Незабаром отримав квиток. Перепон до вступу більше не було.

Згодом я став кращим учнем з алгебри, геометрії, тригонометрії, фізики, хімії, історії, іноземній мові. Трохи слабше з літератури. Склав випускні іспити на 4 і 5.

      У 1957 році було в селі два випускних класи, десь по 25 учнів. Можна представити скільки в селі було на той час дітей. Всі учні-випускники були народжені до війни, сироти, без батьків.

      Разом з нами навчалися і діти з сіл Пилипи українські і Пилипи руські, так ці села називалися в народі. Перше село – це село, де жили корінні українці, а в другому – переселенці з Росії. У цьому селі люди розмовляли винятково російською мовою. Коли до нас прийшла у восьмий клас дівчина з руських Пилипів, то вона зовсім не знала української, наші вчителі пристосовувалися до неї, щоб її було зрозуміло на уроці. Було помітно, що вчителька дещо хвилюється і чогось боїться, не знає як треба поводитися з ученицею, яка не розуміє української мови. Боялася, що її можуть звинуватити, в тому, що вона, можливо, утискує російськомовну і перешкоджає вивченню "великого, могучого". За це можна було і поплатитися. Вчителі, до речі, не примушували цих учнів відповідати, винятково, українською мовою.


10б клас.

Наш клас був створений літом 1957 року. До цього в П’ятківській середній школі був один 9-й клас і цей клас був великий. З цього року в нашу школу влились десь півтора десятка дітей з Пилипів українських і Пилипів руських, а також і з інших сіл. І з одного дев’ятого класу вимушені були створити два десяті по 25 учнів. У 10а залишилися всі ті хто були в 9 класі, а в 10б влились решта дітей з Пилипів.

Крім того, до 10а класу ввійшли діти, які проживали в західній частині села, а в 10б – східної. Село велике і діти з різних частин не «водились», не дружили, між собою, майже не були знайомі.

І в нашому, 10б класі, учні були майже всі нові, багато учнів один одного не знали, не дружили, «не притерлись». Зіткнулись між собою вперше.

Я чомусь попав у 10б клас, хоча моя хата територіально знаходилась у західній частині, і я мав би бути у 10а класі. Для мене це виявилося не звично, і я раптово потрапив у незнайоме середовище – більше половини учнів мені не були знайомі, а решта з дальньої сторони села, малознайомі, з цими хлопцями і дівчатами я не мав близьких контактів до цього.

Але, як не дивно, клас виявився дуже дружнім, стосунки між учнями, між хлопцями і дівчатами були приязні, всі між собою познайомилися, порозумілися, і швидко почали дружити, може, крім одного.

Навдивовижу, яка була між нами відкритість, щедрість, довіра в стосунках. Ніколи за цей рік не сварилися, не з’ясовували стосунки через які-небудь причини, в тому числі через дівчат. Здається, не було таємниць, заздрощів між нами чи образ один на одного.

Звірялися в планах як на сьогодні, так і на майбутнє.

Саме майбутнє, через яке ми все більше непокоїлись, і зблизило нас у 10 класі.

Уроки виконували разом, один одному допомагали, відкрито списували, не ховаючись, якщо хтось перший мав рішення. Не підводили ніколи і нікого, довіра була одного до всіх і всіх до одного.

Клас наш 10-б був дуже дружній. Лідера в класі, хоч як дивно, не було, але всі були рівні, всі дружили дуже довго. всі дослухались до думки іншого.

Кожен учень цього 10б класу достойний того, щоб вважатися героєм, кожен готовий був йти в розвідку з будь-яким. Клас був як одна сім’я. У другій половині року з’явилися вже і пари, одна, друга.

      Дівчата – гарні, добрі, важко виділити одну з них як королеву. Всі як на ярмарку – вибирай. Всі дівчата між собою були подругами, ділилися на групи, по сусідству, по партах. всі ми – дівчата і хлопці були друзями. Звісно, хлопець вирізняв понад усе якусь одну дівчину, гарну, граційну, в якій було щось таке, що могло привернути його увагу. Були в класі такі дівчата, що тішили око. Аж бачу їхні очі, волосся, чую їхні голоси.

      Звичайно, без близького, душевного друга чи подруги не обходилось. Люба серцю подруга була і…, ні, не скажу.

      Дівчата, всі, зі мною дружили, мене поважали і любили, як я їх; Олі, Катя, Таміла, Марії і всі решта.

      Близькі подруги між собою: перша пара – Оля Поліщук і Оля Іващенко, друга група – Катя Швець, Таміла Бистрицька, Галя Паламарчук, третя – Ася Баліцька, Марія Слободенюк, Оля Хитрич, Галя Ускова і останні.

Хлопці, до речі, мої друзі, всі близькі мої друзі: всі Володі, Віталії, Ростислав…, поганого слова ні про одного сказати не можу. З такими в розвідку піти не відмовлюсь.

       Де ж ви тепер мої друзі-однокласники. Як боляче робиться, як дуже важко, як насуваються на очі…, і на цьому роблю перерву.

Підтримували стосунки багато років.

Знаю, що дві пари були закохані. Одна пара одружились, у другої не вийшло, мабуть, не було сильного взаємного кохання.

      Другу пару я також добре знаю і знаю, чому у них не склалось спільне життя та знаю, хто в цьому винен, як і знаю, що хлопець любив цю дівчину дуже сильно і готовий був на все. Але, як говорять у народі: "не судилось", "не склалось". І, коли я випадково зустрів його в Бердичеві, де мені довелось бути проїздом десь на початку 80-тих років. З початку ми посиділи і поговорили в ресторані на вул. К.Лібкнехта, а потім – у ресторані готелю. Там ми досить відверто поговорили і мені стало відомо значно більше. Ми так заговорились, що спізнилися на транспорт і вимушені були заночувати з ним у готелі в Бердичеві. А ранком наступного дня я провів його на Чуднів, куди він направлявся у справах своєї роботи. От такі події. І відверта розмова і остаточно на цьому тема не закінчилася. Згодом, через кілька років, ще була зустріч і розмова у нас, він зізнався, що його почуття не змінилося, що він так само любить її, його життя має сенс тільки з нею.

Він показав мені записку, написану на клаптику паперу, і дав прочитати. Я прочитав її кілька разів і добре запам’ятав, а потім і записав у своєму блокноті. Ось що там було написано:

«Ручей разделяет два дуба,

Но корни их вместе растут.

Судьба … разделяет два друга,

Но сердца их вместе живут»

І в дужках її ім’я.

Сказав, що він зберігає всі її листи.

      Просив мене не називати його і її ім'я.

Він розповів, що зустрічався з нею, багато розмовляли. Дівчина, чи на той час була вже одружена, сказала йому з жалем (так він сказав): «Чому ти цього не говорив мені тоді?» А ще він казав, що його родички, здається, сестри, передали йому її слова, які вона казала при зустрічі з ними, що дуже шкодує, що не скріпила своє життя з ним. Наступне записане з його слів.

«Що значить випадок у житті людини. Маленький, один коротенький, миттєвий погляд, який змінив твоє життя в майбутньому. Можливо твоє життя пішло б по іншому руслі, якби не цей мій погляд. Якби мої очі не подивились на цю дівчину і твоє серце нібито зупинилось, замерло, відчуваючи чогось …. І все. І твоє життя змінилося, …Очі побачили, а серце відчуло, - ось вона, ось твоє майбутнє, ось твоє щастя. Так я... Для мене все враз змінилося, на світі не стало більш нічого, крім побаченого, того, що так вразило мене, мою свідомість. Майбутнє не передбачиш.

Але я не міг передбачувати майбутнє, я не мав такого хисту. Хоча, як виявилося згодом, років через п’ятнадцять, моє майбутнє в цьому плані було визначене, ким, не знаю. І змінити цього визначеного майбутнього не було можливим. І в майбутньому, визначене майбутнє стало реальністю.

Змиритись з тим, чого я не знав, не віддав, мені не хотілося. Я прагнув тільки нового, побаченого миттєвим поглядом. І все.

Дуже хотілось би ще раз зустрітись і дізнатися як і чим закінчилася історія двох людей і може я отримав би дозвіл від нього, щоб описати їхнє кохання та назвати його ім’я. У продовженні цих спогадів я, може таке статися, що опишу більш детально цю тему.  

Після завершення школи всі довго дружили, наша дружба триває і досі, наша дружба буде вічною, хоч де ми будемо. Листувались багато років між собою.

Але в селі ніхто не залишився після школи, всі розбрелись по світу, за винятком 3-х з Пилипів.

У перший час поверталися до села часто, коли були в селі батьки, були хати, зустрічалися всі з радістю, обмінювалися новинами і …

Але роки біжать, летять, як скажені…

Перший раз я покинув рідне село майже на місяць, наприкінці липня 1957 року - від’їхав до Львова для здачі вступних іспитів до ВНЗ. Через місяць повернувся, вистрибнув з кузова вантажного автомобіля. Мене зустріли дві Олі, мої подруги, Поліщук і Іващенко. Повідомив їх, що поступив, показав довідку про зарахування до інституту. Олі мене привітали, але великої радості на їх очах не помітив, чомусь були засмучені, може тим, що я один поступив.

І взагалі, останнє літо для всіх було не зовсім веселе - для всіх нас стояла основна проблемна задача – влаштувати своє майбутнє.

Поступити у Виш – це було ще не майбутнє. Необхідно було закінчити його через стільки-то років, влаштуватися на роботу, створити сім’ю, діти, дбати про батьків…

Другий раз я виїхав з села наприкінці серпня 57 року у Львів на навчання. Переписувався з подругами, двома Ольгами, з Катею, Тамілою, Марією. І хлопцями – Вовою Луцько, Володі Грищук, Чеп’юк, Гаврилюк, Віталій Слободенюк, Ростік Безвершук… які передавали свої фотографії. Зберіг всі, які мав, вони всі зараз на сайті «Pyatka.in.ua» в рубриці «Фотогалерея», а також на робочому столі мого комп’ютера, з’являються, як тільки перерва у роботі комп’ютера.

Всі учні для мене залишилися в пам’яті моїй як дівчата і хлопці, я нікого не бачив після завершення школи тривалий час і мені не хочеться їх зараз бачити. Я не знаю ким і якими вони стали. У моїй пам’яті збереглася та дівчинка, яка мені подобалася у школі. Я боюсь, що я не зможу її впізнати. Нехай незмінним залишається…

А, якщо зустрітися, то потрапити назад у дитинство або у юність. Що ж ви хочете – діти? Всі ми залишаємось дітьми.

  

Наша школа (центральний корпус) тут були приміщення для 3-х класів, учительська та кабінет директора школи а за школою – спортивний майданчик
Наша школа (центральний корпус) тут були приміщення для 3-х класів, учительська та кабінет директора школи а за школою – спортивний майданчик

       Після випуску, отримали атестати і покинули П’ятку, роз'їхались по всій Україні, по всьому Союзу.

      Залишатися на постійне життя чи повертатися після навчання у село ніхто не збирався. Така була обстановка того часу в селах – жодної перспективи, зацікавленості. Як казали: залишишся в селі, будеш "крутити волам хвости", це для хлопців була така перспектива, а для дівчат – не випускати з рук сапки. О це все, що очікувало людину в селі. Тому кожен користувався будь-якою можливістю, щоб вирватися з села. Але покинути село можливості не було, сільські жителі не мали права мати паспорти, а без нього ми були рабами, ні виїхати, ні поселитися в іншому населеному пункті, ні влаштуватися на будь-яку роботу. Для хлопців – це армія, навчання, вербування на шахти Донбасу, стройки комунізму у Сибіру та ін., для дівчат, крім навчання, мало було можливостей, хіба що вийти заміж. Головне було отримати паспорт, який надавав можливість виїхати із села, прописатися в іншому місці та найти роботу.

Я обрав Львівський політехнічний інститут (зараз – Львівська Політехніка), механічний факультет, фах – технологія машинобудування. Все літо сидів чи лежав у траві чи кущах, як Шевченко, (щоб не знайшли і не заважали) і вчив (не зубрив) всі предмети. Математику і фізику я добре знав, трохи слабше літературу.

      Невдовзі отримав запрошення, зібрав деякі свої речі, книги, шматок сала, шматок хліба і подався геть і назавжди. Цього дня накрапав дощик, я знав це до успіху, так воно і сталось. Я віддалявся від свого дому, біля хати стояла, проводжала мене мама. Очей її мені не було видно, біля сусідньої хати стояла їхня невістка Римма і моя старша сестра Оксана, сміялися, їм було весело. Молодша сестра у цей момент у пам'яті не збереглась, мабуть не проводжала, думала, що я скоро повернуся.

Попутною полуторкою доїхав до Бердичева. У Бердичеві могло трапитися зі мною таке, що змушений був би вертати назад. У Бердичеві я сів на міський автобус, щоб добратися до вокзалу. У салоні автобуса було багато людей. В одній руці тримав валізу, а другою тримався за верхній поручень. В автобусі була тіснява, автобус коливався. Піджак був розстебнутий і з внутрішньої кишені показались гроші. Я відчув, що моїх грудей торкається чиясь рука під піджаком. Поруч стояли два хлопці і прижималися до мене. Я не переставав скоса спостерігати за рукою злодія. Я зрозумів, що це злодій-карманик. Хоч як він старався, не спромігся залізти в кишеню і витягти гроші,. Бачив, що жінки, що стояли в автобусі, помітили це, але не насмілились ні зупинити їх, ні попередити мене. І, коли автобус зупинився біля вокзалу, пасажири вийшли, і ці жінки кинулися до мене з попередженням. Я їх заспокоїв, показав, що гроші на місці.

      У той час у Бердичеві процвітало злодійство. Злодії нахабніли, людей не боялися. А навпаки - люди їх боялися, тому що злодії карали тих, які попереджали. Казали, що злодії бритвою по очах різали. У Бердичеві кишенькових злодіїв було густо.

      Звичайно, якщо я втратив би гроші, довелось би повернутися додому, а вдома грошей не було. І моє навчання на цьому закінчилося б.

      Взяв квиток до Львова з пересадкою у Казатині. У Казатині чекав годину чи дві потяга, а в цей час зупинився потяг, який віз учасників молодіжного фестивалю в Москві. Це був 1957 рік. Довго спостерігав всіляку молодь, в основному, з Африки, пісні, танці, розваги. Мабуть, не менше години. Об’явили посадку на мій поїзд і я поїхав у Львів за новим життям.


Про Львів.

Ранком я вже не спав і дивився у вікно на нове для мене місто. Для мене це було друге місто, після Бердичева, райцентр Чуднів був селищем міського типу. Щойно я побачив з вікна вагона перші будинки та вулиці, а я помітив і акуратність, і чистоту, і спокій, без біготні, штовханини, місто мені відразу сподобалось. Вокзал також сподобався, своєю архітектурою, накритою платформою, де зупинялися вагони. Конструкції ще часів Австро-Угорщини, тобто ще першої світової війни.

Вийшов з вокзалу, щоб роздивитися місто, вирішив трохи пройтись пішки. Чудовий тихий ранок надавав вулицям якоїсь незабутньої краси. На тлі блакитного неба та зелені дерев вулиця Привокзальна створювала враження алеї в парку. Я перейшов вулицю Городецьку і вийшов на вулицю Сталіна, на якій знаходився мій майбутній інститут. Відкритий Політехнічний інститут був у 1882 році за часів Австро-Угорщини. Вулиця ця називалася іменем якогось польського легіонера. Незабаром вона була перейменована на вулицю Миру, а після здобуття Україною незалежності – отримала ім’я нашого Героя України Степана Бандери.

Пройшов майже всю вулицю, не спішив, уважно роздивлявся красу міста. Зразу ж представ перед мною католицький костьол, не звичної для церкви архітектури, звернув увагу, що люди, які появлялися перед ним, хрестились. Звичайно, я був здивований, ми ж були комсомольці і від церкви, і від віри відсторонені.

Жив у цьому прекрасному місті п’ять років, набув професію, друзів пам’ятаю все життя і не забуду.

Під час вступних іспитів жив у гуртожитку по вулиці Бой-Желінького, вона ще називалася вулиця Чиста. Остання назва мабуть нова назва, тому що з приєднанням Львова всі, вулиці міняли назви, а Бой-Желінький – це прізвище польського, а може і навіть, буржуазного письменника. Жив у кімнаті на п’ятому поверсі, буцімто надбудований поверх будинку згодом. Будівля стара, ще польських часів. Між вікнами був карниз, вузький, шириною ледь більше довжини стопи і до того ж трошки з нахилом. Ми були молоді, безстрашні, переходили по цьому карнизу з кімнати в кімнату. Потім, значно пізніше, я не міг цього збагнути, як я міг так переходити, пізніше нізащо не примусили б таке зробити

У цьому будинку знаходився клуб, їдальня, студентська поліклініка, студентський санаторій. Будинок великий. Одною стороною виходив на вулицю Чисту, другою – на Солдатську, третьою – до гуртожитку по вулиці Видовій, 2. В останньому гуртожитку я прожив наступні п’ять років. Четверта сторона виходила на приватні будинки.

Поруч стояв жіночий гуртожиток. Згодом побудували ще один гуртожиток по вулиці Видовій. Було наче невелике студентське містечко. У цьому містечку я провів свої кращі роки, сповнені приємними і не дуже, а також важкими споминами.

Разом зі мною жили ще три хлопці. Миша, а от прізвища не пам’ятаю, з Чернігівщини, поступав він на нафтовий факультет. Коля або повністю Ніколаї, угорець з Закарпаття, хороший хлопець, інтелігентного виду, знав мови, поступав на геологічний факультет. Ваня, Іван Димов, з Молдавії, його прізвище пам’ятаю, тому що ми весь вступний період були друзі, до того ж близькі друзі, і тепер його пам’ятаю як свого щирого друга, поступав на радіотехнічний факультет. Ваня Димов один з нас 4-ьох не поступив. Дуже жалів його, добрий друг, порядний, бідовий. Майже весь той час, вечора проводив з ним, здружились. Потім він поїхав, здається, на Донбас, обіцяв приїхати наступного року знову поступати, але мабуть не приїжджав. Я навіть шукав його прізвище в списках тих, хто поступив у наступному році. У нього недавно був помер батько, загинув на роботі від нещасного випадку. Ваня дуже був скривджений, що ніякої допомоги не отримав від колгоспу.

Ваня приїхав з Молдавії і дуже дивувався, чому в мене таке ім’я, доказував мені, що ім’я Василь, це чисто молдавське ім’я, і не знав, чому в мене, як в українця таке молдавське ім’я. Говорив він тільки російською мовою, ні слова не знав українською.

Хлопці в кімнаті були всі молоді, швидко здружились.

Перший іспит був математика письмова. Математику я добре підготував і, взагалі, математику я знав добре. Ледь не провалив фізику. Екзаменатор поставив 4, дивувався, що я рішив задачу не так, як в підручнику, не стандартним способом, але правильно. З української літератури – писав твір про Воронцова з твору О. Гончара «Прапороносці», трохи списав. У мене був ще зі школи надійний спосіб списування, вдалось безпечно застосувати його і на прийомних іспитах. Усну математику здав легко.

Перед від’їздом на іспити мені передрікали, що я поступлю, сам я не був таким переконаним.

Зі мною одночасно поступав мій земляк, Толя Мельничук, випускник 10а класу. Не високого росту, достатньо сильно розвинутий. Приємний у спілкуванні. Тут же вчився і його старший брат Володя.

Приїхали ми не одночасно, його поселили в гуртожитку по вул. Крилова, це досить далеко від нашого гуртожитку і тому ми не бачились.

Якось випадково зустрілись з ним перед першим іспитом. Пішли з ним у парк. Недалеко від нашого гуртожитку були два парки – Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького і Стрийський, природній, парк, дуже гарні обидва парки. Довго ходили по парках, Толя розповідав мені про місто. Толя раніше уже бував у Львові, знав трохи місто. Його брат навчався на 5-му курсі, а старший брат вчився у ветеринарному інституті. Пам’ятаю, старший брат був зовсім сивий. Згодом, коли я вчився, Толіного батька вбила блискавка. Толя був добрим хлопцем. В школі вчився добре, думаю, що він поступався у знаннях, особливо по математиці і фізиці. В інших його знання були кращі.

На першому іспиті, якщо я не помиляюся, він провалився. Розказував, що неочікувано у нього під рукою відкрився нарив, була температура, що й заважило йому здавати іспити. Зразу ж після першого іспиту він поїхав додому, залишивши мені всі свої продовольчі запаси, які він привіз з дому. Вони мені допомогли у моєму існуванні у Львові і здати іспити, своїх запасів було б малувато, можливо, не досить, до того ж і грошей я отримав дома малувато. Я дуже вдячний був Толіку за цей подарунок, і не забув до цих пір як подарунок, так і його самого. Згадував і часто уявляв як було б веселіше і зручніше на протязі тих п’яти років.

Потім мені стало відомо, що Толя в армії, але, що він вчиться у військовому училищі і де, не знав. Наступне про нього, що узнав, що він полковник, закінчив службу на посаді командира дивізії і на пенсії. Пізніше думаю написати для сайта статтю про життя Толі.

Успішно здав вступні іспити і був прийнятий до ЛПІ. Не забуду один загадковий епізод з того періоду. Мене, як і кожного, хто прийнятий був, запросив до себе на співбесіду декан факультету, професор Комаров Михайло Степанович. Посадив мене проти себе, сам сів. Сказав, що я зарахований на навчання, привітав. Щось розпитував, перебирав папери, щось вичитував у них. Спитав мене чи-то промовив, дивлячись у папірець, чи я з містечка П’ятківськ. Я відповів, ні, я з села П’ятка. Декан повторив, суворіш і твердіше: ви з містечка П’ятківськ, я знову відповів, що я з села П’ятка. Він у третій раз своє, але вже не питає, а стверджує: ви з містечка П’ятківськ, з наголосом на слово «містечко». Я промовчав на цей раз. Декан щось записав у папірець і ми попрощались. Я і так до сих пір не зрозумів, чому він тричі наполегливо повторив, що я з містечка П’ятківськ.

Серед студентів декан Комаров Михайло Степанович вважався дуже доброю та чуйною людиною, завжди допомагав студенту, якщо той потрапляв у скрутне становище. Коли ми збиралися на студентські зустрічі кожні п’ять років, то завжди згадували його і були вражені його добротою.

У мене всілякі були припущення, але достовірної відгадки на це питання я не маю. Я часто задумувався, чому він так наполягав, що я родився в містечку П’ятківськ і що з цим зв’язано.

Потім я ще більше задумався, коли згадав ще один епізод, десь періоду початкових класів школи. У нас удома в кімнаті на стіні у великій рамці під склом висіли декілька фотографій різних періодів: до війни, після війни. Один раз у нас удома був гість, який підійшов і роздивлявся фото, а потім спитав: хто це, показуючи на фотокартку, де були двоє у військовій формі у весь зріст. Мама відповіла, що це її чоловік, другий хтось з його співслужбовців. Потім мама розповіла (я тоді стояв неподалік, за їхніми спинами і слухав), що під час війни в селі тоді стояли руські (я це запам’ятав) і один з офіцерів, які були в хаті також підійшов до фотографій і показав пальцем на цю ж фотокартку і спитав те саме. Мама відповіла те саме. Цей офіцер сказав далі, що краще сховати цю фотокартку або зовсім знищити її, якщо не хочете мати прикрощів. На кого він показував, пояснювала далі мама, їй було не зрозуміло.

Я пов’язував ці два епізоди, думав, але знайти рішення не можу до сього часу.

Що це могло значити? Невже декан прикрив мене. Невже серед тих паперів, які тримав декан, був документ з органів про мого батька. Не знаю відповіді на цю загадку.

Бо при подачі документів на навчання заповнював анкету, де були такі питання: чи були батьки і близькі родичі в окупації, чи були в полоні, або на роботах у Німеччині та інші.

      Під час навчання приїжджав до села на канікули, але то вже було для мене не те село, я також змінився і мої друзі всі роз'їхались.

        Як жили селяни.

      У селян була проста їжа. Основні продукти для приготування страв – картопля та молоко. Повсякденну їжу селян складали житній хліб, борщ, каші, приправою для яких в скоромні дні було сало, квашена капуста, галушки, вареники. А також крупи - пшоно, пшениця. З картоплі готовили і перші, і другі страви, для повсякденного та святкового вживання. Картопля варена, смажена, на салі, олії, з м’ясом або без. Запивали молоком свіжим або кислим. Звичайно, було і м'ясо. М’ясо вживалося дуже рідко, а також білий, пшеничний хліб, тільки на великі свята або на великі події в родині, наприклад, весілля. Рідко вживали домашню птицю і яйця. Вони йшли переважно на продаж. Бо тримали то кабанця, то бичка, курей, качки, гуси, а хто й кролів. Перші страви – суп, борщ. Овочі – капуста, огірки, помідори були свої, з городу. На зиму солили, хто мав погріб. Молочні продукти – сир, сметана, масло – свої, майже кожний тримав корів. У кого корови не було, брали в сусідів, тоді молоко сусідам не продавали, а давали як подарок. Взамін отримували щось від сусіда. Так само ніколи не повертали порожнього посуду чи будь-якого іншої тари, у якому перед цим передавали що-небудь. Обов’язково клали щось, хоч кусок хліба. Якщо яка-небудь домашня тварина, корова отелилася чи свиня опоросилася, то в цей день нічого не просили позичити. Такий був закон неписаний.

Не було тоді макаронів, домашньої консервації. Солили і квасили в діжках. Риба була дуже рідко. Свіжа раз у рік, коли обловлювали ставок. Солона завозилася дуже рідко, оселедці, переважно тюлька бочкова, дуже сильно солона. Мороженої не було, не було холодильників.

      Ну і делікатес з картоплі – млинці або деруни. І. звичайно, вареники.

      М'ясо заготовляли своє. Як правило, восени різали кабанчика або бичка. Частину м’яса продавали, решту залишали для себе. Солили і зберігали на холоді, в холодній коморі або на горищі. І м'ясо зберігалось до весни.

Звичайна селянська Їжа – хліб, сало, цибуля та молоко. Це й закуска до горілки, це й обід на роботі.

Смачні страви – вареники, млинці з картоплі. Так вони називалися в нас, а не деруни, це в Білорусії, а і не блини, як в Росії. Млинці смажили в печі. Готові млинці збиралися в макітрі. Макітра, це досить велика посудина з глини і з глиняною кришкою. Млинці перемішувалися з маслом. В макітрі млинці зберігалися довгий час теплими і свіжими. А надто смачні для мене були млинці із сметаною і їв я їх обов’язково з молоком. Пам’ятаю смак млинців, приготовлених мамою, а вона для мене смажила їх на салі дуже часто, до виходу з коровою на пасовисько. Дівчата ще спали. Я дуже любив з’їсти останню шкварку.

З круп’яних страв – пшоняний суп, куліш.

Важливим продуктом для селян було і є молоко. Молоко споживали свіжим та кислим. З молока получали сметану, сир, масло. Сметану збирали з кислого молока після його витримки у теплому місці кілька днів, сир віджиманням кислого молока під вантажем, а масло – в спеціальній маслобойці. Не знаю чи є такі тепер, зараз переважно сепаратори. Маслобойка – це така дерев’яна ступка з кришкою. У кришці отвір, у який вставляється гладенький дерев’яний стержень, на кінці якого кріпиться круглий диск. Масло збивати – це була справа дітей, робота не важка, але досить тривала, треба було рукою піднімати та опускати стержень з диском у сметані, процес міг тривати кілька годин поки з’являться шматочки масла. Масло здавали державі як податок, залишок продавали, на бутерброд не залишалось.

З молока мама готувала на свята страву під назвою «колотушка». Робилась вона так: розтертий в макітрі макогоном сир ретельно перемішувала із сметаною і кип’яченим, топленим молоком. Цю суміш ставила в натоплену піч на деякий час. Після охолодження можна було їсти. Довга справа. Але страва дуже смачна, довго ця страва не затримувалася.

Випікали хліб, пироги в печі. Попередньо піч нагрівали до потрібної температури, розчищали под печі від вугілля і жару, згрібали останній по боках печі. Подавали приготовлені паляниці чи пироги в піч дерев’яною хлібною лопатою. Зверху лопата посипали борошном, паляниці чи пироги з низу також обсипали борошном, щоб не приставали до поду печі. Паляниці викладали на під печі і на деко. Також під паляниці чи пироги клала лист свіжої капусти. Піч закривали і чекали певний час. Витягали готові хлібини коцюбою.

До речі, дерев’яна лопата, якою подавали в піч пироги, це та ж лопата, на якій відьма збиралася закинути в гарячу піч Івасика-Телесика, але Івасик-Телесик виявився хитрішим і мудрішим і відьма сама потрапила в піч. Але тут щось не зрозуміло. Я ще в дитинстві задумувався. Відьма в казці була занадто маленька, якщо вона влізла в піч, і тоді Івасику-Телесику було не важко її заштовхнути в піч, або піч була дуже велика. Ось так.

В сім’ях їли з однієї великої миски. За столом діти слухались старшого, тобто батька, їли мовчки. У батька була найбільша ложка, неслухняний, порушник правил отримував великою ложкою по лобі за розмови за столом та за інше баловство.   

        Одяг українських селян.

Жінки, як і всюди, не забували про модні фасони. Мода у селі була своя, сільська. Довгі широкі спідниці, в старших жінок, у зборку, майже до землі темного кольору. У трохи молодших і спідниці були трохи коротші, світліші або у квіточки. Зовсім молоді дівчата носили ще коротші спідниці, але ніколи спідниці не були вище колін. Блузки широкі. Верхній одяг – пальто, модні були шуби і полушубки жіночі. Взуття також просте, літні туфлі на низькому підборі і чобітки. Панчохи прості. Головні убори – хустки прості, квітчасті, вибір хусток був широкий. Білизна проста, появлялись комбінації. Шили жінки одяг у своїх швачок. Купували одяг у сільському магазині, на базарі або за готовим одягом їздили до Бердичева.

      Чоловіки одягались простіше – штани, сорочка, піджак, кашкет або шапка, туфлі або чоботи кирзові на кожен день, хромові на вихід, пальто. Чоловіки купували готовий одяг. Шили у швачок дуже рідко.

      А основним, практичним та дешевим видом верхнього одягу була куртка, яка називалася куфайка. Бозна-хто її вигадав, а варто було б знати цього таланта, який винайшов таку форму одягу, що й на свята годилася, і для роботи. Кажуть, що цей вид одягу перейшов з концтаборів у село. Натомість основний вид візків для пенсіонерів знають – під ім’ям «кравчучка». Це ж треба було так керувати, щоб народ не знайшов чим би значущим його відмітити. У селі був ще один вид одягу – це гумові чоботи. Виражалась подяка тому, хто обув селян у такі чоботи, вождя всіх народів і всіх часів, висловом: «Спасибі Сталіну-грузину, щоб обув нас у резину».

      До речі про вождя всіх часів і всіх народів. Боялися його, як і його режиму, можна було «загудіти» за одне слово. Коли помер вождь, плачучих я не бачив, люди, як мені показалося, загадково мовчали, таке враження було, ніби збиралися сказати щось цікаве, але не наважувалися. У школі нас вивели на шкільний майданчик, ми стали в шеренги, перед нами виступав похмурий директор і, може, ще хтось з вчителів. Ніхто не плакав, навіть сльоза не впала.

Як жили тоді.

Пенсії для колгоспників почали нараховувати і виплачувати з 1965 року, тобто майже  через 50 років після перемоги більшовиків-комуністів у жовтневій революції, взяття ними влади в Україні і встановлення ними «самого справедливого строю». А яка то була пенсія – дванадцять крб.! Ох радості було. Яка зарплата, така ж і пенсія!

Жили в селі, а за продуктами селяни їздили до міста Бердичів, за хлібом, за милом, за маслом, за м’ясом і т.д., можна сказати, за всім. Побутових послуг у селі також не було ніяких, окрім цирульні.

Вирощували зернові – жито, пшениця, просо, гречку, овес, але ні борошна, ні круп, ні хліба в селі не було, треба було брати мішок, виходити на шосе і на попутній «полуторці», так називалася вантажний автомобіль 1,5 тонни, добиратися до міста, стоячи в кузові або сидячи на полу кузова. У хлібних магазинах величезні черги, нас сільських сварили, бо, бачте, селяни винні в поганому житті. Купували хліб і в мішках, перевозили в кузовах. Людей багато в машинах, тиснява така спричинялась, що хліб додому привозили пом’ятим, самі крихти. Хлібом годували курчат, курей, поросят, тому що ніякого корму для них не було і не купиш. Тим більш, що ціна хлібу була низькою.

Життя того часу в селі було таке, як змальовує у віршах Тарас Шевченко. Та сама бідність, та сама панщина «люди чорніше чорної землі». Тільки замість пана чи поміщика – наглядач-комуніст. Плата за роботу – дріб’язок, отож, працювали майже безплатно, а надто жінки-вдови війни, які не могли за себе постояти.

Згодом, коли в селі з’явилось багато сільськогосподарської техніки, з’явився такий фах – механізатор. От цим працівникам платили добре, вони виконували та перевиконували «соціалістичні зобов’язання», їх нагороджували медалями і орденами, навіть давали Героя. А ті, які обслуговували їх, залишилися на тому самому рівні копійчаної зарплати і ніякої поваги, особливо (повторюсь ще раз) до жінок-вдів та людей старшого покоління.

Але в селі таких «героїв-механізаторів» було дуже мало, механізатори складали малий відсоток людей, які жили по новому. А переважна більшість селян жили тим самим життя і ніякого промінця.

Тому всі, хто тільки міг, виривалися з села і влаштовувалися в містах чи СМТ., як наприклад на цукровий завод, де платили зарплату і видавали трудові книжки, і людина мала право на пенсію.

І коли я читав Тараса Шевченка, мені здавалося , що це про мене поет пише, що це я там замість малого Тараса йду до тих «Залізних Стовпів», щоб подивитися на кінець світа.

Я також хотів узнати світ, але спитати не було у кого, у школі цьому не вчили, так вчили, щоб я запам’ятав на віки, що «Партія наш… і вождь наш – «Ст….», і він наш «батько».

Удома також не могли навчити, старші люди в селі були не грамотні, їх та влада неспроможна була навчити грамоті за 30 років свого правління. І доводилось мені ходити селом і далеко за село, думав, хотів щось узнати. У селі майже все старше покоління, наші батьки і матері, а надто, діди, були переважно не грамотні. Нічого не знали про сільське господарство, ні про релігію, з чим вони стикалися щоденно. Сіяли, садили, збирали врожаї, як їхні батьки і діди, ходили до церкви, хрестилися. Ніхто їх не вчив як виростити і зібрати більше врожаю. І не могли розказати хто такий Бог, що таке релігія і віра, для чого і ми молимося. Тільки лякали. Що Бог покарає, як їх колись лякали.

Мені доводилося самотужки вчитися всьому. Потім, коли вже вчився я дійшов висновку, щоб пізнати суть будь-якого явища, для того треба пізнати фізичну суть цього явища. От ходив і подумки про пізнавав суть або причину явища.

Але я не можу стверджувати, що всі були дурні. Ні, не так. Вони самі жили і нас вчили життю, давали нам свої знання. І не їхня вина, що вони були такі. Їх було цікаво слухати і щось закарбовувати в пам’яті. Це стосується всіх селян, моєї мами, моїх родичів, починаючи з баби Одарки, і баби Степаниди, діда Василя, всіх моїх тьоть і дядів.

От мій сусід, старий Лукаш, працював їздовим на волах, найшов в мені слухача і, бідкаючись на важке життя, видав таке: «Погане життя тому, що нас, людей, стало дуже багато і не вистачає на всіх, і потрібна війна, щоб зменшити людність.» Це що? Дурість? Ні, таке може сказати тільки людина, що здатна мислити. Мені тоді було років 12.

      Попри важке життя в селі після війни та пізніше люди знаходили час і причини, щоб повеселитись. Збирались у кого-небудь у хаті або літом на дворі. Відмічали події, свята, дні народження, випивали, співали пісень. Приходили родичі, якщо застілля сімейне або родинне, то збиралися друзі, сусіди.

Про вечорниці.

До мами приходили її подруги, сидять та щось плетуть, вишивають, прядуть на веретені… Розмовляють, розказують, сміються, не забуваючи й про плітки, а я сиджу на печі, де тепло і зручно, а збиралися у хаті взимку, і уважно слухаю, спостерігаю.

Раптом заходять хлопці, один чи два. Розмови вже інші, стає веселіше. Хлопці починають заважати дівчатам виконувати свою роботу. Підійде до дівчини, то ущипне, то обніме, то щось скаже, дівчина вже не може виконувати свою роботу. А я дивлюсь і дивуюсь, чому дівчина не крикне і не прожене його, щоб не заважав їй. Навіть здається, що їй весело, приємно. А я не розумію, що це з нею.

І так майже щовечора.

Мама була компанійською людиною, любила побалакати, повеселитися. Часто збиралися жіночі, а інколи і чоловічі компанії, одні розповідали, інші слухали. Мені також було цікаво на печі. Потім, коли підріс, сидів за столом, читав чи робив уроки. Як не дивно, їхні розмови мені не заважали. Одночасно робив уроки і слухав цікаві речі.

Мова, культура, освіта у селі.

Розмовляли в селі українською мовою. Але та мова була досить своєрідна. Та розмовна мова багато в чому відрізнялася від літературної мови. У мові було багато слів, які вимовлялися специфічно, своєрідно. Мова була засмічена спотвореними місцевою говіркою словами, і таких слів у мові було дуже багато і чим людина була старіша і тим вона говорила більш спотвореною мовою. Це була специфічна вимова, яка склалася в селі впродовж багатьох років, а то й століть.

Ми, учні, розмовляли також тією ж мовою, не літературною. Але поступово ми оволодівали і переходили на літературну. Учили нас літературною мовою, підручники і книги були написані також літературною, ми нею оволодівали і вже в старших класах розмовляли правильною розмовною мовою, близькою до літературної.

Зараз у селі розмовляють своєю розмовною мовою і теперішня мова близька до літературної. І це не дивно. В Україні і тепер існують дві мови: розмовна мова і літературна. Обидві мови відрізняються одна від одної. Коли літературна одна, то розмовних багато. Наприклад, на Західній Україні своя розмовна мова, вони і володіють літературною. Використовують там для написання ту мову, яку вони вважають за доцільним.

У нас безліч розмовних мов, у кожному селі своя розмовна мова, а літературних тільки дві – загальноукраїнська державна (радянська) і західноукраїнська. Останньою мовою видаються книги, преса і ведуться теле- і радіопередачі. Появилась ще одна літературна мова, це українська мова, яка існувала в Україні до 1930 року, і яка була перероблена на сучасну українську радянську. Цією мовою також видаються книги і, притому, дуже багато.

А я вважаю, що кожен має починати з себе, говорити й писати правильною мовою, вживати питомі слова, повертати слова які були до скалічення, до погрому 30-х років, менше вживати запозичених слів. Бо, як читаю у Святослава Караванського "позичена душа не лише карикатурна і скалічена, вона мертва". Позбуватись калькування, повертати до вжитку штучно вилучені слова. Просто кожна людина може обрати такий шлях, і писати мариво, а не марево, говорити колишній, а не бувший.

Вчителі, грамотні люди, сільська інтелігенція говорили більш-менш правильною літературною мовою.

Прикро визнавати, але розмовна мова була досить сильно перемішана нецензурністю, до речі як і зараз. Це був такий рівень культурності суспільства і загальний стан культурності в країні, рівень виховної роботи і духовності, а також ставлення владників до населення, до простих людей. Тому отримують адекватну відповідь, як і зараз. Застосовували нецензурність чоловіки. Тоді пояснювали так, їм доводиться мати справу з худобою, і з нею треба голосно і суворо говорити. Жінки і діти не висловлювались вульгарно, не то що тепер – всі: і жінки, і діти, і молоді дівчата та хлопці. І зараз село набагато культурніше ніж місто щодо цього.

У селі багато було неграмотних. Я не вважаю тих, хто вміли читати по складах та писати по буквах, грамотними, а такі були, це ті які пройшли 1-2 класи.

Наші батьки переважно були мало письменні або взагалі не письменні, набували, так звану, початкову освіту, тобто закінчували 4 класи, а дехто і менше. Вміли трохи читати по складах, писали безграмотно, рахували гроші і в побуті знали якісь прості арифметичні дії. Книг, газет, журналів не читали, радіо і телебачення не слухали. Учитися їм не було в кого.

Такий стан освіти був після війни.

Як стало відомо у селах освітою займалися церква. При церкві до жовтневої революції був клас, де дяк навчав дітей. Навчання було обов’язковим. Люди отримували початкову освіту. Значну частину часу і сил забирали вивчення закону божого, молитви і церковної освіти.

Як пише Т. Шевченко селяни-кріпаки освітою не обіймались, вважалось, що кріпакам освіта ні до чого, освіта розбещує. Для селян основне заняття – земля і худоба та панщина.

Більшовики знищували церкви і церковників, навчання припинилось. У революцію і громадянську війну навчання практично не велося. Яким могло бути навчання в П’ятці, якщо в селі змінювалась влада дуже часто, цивільної влади не було, а була військова влада – УНР, червона армія, УГА, Польща. Якщо і була деякий час цивільна влада, то звідки ж могло взятися фінансування.

Обов’язкової освіти не було. Як розказували батьки того часу були лікнепи, вечірні школи.

У 30-ті роки, особливо на початку 30-х, звичайно не вчилися, яке могло бути навчання під час колективізації, розкуркулення, виселення куркулів, голодовки і винищення селян. Діти пухли і вимирали. Деяке навчання почалося в другій половині 30-х.

Під час війни і німецької окупації навчання також не було, школи не працювали, всі діти відстали на 2-4 роки від своїх ровесників і вже не могли наздогнати їх. Трохи вчилися вони у вечірніх класах, але бажання вчитися вони не мали, і невдовзі вечірні класи зникли.

Тільки після війни було введене обов’язкове семирічне навчання, а з 53 чи 54 року і обов’язкова середня освіта.

З початку навчання в старших класах було платне, я і мої сестри не платили – мали пільги за загиблого на війні батька.

При мені були організовані курси чи гуртки з ліквідації неграмотності для старших людей. Люди ходили, навчалися, дехто охоче, бажаючи стати грамотним. Їм, нашим батькам, було соромно, що вони не грамотні, не вміють ані читати, ані писати, рахувати, не знають таблички множення. І ходили на навчання, важко їм було, працювати і вчитись. Пригадую, що доводилось їм допомагати.

Моє покоління вже можна було вважати грамотними.

      Зараз у селі всі грамотні, освічені, всі вчилися, закінчили 7-10 років, а то і більше, читають книги, журнали, газети, слухають радіо, дивляться телевізори і суржику в селі значно менше, ніж у містах. Але все-таки говорять рубль, рубель, а не гривня, два гривня, а не одна гривня. І ніяке навчання не допомагає в цьому.

Була в селі бібліотека. Спочатку була тільки шкільна бібліотека, а після побудови клубу, й сільська. Можна було почитати книги. Це були книги радянських, переважно, російських, українських письменників. Звичайно, письменників, які дотримувались «соцреалізму» (що це таке, я не зміг зрозуміти тоді. Згодом уторопав, - що це тоді, коли письменник щось видумав, спотворивши життя і дійсність до невпізнання, що гидотно читати або дивитись, якщо йдеться про фільм, і ця бридота створена у відповідності до програми керуючої партії, то це соцреалізм). Були книги про революцію, про війну, про благородство окупантів або завойовників, і, головне, про будівництво і будівників світлого майбутнього. Зарубіжних книг було дуже мало. Тільки письменників-друзів «страны советов».

      Читав я багато. Перші книги почав читати з другого класу. Зі своїм другом Васею обговорювали прочитане, радились, що читати. З ним було цікаво, я жалію і вибачаюсь перед ним, що не підтримував з ним дружбу. Якби він об’явився зараз, я був би задоволений і дружив би.

      Культура людей в селі була відповідна освіті. Низький рівень освіти – низька культура.

      Як можна було набратися культури, якщо в селі ніяких культурних закладів не було. Кіно почали демонструвати наприкінці 40-х років, клуб появився десь у 56-57 році, книг відповідно до культури не було. Книги і фільми були переважно про будівництво комунізму, будівників комунізму, а не культури. Школа навчала тому ж. Ми, діти, набиралися культури, в основному, самотужки. Я не зовсім правий. Вчителі, все-таки, багато чому вчили, і культурі, особливо гуманітарним дисциплінам.

Вуличні прізвиська.

      Одним із некультурних проявів у селі були прізвиська людей. У селі люди не знали прізвищ навіть своїх сусідів, подруг і друзів. Кожна людина мала прізвисько, яке з’явилось у родині колись давно, і переходило їхнім дітям. Це прізвисько могло бути зміненим, спотвореним від справжнього прізвища або імені когось із батьків.

Офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців.

І ті прізвиська люди пам’ятають. Якщо при зустрічі давніх жителів села люди хочуть нагадати про себе, вони згадують ті вуличні прізвиська.

      Селяни в театри не ходили, всіляких університетів не завершували. Якщо після школи завершували навчальні заклади, то назад у село не поверталися і на культуру в селі не впливали. Із культурних людей в селі були вчителі, медики, управлінці в сільраді і в колгоспі. Але їх бракувало в селі, вони з простими селянами спілкувалися мало і не могли вплинути позитивно і змінити на краще стан культури.

Розваги.

      У сільському клубі демонструвались кінофільми. Клуб був старенький і маленький. Це був навіть не клуб, а якесь приміщення, яке хтось назвав клуб і в якому крутили кіно. Зал був маленький, дорослі сиділи на довгих лавках, а діти на підлозі перед екраном. Електрики ще не було і кіно крутили від движка. Показували фільми тогочасні. Наприклад «Каменный цветок» - перший мій фільм і перший в селі, «Кубанські козаки», «Веселі хлоп’ята», «Падение Берлина», «Сталінградська битва» та інші. Багато фільмів про революцію, про війну, про щасливе колгоспне життя (не могли зрозуміти, чому у фільмах таке веселе колгоспне життя, а в натурі зовсім інше). Бачив багато серій фільму «Тарзан».

      Грошей діти не мали, пролазили через дірку в стіні. Квиток коштував 1 крб. на гроші до 1961 р.

      Крім кіно інших розваг не було.

      Увечері доросла молодь влаштовувала танці в центрі або по своїх місцях. Танці були під гармошку, а навіть і під балалайку.

      Потім, коли відкрили після тривалого будівництва новий просторий клуб, крім фільмів влаштовували і концерти. Приїжджали з гастролями районі співочі ансамблі, хори, а також влаштовувались концерти або вистави художньої самодіяльності. Нашого 10б класу дівчата і хлопці вдало кілька разів ставили вистави, п’єси. Особливо запам’ятались наші актриси, наприклад, учениці Оля Іващенко, Галя Ускова, Катя Швець - краща в класі, а може і в селі. На вистави приходило все село, весь зал бував заповнений. Одна вистава була на революційну тему, друга – драма-трагедія про дружбу, родину, трудовий колектив, медиків.

      У клубі вечорами молодь танцювала. Був навіть і клубний організатор (запам’ятав назву цієї професії). До цього танці влаштовувалися на вулицях, кожен куток мав свою «площадку» для танців. Танці під балалайку, гармошку. Всі були веселі, задоволені, а пил стояв коромислом.

        Чи пили.

      Пили і п’ють, як всюди. Пили хто як. Жінки не пили, або трошки. Чоловіки по різному. Були п’яниці, алкоголіки, про яких говорили, що він згорів від горілки. Пили, переважно вдома або в буфеті.

Пили самогон, казьонку дуже рідко, коли не можливо достати самогонку. Самогон гнали в основному з цукрових буряків, меляси, але не з цукру, бо важко було дістати цукор. Мелясу брали на цукровому заводі. Цукровий буряк вирощували на своїх городах або брали колгоспний. Восени на полях його було досить, лежав на великих площах, ніхто не охороняв.

Були спеціальні самогонні апарати, які передавалися з хати в хату. Складався самогонний апарат з куба (металева бочка з кришкою) для браги, сухопарник, конденсатор з холодною водою. Воду по ходу процесу треба було міняти на холодну. Брагу заготовляли з подрібненого буряка, дома в теплому місці витримувався буряк кілька днів. Буряк подрібнювали на великій тертушці або нарубати спеціальним подрібнювачем. Ці інструменти не спеціально були призначені самогоноваріння, основне їх призначення – для приготування їжі худобі. На ніч монтували самогонний апарат у хаті або в спеціальній комірчині, на підлозі, герметичність досягали за рахунок обмазування щілин тістом. Під кубом розпалювали вогонь, нагрівали брагу але не доводили до кипіння. Через деякий час тече тоненькою цівкою міцний спирт. Для вживання розбавляли водою до потрібної міцності (40о. Визначали міцність на язик або ковток випивши, а також запалювали горілку і дивилися на полум’я. Первак не пили, деякі алкаші пили брагу на похмілля, казали, що в Росії кацапи п’ють бражку охоче.

Самогон був майже єдиний товар, що приносив людям прибуток. Єдиний спосіб заробити собі на життя і нагодувати голодних дітей.

Влада боролася з самогоноварінням, міліція, дільничний зненацька влаштовували набіги, знаходили апарат, виливали брагу і самогон, самогонщиків штрафували. Тому самогон гнали вночі. Коли десь угледіли, дільничного або міліцію в селі, то швиденько попереджали самогоноварщика, той вогонь гасив, двері замикав, а сам ховався.

Відпочинок.

Починаючи з січня селяни не відпочивали. Вони весь час знаходилися в турботах-клопотах. Думи про землю не покидають їх і взимку. Тварини, птахи хочуть їсти щодня. Взимку треба слідкувати за збереженням урожаю – картопля, буряки, морква, зерно, запаси сіна та ін.

У селян не було такого поняття як відпустка, не було такого закону, щоб колгоспникам надавалася оплачувана відпустка. Деякі жителі села мали таке право, як-то, інтелігенція, вчителі, лікарі, продавці, працівники сільської ради та правління колгоспу… Колгоспникам – зась. Кращий стан був у селян - працівників радгоспів. Радгосп - це не колективне господарство, державне, як і МТС.

      У селі була лазня (баня). Знаходилася вона біля річки і біля моста на дорозі з колгоспу до центра. Інколи лазня працювала, але не часто. Були відділення чоловіче і жіноче, парилка, але коли виходили зі своїх відділень на вулицю і до річки, то потрапляли в загальне відділення. Дорослі веселилися надзвичайно. Пам’ятаю бував у бані. Потім її знесли. Мабуть стало не вигідно або підняли ціни і народ перестав митися. Люди милися дома хто як міг: у коритах, діжках, а літом у річці.

Кримінал.

      Чи був у селі кримінал? Здається, що не було, не пам’ятаю ні одного такого випадку. Хати в селі не замикалися. Ті замки, які були, відкрити їх було просто, без особливих труднощів, а де ховали ключ, всі знали. Не під килимок біля дверей, а у віконці над дверима або в стрісі. Замок представляв собою металеву або дерев’яну колодку з верху мала зазублини, яка з внутрішньої сторони кріпилась на скобах до стіни. Ключ – це довгий металевий стержень, на кінці з висячим язиком, а з другого боку – рукоятка для руки. Ключ вставлявся в дірку в стіні, повертався, висячий язик потрапляв між зазублинами і при повороті ключа переміщувалася колодка, в одну із сторін, вправо або вліво, і двері зачинялися або відчинялися. Носити такий ключ з собою не зручно, заховати також важко. Відкрити злодію такий простий замок або знайти захований ключ – без проблем. Але не було такого, крадіжок у селі не було.

      Були дрібні крадіжки, коли діти залазили в чужий сад, зривали грушу або яблуко чи щось інше, але це не кримінал. Я не вважаю винос плодів з колгоспних полів за крадіжки, бо то було колективне, людьми села вирощене.

      Сварки між сусідськими жінками траплялись, бійки між чоловіками також були. Билися і ми, діти між собою, якщо щось не поділили або не помирились. І самі ж мирилися.

      Охоронців порядку в селі не було, дільничний міг наїжджати від випадку до випадку.


Привітання.

Вітались між собою, при зустрічі, старші – «Слава Богу», відповідали – «Навіки слава». А також «Добрий день», «Доброго ранку», «Доброго вечора», відповідали так же або «Доброго здоров’я»

Таких привітань, як здрастє, здраствуйте, привіт, в ужитку не пам’ятаю. Вони значно пізніше появилися. Також рідким було рукопотискання в чоловіків при зустрічах.

Про одежу.

Жінки не знали такого одягу як штани, ніколи їх не надівали, навіть жартома. Хоча історики кажуть, що вперше штани наділи жінки, а потім уже чоловіки, і одівались чоловіки в брюки для їзди на конях.

Боялись жінки, а навіть і молоді дівчата, показати ногу вище коліна, а тепер у дівчат, а також у жінок, ноги голі. Зараз шорти в дівчат на багато коротші ніж тоді у жінок труси – які називались – панталони, довжиною від пояса до колін навіть у дівчат.

Тоді дівчата не носили трусів і бюстгальтерів. Сам чув як дівчатам було невтямки, що таке труси. Не знали, що таке – купальники. Як і чоловіки, жінки купалися сором’язливо в нижній білизні. Жінки купалися дуже рідко, тільки при крайній потребі. Не знали і не носили комбінацій. Носили білизну з домашньої тканини, виробленої з конопляного волокна. Шили самі ниткою й голкою, самі ж і розкроювали.

Були кожухи – шуба наверх шкірою.

Прикраси.

Жінки, а надто дівчата, носили у вухах кульчики, в основному, прості, з простого металу, бронзи або щось таке подібне. На пальцях носили каблучки або обручки, також з простого металу. Надівали брошки в коси або на одежу. На шиї носили намисто. Інколи траплялись і срібні прикраси. Про золоті не пам’ятаю.

Зачіски.

Жінки і дівчата мали зачіску – коси, дві, рідко коли одна. Короткі зачіски були рідкістю. Дівчата отримували право робити іншу зачіску тільки після завершення школи або перед заміжжям . А завивку, а тим більше хімічну, були дуже рідкий вид зачісок і почали робити такі зачіски, здається наприкінці 50-х років.

Чоловіки стриглися в місцевій цирульні, парикмахерська була для чоловіків, вид зачісок – бокс або полубокс, для дітей-хлопчиків – наголо. Вартість такої стрижки – 50 коп. Жінки свої зачіски робили по домах.

Про посуд.

Глиняні горшки, миски, дерев’яні відра та бочки і діжки з металевими обручами. чавунні баняки малі для страв і великі для харчів худобі. Склянки, чарки, кварти.

Прасування білизни.

Було два способи прасування білизни. Перший, так званий холодний. На качалку намотували білизну і рублем по столу катали качалку з білизною декілька разів, потім перемотували білизну іншим боком і повторяли. Білизна були гладка, рівна, майже без зморщок і складок. Рубель – це така дерев’яна колода, довжиною приблизно метр і в поперечному розрізі – приблизно 10 на 10 см., з однієї сторони поперечними зубцями, якими при рухами туди-сюди крутили качалку з білизною. Качалка – це палка довжиною може трохи менше метра, діаметром кілька сантиметрів. Рубель у мене є, можу віддати в сільський музей.

Другий спосіб – гарячий. Були такі праски з ємкістю для гарячого вугілля, яке бралося з топленої печі чи груби. Корпус праски мав дірочки. При розмахуванні праскою вугілля розпалювалося і нагрівали праску до потрібної температури, можна було прасувати білизну.

Весілля, хрестини.

Весілля, вінчання в церкві.

Хрестини народженої дитини також у церкві або на дому. Для села ці процедури було виконати простіше ніж в інших місцях. У селі була своя церква і хрестити в церкві дитину не було ніяких проблем. Відомо, що в інших селах, а надто в містах, треба було попередньо домовитися, а потім майже підпільно хрестити.

На хрестини назначалися кум і кума, а потім уже домашнє гуляння.

Пологи в селі часто були без акушерки, вдома з сільською повитухою. У селі були свої повитухи. Сільська повитуха була достатньо високої кваліфікації і мала великий досвід і часто вони приймали роди вдома про це були часті розмови, і я сидячи на печі слухав і запам’ятовував подробиці..

Весілля.

За день до весілля по селу ходили наряджені дружки з заплетеними в коси барвистими стрічками, заходили до хат і піснями запрошували гостей – родичів та друзів на весілля.

У день весілля, а це була завжди неділя, всім гуртом йшли через все село до церкви на обряд вінчання. У церкві молоді, батьки, родичі і гості в церкві були присутні на процедурі вінчання. Мені довелось бути присутнім кілька разів, а я був малий і мене не пропускали вперед і я мало що бачив. Цікавіше було спостерігати ходу процесії з церкви додому. По дорозі додому молодих зустрічали хлопці і діти і вимагали викуп за молоду. Інколи виносили на дорогу стіл, ставили вінок свячених колосків жита. Молоді платили викуп. Це була десятка.

Я якось також спробував це зробити. Мені були потрібні гроші. Взяв жито, вийшов на вулицю і, коли підійшла процесія, я вимагав викуп – 10 крб. Але мені дали всього 1 крб. Я залишився незадоволений.

Випивки.

Музика, співи, напої – без цих критеріїв не було свят, веселих гулянок та інших подій. І в розпалі свята наші батьки і діди не рідко перебирали або не знали міри. Крім свят, як офіціальних або сімейних, випивали і без причини, я і тепер.

Про дівчат.

Як і всі люди села, так і ми збиралися за святковими столами, готували закуски, напої. Як завжди, дівчата прагнули зачарувати хлопців своєю поведінкою, підкресленою своєю красою. А хлопці користуються цим і на вухо дівчатам щось нашіптували. А потім починалися співи, пісні, танці.

Ніяковіння людей в ту пору.

Такий приклад, який мені запам’ятався. До якогось свята споряджалась спортивна сцена: дівчина по ходу мала зробити стійку на руках. От я був присутнім недалечко і чув як дівчата обговорювали, як цій дівчині одітися. Довго перебирали всілякі варіанти, вирішили - у спортивні штани, а поверх них – спідниця. Але при стійці на руках, спідниця впаде і закриє голову дівчині. Далі вирішили, закріпити спідницю до брюк шпильками. Дівчата були такі сором’язливі, що не наважувались показатись без спідниці, навіть у спортивному костюмі.

Медичне обслуговування населення в селі було і, можна сказати, на досить високому рівні. Була лікарня, аптека. Були лікарі різних профілів. Не знаю скільки їх було. Був стаціонар, не знаю на скільки місць. Для такого села і не потрібно було багато. Як відомо медичне обслуговування було безкоштовне. Хворих зі складними і важкими захворюваннями направляли в районні лікарні. Була аптека. Медичне обслуговування на той час було безкоштовне. Платити потрібно було за ліки, які купувалися в аптеці.

Все це було жахливо зруйновано, лікарня закрита, персонал звільнений, обладнання вивезене і продане, будівлі приватизовані, правильніше сказати – привласнені. Як у всіх селах країни. Залишилося, мабуть, одна невеличка амбулаторія, один лікар, а може і не лікар, а фельдшер, на все село по всіх спеціальностях. Залишилася вірогідно одна аптека з ліками по недоступних цінах.

Тепер медичне обслуговування звелося в селі до нуля. Надається тільки одна послуга – оформлення останньої довідки.


Мої останні відвідини села.

      По дорозі з Бердичева до П’ятки в автобусі розмовляв з двома жительками села руських Пилипів. Я здивувався, що обидві вони розмовляють добре українською мовою. Я втрутився в їхню розмову і сказав, що свого часу мешканці їхнього села розмовляли, винятково, російською мовою, і спитав, що з тих пір змінилося. Одна з них по імені Лариса, відповіла, що такого вже давно немає. Всі знають українську мову і спілкуються нею, як і російською.

      Лариса сказала, що її бабусі 72 роки, вона добре пам’ятає розповіді своїх батьків про 90-ті роки, про голодомор. Обіцяла розпитати бабусю і розказати мені, а також написати про бабусю, про своє село для опублікуванню на сайті «П’ятка».

      Але поки ще не надійшло від Лариси повідомлення.

      Одночасно я обіцяв написати про Ларису, що я і виконую. Лариса гарна, розумна, висока на зріст, молода, струнка дівчина, спортивної статура.

      Лариса показалась серйозною людиною, думаю, що вона виконає свою обіцянку.

Побував у нашому селі на проводах. Кладовище мене здивувало, якщо можна так сказати. Кладовище впорядковане, прибране, хрести металеві, надмогильники та огорожі також металеві, покрашені. На хрестах таблички з іменами похованих, але погано, що прізвища і імена російською мовою, часто переклад на російську не вдалий. Так ім’я моєї бабусі Одарка; перекладено: Дарья. Адже Одарка та Дарья не тотожні.

      У той час, про який я згадую хрести були тільки з деревини і надмогильники земляні.

      У комуністичні часи на могилах переважали пам’ятники камінні, плити лежачі, стоячі. Така мода пішла від євреїв, які на своїх могилах клали камені, похожі на валянки.

      Де тоді були церкви, як сільські так і московські, чому вони таке допускали. Ах, так, всі священики від нижчого до самого верхнього були комуністами і працівниками НКВД і проводили лінію партії.

Зараз же каменів на могилах не кладуть і не ставлять, тільки хрести. Це про село, у містах навпаки.

Впорядкована тільки частина цвинтаря, з похованнями останніх років. А стара частина цвинтаря, ближча до колгоспу, в дуже занедбаному стані. Знайти там потрібну могилу неможливо. Все заросло, дерев’яні хрести згнили і повалились, могили зрівнялися з поверхнею землі.

      Мене також здивувала велика кількість людей на кладовищі в цей день, переважного не сільського вигляду, не селяни. На могили викладають велику кількість різних продуктових виробів. Ніколи не розумів для чого стільки приносять і викладають. Діти ходять збирають у сумки, але вибирають тільки шоколадні цукерки.

      Раніше на кладовище приносили крашанки і паску, цукерки.

      Ще більш я здивувався, коли підійшов до дороги і побачив ту кількість автотранспорту, яким приїхали відвідувачі кладовища, звичайно, приїхали не з села, з міст Бердичева, Житомира, Києва та ін. Вся дорога була зайнята легковими автомобілями.

      На цвинтарі я зустрівся з братом Олегом. Олег телефонує і говорить: почекай трохи, ми діждемось батюшки, ми не можемо зрозуміти, як батюшка свій маршрут прокладає. Я також звернув увагу на батюшку, батюшка бігає то туди, то сюди, то ліворуч, то праворуч. Батюшка раптом відвертається від відвідувача, який біля нього, і мчиться до іншого, хапає однією рукою книжку, швидко виймає з книжки купюру, одним махом кидає її в широку кишеню, швиденько пробурмоче декілька імен, щось спитає, говорить: «швидко відповідай», розвертається і крокує до іншого…, спитав мене: «Народився в селі?» Я відповів: «так», спитав: «Де живеш?», я відповів, що у Києві, і все. Я подумав – навіщо розпитувати і ніщо не сказати на мої відповіді. Мені було соромно за такого священика. Мені стало зрозуміло, що от цю процедуру священики придумали для себе. Раніше священику люди давали яйця крашені та хліб, а тепер тільки гроші, а батюшка вибирає колір купюри. Дуже не гарно. Через кілька днів я узнав, що батюшка помер.

      Перебуваючи на кладовищі я не знав, на жаль, що церква в селі московська, інакше я вів би себе інакше. Московській брехливій церкві я не довіряю. Московську церкву я вважаю окупаційною, це церква іноземної, чужої країни, яка проводить таку релігійну політику, що підтримує політику своєї держави на позбавлення України незалежності та приєднання її до Росії. Московські священики все брешуть, намагаються нас переконати, вдовбати в голову, що їхня церква, первина, що вона старіша і т.д. вбивають і вбивають. Бо коли Україна, тоді Русь (Київська), приймала християнство, Росії тоді і взагалі не було. На тому місці, де зараз Росія були угро-фінські та багато всяких інших племен, вони не знали, що таке осіле життя, обробка землі, домашні (свійські) тварини, харчувались сирим м’ясом і корінням рослин. На тій території не знайдено жодного поховання слов’янського типу. Тобто були ще дикунами. А потім прийшли на ті землі татаро-монголи на довгі 300 років. Християнство там з’явилося десь через 300 років, після того як була хрещена Україна. А Росія, взагалі не хрещена.

      Як зрозуміти таке. Якщо Бог сидить у кріслі на небі, а чому ти, раб божий Кирило, їздиш у дорогому «Мерседесі», живеш у готельному номері за тисячу доларів на добу. Значить Кирило зовсім не «раб божий»? Якщо ні, то хто ти? Як і за радянської влади стоїть на службі у ФСБ і бореться за інтереси Росії?  

Або якось один з священиків у телевізорі після захоплення чергового об’єкту вимовив: «чтобы править службу нужно иметь божье благословение». Питання: як він отримав це благословение, де він був на прийомі у Бога?

Ще й знак голодомору у селі освячував батюшка з московської церкви. Як же це? Благословляли голодомор, а тепер освячував жертви?

А батюшка Ярослав Федорчук, що багато десятків років служив Господу в нашому селі, виявився зрадником. 

      В останнє відвідування села випадково прочитав на хресті прізвище і ім’я Павла, нашого сусіда через вулицю, помер у 2003 р, переживши на багато двох молодших братів і сестру. На кладовищі узнав, що помер і його син.

      Також на цвинтарі побачив табличку з фотографією моєї останньої вчительки, класної керівниці Клавдії Вікторівни. Поки я роздивлявся, роздумував, згадував цю прекрасну людину, до мене підійшла незнайома, гарна жіночка, і звернулася до мене з запитанням:

 -– Що Вас цікавить.

Я відповів,

– Це моя вчителька, Клавдія Вікторівна, моя класна керівниця, чудова людина. Я назвав хто я.

      Ця гарна жіночка сказала, що її ім’я Оля, що вона з П’ятки, невістка Клавдії Вікторівни, і показала на сусідню могилу, де я впізнав сина Клавдії Вікторівни, Валерія, також померлого.

Дуже швидко ми з’ясували, хто ми такі. Виявилось, що ми колишні сусіди. Оля назвала мою сім’ю і мою хату. Її хата на сусідній вулиці, вона молодша мене на кілька років, тому я її не запам’ятав.

Оля мешкає у Вінниці. Наступне повідомлення мене здивувало, що у Вінниці її сусід є Альоша Мельничук, мій добрий сусід по шкільних роках.

Ми домовилися, що Оля передасть Альоші мій телефон і мою просьбу зателефонувати мені. Старший його брат, Леонід, також живе у Вінниці.

Але, на жаль, дзвінка з Вінниці не чути.

Село було і залишалося заповідником української культури, української мови, етнічного українського життя. Переважна більшість селян в етнічному співвідношенню були українцями, і село також знаходилося в етнічному українському середовищі. У селах майже всі 100% населення були українцями, розмовляли вони українською мовою. Та й села на півдні України були україномовні – як розповідав батько моєї дружини, Олексій Дмитрович, який з тих країв. Вони перші зазнали на собі змосковщення.

Олексій Дмитрович залишив дуже цікаві спогади про село півдня України періодів до першої світової війни, жовтневої революції, двадцятих і тридцятих років. Спогади до сих не видані, ніхто цих цікавих описів про село, крім сім’ї, не читав.

      Не зважаючи на те, російська, а потім і радянська, влада за весь період окупації послідовно і жорстоко блокувала і стримувала відродження і розвиток українського національного села. Так українська мова вважалася мовою неосвічених селян або освічених, але дуже малочисельних національних діячів, які переслідувалися і обмежувалися владою. Так, наприклад, на початку 20-го століття в Києві нараховувалося всього до десятка інтелігентних сімей, які розмовляли українською мовою, незважаючи на заборону.

Люди в селі завжди були українцями. Хоч скільки минуло століть як вони були слов’янами – українцями, так і ними залишилися. Їхня мова завжди була українською. Не зважаючи на різні окупаційні влади на протязі цілого тисячоліття. Селяни зберегли українську мову, свої звичаї і обряди. З часом змінювалися і люди, і звичаї, і мова, культура, але все це залишилося українським. Це стосується всіх українських сіл, а також нашого села. У нашому селі жителі – українці, слов’янами, спілкувалися і спілкуються до тепер українською мовою.

За тисячі років в українському селі залишили свої домішки і інші народи – татари, поляки, росіяни. Більш всього вплинули поляки і росіяни. Менше татари. Останні не мешкали разом, не спілкувалися, а під час набігів брали в полон дівчат, хлопців, які не поверталися назад. Не зважаючи на вплив інших народів і обставин, український народ залишився сам собою, і мова залишилася мовою українською.

Дякуючи сільському люду ми маємо тепер все те українське. 

І мова є невід’ємною ознакою етносу, можна стверджувати, що її вік визначається віком відповідного етносу. Вік української мови і є віком українського народу.

      Історичне коріння української народності й української мови сягає в глибоку-глибоку давнину. 

      Наші українські села, наше українське село, наша П’ятка, завжди були українські по мові, по природі, звичаї та мова були народні, українські.

Вивіз я з села дві незаперечні істини: я понад усе люблю свою країну, її простори, її людей, рідну мову. Україна — це моє життя! Зрозумів, що, окрім України, ніде більше жити не можу!

Про євреїв.

      Ще одне питання, яке хочеться також висвітлити. Це питання стосовно євреїв. Якщо пишуть, то обережно, з оглядкою. Не можна називати їх жиди. Чому? Це ж українське слово. І чому можна українців називати малорос або хахол.

Як розказували дорослі після війни, що до війни в селі проживало багато євреїв. Скільки – не можу сказати. Чим займалися? Як завжди і всюди.

Як відомо з історичних джерел перші євреї в Україну прибули з Польщі ще в той час, коли Україна була в складі Польщі. Росія для євреїв визначила місцем проживання так звану межу осілості – це правобережна частина України, Полісся. До Росії їм заборонялося їхати.

      У Польщі, в Україні і Росії євреї торгували, надавали всілякі побутові послуги, як то ресторани, кафе, фінанси і т.п. А також посідали своє місце в закладах культури, управління, освіти. На землях вони не працювали. В результаті, практично все було в їхніх руках.

      Польські пани і російські поміщики, які володіли землею і людьми як рабами, наймали євреїв і призначали їх на керівні посади у своїх володіннях. І як наслідок селяни потрапляли в залежність до євреїв. Євреї-керівники поводились з безправними селянами грубо.

Друга частина євреїв відкривали лавочки, магазини, майстерні, харчові та алкогольні заклади, цирульні, а також фінансові контори. Завозили в село товари та продукти. Продавали це все, надавали повсякденні побутові послуги. Надавали і кредити, також надавали і послуги  в кредит. Завдяки їм село до війни було як невелике місто чи містечко зі всіма атрибутами. Можливо і тому раніше село вважалося містечком.

      На перший погляд життя в селі для селян ставало кращим. Так розказували, що в селі до війни все можна було купити, все виконати. Зауважу, що працювали вони не в приватних магазинах, а, винятково, в державних. Але мали і свій приватний бізнес на одну людину, без податків.

Часто йшли назустріч селянам, ласкаво з ними поводились, але підступно. Часто селяни не мали грошей або не вистачало їх на покупку. Євреї радо пропонували в борг або кредити. Передусім випити у борг заманювали в пивних закладах, а надто, якщо людина вже не «кумекає». А потім, через деякий час, вимагали повернення боргу, люди таких грошей не мали. І от тоді євреї грубо поводились з боржниками. Через суд або ж насильно забирали їхнє майно, будівлі і залишали людей без нічого. Так вони поступали увесь час їхнього перебування в Україні. Крім цього євреї посідали в селі, як і всюди, найпривабливіші посади.

      Люди зненавиділи євреїв. І це було так не тільки в нашому селі, а по всій країні, по всьому Союзу.

      Звідси і появилися погроми. Перші погроми були під час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Тоді євреї, перебуваючи на керівних посадах у польських панів витворяли з селянами що їм заманеться, були невблаганні.

      Тривала подібна їхня поведінка з людьми і пізніше, але в трохи менших масштабах. Їм російські поміщики не довіряли, але в їхніх руках залишилося вся торгівля і побутове обслуговування. І діяли вони так само.

      Ненависть у людей накопичувалась. Тим більше, що ненависть жидів до інших народів закладена у їх давніх традиціях, що інші народи - вороги божі, а одні тільки жиди - народ, Богом вибраний. Це зароджувало у жидів ненависть і викликало ворожі відносини до людей іншої віри. 

Під час громадянської війни були погроми. Хто їх здійснював і як, детально описано в книзі «Как закалялась сталь» Миколи Островського, яку ми проходили у школах. Там описується, як у місто Шепетівка ввійшли червоноармійці, і з ними і окупаційна влада. Цю армію і владу треба було годувати. Як відомо з історії, російська армія, перебуваючи на чужій землі, провіант і фураж не возили свого, а користувалися тільки чужим. Особливо це висвітлюється в Україні, коли російська армія завойовувала Україну. Тоді вона забирала, грабувала, все, залишаючи після себе голу землю. Так і в цьому випадку. Не довго думаючи, пішли загони чекістів з наганами і з гвинтівками (не з грошима, щоб купити) у магазин до єврея і забирали в нього всі продукти. Якщо хтось не погоджувався годувати загарбників…То що робили червоні? У книзі все описано. У тій книзі багато наведено і інших прикладів, про релігію, як поважати батьків, на цих прикладах учили мене і всіх інших.

Під час громадянської війни, коли у 1920 році польська армія відступала, залишивши Київ, червона кавалерія Будьонного у П’ятці влаштувала грабіж єврейського населення з насиллям над жінками і було вбито 4 людини – мешканців села. Є протоколи про події, які в той час творилися будьоновцями у селі П’ятка.

Нижче наводяться згадані протоколи.

       Протоколы.

      Жительница м. Пятки Маня Янкелевна Шварц, 17 лет, грамотная, под судом не состояла и не состоит, находилась при бабушке Фрейде Нигельварг 70-ти лет, убитой бандитами буденновской кавалерии:

      В средних числах июня 1920 г., при отступлении поляков и наступлении кавалерии Буденного, несколько человек зашло к нам в дом. Увидя меня, бандиты стали ко мне приставать и хотели меня насиловать. Тогда старуха бабушка моя подняла крик. Тогда они бросились к старухе и шашками изрубили ее. Я тогда удрала. Когда возвратилась в дом, бабушка лежала в луже крови мертвой.

      Маня Шварц теперь без всяких средств осталась и без приюта. 

      Житель м. Пятки Мойсей Стырман 11 лет, неграмотный, круглый сирота. Остался с братиком Иделем 10 лет. Показал следующее: в июне месяце 1920 г. (день не помню) в местечке было тревожно, так как заехали бандиты из кавалерии Буденного. Отец мой Янкель, мама Гуся и я с братиком моим отправились в Коровинцы – село, находится в 6 верстах от местечка – к одному крестьянину, у которого мой покойный папа работал: был папа столяр.

      В местечке на встречу нам бандиты ехали верхом при оружии. Тогда я зашел в дом к родственнику, мама с братиком зашли в дом к знакомым, папа же остался на улице. Эти бандиты подошли к папе и начали его избивать и в конце концов убили его. Мама, услыша крик папы, подбежала к папе, который неистово кричал. Бандиты, увидя мать мою, убили и ее, теперь я с братиком остались круглыми сиротами, питаемся подаянием. Голые, босые, голодные, без приюта, у кого днюем, у того не ночуем.

      Моисей Стверман (так в тексте), а за него неграмотного расписался Лейва Китнер 

      Житель м. Пятки Лейва Китнер 20 лет, холост, грамотен, под судом не состоял и не состоит, показал следующее: в июне 1920 г. был я свидетелем того, как бандиты из кавалерии Буденного убили Янкеля и Гусю Стверман. В м. Пятке стало тревожно: въехала часть кавалерии Буденного.

      Несколько бандитов подошли к Янкелю Стверману и начали его бить. Я стоял в сарае нашем и через щель наблюдал, как бандиты избивали Янкеля шашкой. Он поднял крик. Они продолжали рубить его шашкой, до тех пор, пока зарубили. На его крик прибежала жена его Гуся. Бандиты ее схватили и зарубили. Те кричали, а бандиты продолжали рубить шашками, пока те навеки не умолкли.

      Лейва Китнер 

      (Книга погромов. С. 400 – 401).

      Житель Пятки Иосиф Мошкович Либерман – управляющий Пятковской аптекой:

      …Во время наступления кавалерии Буденного в Пятку некоторыми бандитами этой армии был произведен грабеж, насилия над женщинами еврейскими и убийство 4 евреев. Эти звери с голыми шашками в руках разъезжали по местечку и по усмотрению своему предъявляли требования, и, в случае невыполнения их требований, подвергали евреев наказанию согласно личному усмотрению вплоть до лишения жизни. Причем нужно добавить, что все были пьяны. Один из них снял голову старой еврейке, причем кровью этой несчастной жертвы были облиты его руки. Казак этот в пьяном виде обратился ко мне в аптеку за оказанием ему помощи. Ему пьяному казалось, что он сам ранен. Я, приступая к перевязке, обмыл ему руку, но никакой раны, даже царапины, там не оказалось, и перевязки никакой не требовалось. Тогда лишь только он смекнул, что кровь эта чужая – жидовская. Вот что пережили пятковцы в те черные дни…

      (Книга погромов. С. 404). 

      Запал, з яким червоні вчиняли погроми не зміг остудити навіть їхній воєнкомдив Шепелєв. За свої намагання припинити єврейський погром у Полонному він отримав від червоноармійців кулю… Документи про цей випадок були розсекречені ФСБ РФ у 1998 році та частково підготовлені до публікації російським журналістом Володимиром Марковчіним.

      У 1941 році всі євреї, які мешкали у селі були розстріляні. Розстрілювали їх поліцаї. Чув і деякі деталі, але не хочу про них згадувати. Врятуватись змогли одиниці. У селі є пам’ятник чи знак розстріляним євреям. Могили їх доглянуті. Це тепер. У той час питання про євреїв не підіймалось, заборонено було, про розстріли і про голокост ми не чули. Могили, де були поховані розстріляні євреї, були занедбані або не знано, де взагалі вони були закопані. Єврейське кладовище було, на могилах лежали камінні вироби, ми називали їх валянками.

Вина євреїв пори Україні велика. Бо жовтнева революція і громадянська війна, це справа їхніх рук і розуму. Багато, дуже багато євреїв було на високих керівних державних, військових, господарських, партійних посадах, і під керівництвом євреїв здійснювалися всі ті злочини до війни. Переважна більшість керівного складу НКВД у 30-ті роки були євреї. І під час голодомору в 32-33 роки, проживаючи в П’ятці, вони не постраждали, євреї не помирали від голоду як українці.

Укр.. приповідка

«Жид не сіє, не оре,

А з людей живе».

      У Бердичеві жило багато євреїв. Коли бував у Бердичеві бачив багато лавочок, різних маленьких майстерень та інших побутових ларків. І це в той час, коли ні одної приватної точки в Україні не було. А євреї якимсь чином …відкривали торговельні та інші заклади і утримували їх. Розміщувалися вони всі в районі ринку. Досить часто доводилося на вулиці чути їхню мову. Майже всі євреї Бердичева виїхали. Бердичів мав ще другу назву – Беркоград.

Щодо мого відношення до євреїв і їх до мене. Можу сказати як у всіх. Але в моєму житті ворогів-євреїв не було і навпаки, нікому із євреїв ворогом я не був. Під час навчання в інституті у Львові були в групі студенти-євреї, стосунки з ними були добрі, нормальні. У Житомирі були друзі євреї, Фіма Шільман - був мій хороший друг. Саша Тойбіс, з яким я працював деякий час, також були дружні стосунки.

У Києві я працював років два у відділі, в якому всі працівники були євреї, десь близько 20 чоловік. Стосунки були чудові, я їх поважав і вони мене також. Згодом багато з них виїхали за кордон, якщо не всі. З них керівники відділу Антоновський, Закон та ін. виявляли до мене повагу і прихильність. І в роботі, в спілкуванні, дружбі – звичайні люди, і чоловіки і жінки.


      Моє враження про теперішнє село

      Я пройшовся кількома вулицями села, вздовж і поперек. Не встиг обійти все село, околиці і поля, не вистачило часу, потрібна ще одна експедиція.

Висновок – селом пройшлась орда, нашестя. Життя замерло. Хати, сади, огорожі в запущеному стані, дуже багато кинутих хат, сади і городи у великих бур’янах, у зріст з людину, тин поламаний, хати десятиліть не фарбувались, не ремонтувались. На подвір’ях не видно людей, ні з ким привітатися, ні собак, а ні котів. Наочно – в цих хатах люди не живуть.

...........Аж страх погано

...........У тім хорошому селі:

...........Чорніше чорної землі

...........Блукають люди, повсихали

...........Сади зелені, погнили

...........Біленькі хати, повалялись,

...........Стави бур’яном поросли,

...........Село неначе погоріло,

...........Неначе люди.подуріли,

...........Німі на панщину ідуть

...........І діточок своїх ведуть!..

 Як нібито написано разом зі мною.

      А глянути на колгосп «Пам'ять Ілліча». Всі будівлі, ферми зруйновані або руйнуються, валяться, зовсім не використовуються, хоч якого-небудь дихання у колгоспі не чути і не видно, тут вже давно людська нога не ступала. Контора закрита, також ні людини.

      Дитячий садок – все розкрадено, порожні віконні зіниці сяють.

Левади не скошують, трава росте з високим бур’яном, не придатним для корму.

      Дороги в ямах, річка не розчищається, заросла.

На пасовиськах корів зовсім не бачив.

      Зруйновані, напівзруйновані будівлі чи споруди, нібито недавно тут була війна. Страшно, страшно, слова відповідні важко підібрати.

      По суті село мертве або напівмертве. Таке могли створити не свої, а окупанти, окупаційна влада.

Правда, щось залишилося живе, є добрі будинки і не мало, і багато нових будинків, добротних, з усіма вигодами, і є навіть бізнесмени, а село вмирає. «Село чорне   »

      Страшно і моторошно дивитися на це спустошення. Чи буря чи торнадо, як у США. Ні це 20 років керівництва орди колишніх і теперішніх комуністів, які зараз при владі. Для них важно було «приватизувати» найбільше, вивезти, продати, а там хоч…

      До того ж люди не хочуть працювати, вважають, що на таку зарплату немає сенсу гнути спину.

Багато хат і городів використовуються власниками їх як дачі, а самі вони мешкають у містах. От ці садиби виглядають привабливо, ухожені, у хорошому стані, видно дихання життя.

      На цвинтарі, в селі не бачив могили похованих від голодомору. Немає ні кургану, не встановлено обелісків, і т.д. Тут Всі забуті, окрім головного злочинця – вождя Сталіна.

      Також немає могили загиблих під час Великої Вітчизняної війни, і взагалі, могил загиблих всіх війн. Як же так: «ніхто не забутий»?

      Були загиблі в серпні-вересні 1941 року, коли прийшли в село німці. Розповіді про цих загиблих, як їх виловлювали, я чув. Чув, що один молодий солдатик прибіг до копи сіна, за ним біжить німець, наш головою хоче сховатись у сіні, але не вдається. Німець догнав його і заколов штиком. Були загиблі наприкінці 1943 та на початку 1944 років, і не мало їх було загиблих у здовж дороги. Були важкі запеклі бої на дорозі, було багато загиблих. Діти, які проживали біля дороги, самі це бачили і потім розповідали. Де вони поховані? Де поховані останки того воїна, якого ми, діти, знайшли на дорозі до Чуднова? Нема.  

      На кладовищі показують доглянуту могилу, з прізвищами похованих військових. Але то не ті. У цій могилі були поховані ті, які загинули під час катастрофи військового літака над селом П’ятка. Точної дати я не пам’ятаю, подія ця трапилась уже тоді, коли в селі не було німців, мабуть при перельотах авіації з Європи на далекий схід для участі у війні з Японією. Пам’ятаю, що літом летіло дуже багато літаків з заходу на схід, не один день гуділи. Дорослі говорили, що буде нова війна. Я пам’ятаю це поховання в цій могилі, глибока дуже довга могила, на дні лежать солдати у своїх зелених гімнастерках, навколо могили стоять люди з села і діти попереду. Хто-то щось говорив, потім чоловіки лопатами засипали могилу і все, ми пішли по домівках.

      Пригадують як один літак зачепив чиюсь хату в селі, але то був «кукурудзник» і то було під час війни, це правда. Про це пам’ятають і розказують і тепер.

Навчався у Львівському політехнічному інституті. Поступив в 1957 році. Потім часто мене розпитували, як ти там прижився, чи не було якихось труднощів у спілкуванні, у дружбі з місцевими хлопцями та дівчатами. Чи не сторонились вони тебе, чи не остерігались чогось. Адже у той час на Західній Україні тривала війна між УПА і НКВД (КГБ). Відповім, що ні разу, ніхто зі мною не починав і не вів розмови на тему війни, або про ОУН, УПА, ніколи не чув хоч слова. Відповідав, що ні, не було такого. І я сам не зачіпав ніколи цієї теми. Не знаю чому, може тому, що ця тема тоді мене не цікавила, про цю тему я став цікавитися дещо згодом, після завершення інституту. А потім, коли я дізнався, усвідомив, куди я попав, я не дивувався. Я розмірковував, чому, навіть під час розмов не вискакували якісь слова чи фрази про націоналістів, «бандерівців» та ін. і я не розпитував їх, тому що і сам не знав що таке ОУН і УПА чув, що були якісь бандерівці, яких називали скрізь у пресі – «бандити».

Думаю, що їхні батьки дуже суворо заборонили їм затівати такі розмови і вони добре були усвідомлені небезпеки таких розмов і вони знали, чим це може закінчитися.

Студентські групи по складу були довільно різні за національністю, по місцю мешкання, були з центральної і східної України, були з Росії, різні по віку, були члени партії, відслуживши в армії і т.д.

      Тільки один раз, який я запам’ятав. У якомусь учбовому корпусі, на перерві в коридорі, проходячи повз мене якийсь студент на вухо мені тихо сказав: «Вбили Степана Бандеру». І все.

      Точилися розмови на ці теми вже в час незалежності України. Багато вчилося студентів, батьки яких були борцями за Україну.

      Як дізнався у часі незалежності - в групі обов’язково був «сексот». Хто ним був, я не знаю. У групі всякі були, а виділити одного не можу, навіть члена партії, ні по поведінці, ні по стосунках. Як я переконався під час перебудови, що сексоти були скрізь і ми їх викривали.

Про теперішнє життя. Наприклад, якщо балон скрапленого газу для плити коштує 260 грн., що складає десь третину пенсії селянина, і вони вимушені бути перейти на дрова. Пенсіонер не може ніяк заробити, крім пенсії, він немає грошових прибутків, то на що йому жити? По рівню життя у селі село повертається назад, на рівень 30-х років або окупації України царською Росією. Нові закони, які приймаються новою владою направлені на те, щоб не дати людині заробити, а навпаки, забрати те, що в нього є останнє.

Прослідкуємо, кому належить цей газ і кому ідуть гроші за цей газ. Пенсії людині виплачує держава з бюджету країни, який наповнюється за рахунок відрахувань від зарплати людей. Газ належить якомусь олігарху і гроші, які людина отримала з бюджету, який же вона і наповнює, ідуть у кишеню олігарха. І так за все, за всі товари і послуги. Ціни олігархи встановлюють набагато вищі аніж собівартість їхньої продукції. Дуже цікаво. Виходить, що багатий забирає в бідного, а бідні платять багатому, і ці гроші вже не повертаються ні державі, ні людині. Абсурд.

Або ще такий приклад.

Селянин вирощує зерно. Олігарх або держава «купують» у селянина зерно (в лапках тому, що вони всякими маніпуляціями доводять селянина до того, що він вимушений віддавати своє зерно за плату, яку встановлює не селянин як продавець, а олігарх, як покупець). Далі зерно зберігається, на млинах мелеться, випікають хлібобулочні вироби, і продукцію зі свого зерна селянин купує в магазині. Але ціна його ж продукції стала вже в десятки разів вища, тому що на кожному етапі олігарх набавляє до ціни свій прибуток, який встановлюється зі стелі, враховуючи інтерес тільки олігарха і ніякими законами не регулюється, тому що олігарх, як депутат прийняв такі закони на користь собі самому і подібних собі. І менш всього отримує селянин. Всі на зерні збагачуються, а селянин бідніє. Від випеченого буханця хліба селянину перепадає аж кілька відсотків від продажної вартості його, решта перекупщикам (у народі – «Бариги»), яких до кожного буханця може приклеїтись багато і які не несуть ніяких витрат, тільки встановлюють свій відсоток, і не маленький. Селянину не вигідно вирощувати не тільки зерно, а й всі інші види вирощуваної продукції – овочі, фрукти, м'ясо, молоко і молочні продукти. Селянину не дозволяють самостійно продавати, а тільки через перекупщика.


        Мої рідні.

Родичі по батьку.

Батько його, тобто мого рідного діда, звали Полікарп, а мати, моя баба – Одарка.

Рідні тітки і дядько:

Степанида, замужем не була, дітей не мала, жила останні роки з нами, померла в 1947 р., наприкінці літа. Похована в П’ятці.

Ярина (див. текст)

Брат батька – Володимир. Перед війною, після приєднання Західною України до СРСР, переселився на Галичину по невідомій причині. Там жив і під час війни, чи служив в армії і чи брав участь у війні – не знаю. Відомо, що дядько Володимир загинув після війни. Причина достеменно не відома. Були деякі вістки, повідомлення, що брав участь у боях УПА і НКВД, на якому боці, також не відомо. Одружився там, мав двох дочок – Ольга і Ася. Доля їх нам не відома. Розшукати їх також, думаю, навряд чи можливо.

Родичі по матері.

      Дід Швець Василь Йосипович, баба Одарка.

      Батько мамин, для мене – дід, був одружений з Мартою, першою дружиною, народила двох дітей – Катерину, рік народження 1915, і Миколу, рік народження 1918. І мама Марта незабаром померла.

      Катерина, була одружена, чоловік Павло загинув на війні в 1942 р. мала трьох дітей.

 Старша дочка Олександра (рік народження 1937), померла в 1984 році, замужем не була, дітей не мала. Закінчила педагогічний інститут. Мешкала і працювала в Донецькій області.

Молодша дочка Ольга, (рік народження 1942), була замужем, чоловік, Олексій, помер, має двох дітей: старший син Вадим, він має дочку Катю; і молодша дочка Ліна, замужем, має дочку Соню, проживає в Німеччині.

Син Василь, це я, мешкає у Києві, був одружений, дружина Ліда, має дітей Лесю і Андрія.

      Микола, рік народження 1918, – не повернувся з війни, вважається зниклий без вісті. Ніяких відомостей про його долю, де воював, як пропав, немає. Одружений не був, дітей не мав.

Марта померла. Дід одружився на Одарці.

      Їхні діти:

      Марія, (рік народження 1920), була замужем, чоловік Іван, учасник війни, інвалід війни, померли. Мають дві дочки: старша Ніна, одружена, чоловік Володимир, проживають у с. Ходорків, Житомирської області, має два сина: старший Віктор, працює і проживає у Димері Київської області, молодший Сергій, проживає у Києві, мають дітей. Молодша дочка Валентина, проживає у м. Кривий Ріг, була замужем, чоловік з П’ятки, разом вчилися, помер. Має двох дітей: сина - і дочку Людмилу

      Ганна, (рік народження 1922), була одружена, чоловік Дмитро, учасник війни, інвалід, померли. Мають дві дочки: старша Галя і молодша Надя (померла дуже рано). Остання вість, померла Галя, дуже жалкую, добра, чуйна, життя вона прожила не просте, часті проблеми на своєму шляху доводилося їй вирішувати, зверталась до мене за допомогою, але не в моїх силах, проблеми були складні, і нею ж вони створювалися. Ми були близькими друзями і цінували друг друга.

      Степанида, (рік народження 1924), живе в селі Броники, неподалік від Новоград-Волинського, була одружена, чоловік Володимир, учасник війни, помер,. Діти: сини – Жора, Анатолій, дочка Людмила.

      Ольга, була замужем, син Валера. всі померли.

      Павло, учасник війни, був одружений. Жінка, Настя, недавно померла. Має трьох дочок, одна від першого шлюбу. Павло запам’ятався для мене як порядна, щира, добра людина. Багато мені розповідав про війну, про Німеччину, про службу в ГДР, про перший рік окупації Німеччини, поведінку радянських солдат в окупованій Німеччині. Багато в чому допомагав моїй сім’ї, поважав і любив мою маму і нас, дітей. Часто до на заходив, особливо, коли працював на цукровому заводі.

Всіх своїх тіточок по материнській лінії я знав всіх добре, розумні, відносилися до мене завжди з любов’ю, ніколи мене не принижували, не обижали. Ніна, Ольга, Софія, Ганна, Марія Степанида (по віку). Марія моя хрещена мати. Менш всіх знав т. Стасю. У той час, коли я підростав, вона і сім’я  мешкала далеченько від нас і ми спілкувалися не часто. З дітей знаю тільки дочку Людмилу (Люсю).

      Софія, мешкала в Києві, вчителювала, була одружена, чоловік помер, дітей не мала. Зараз лежить хвора у домі своєї сестри в селі, стан важкий.

      Ніна, була одружена,мешкала у Бердичеві, чоловік помер, загинула в автомобільній аварії, має сина Олега. Син з дружиною Іриною, дочкою Діаною проживають у м. Бердичеві, мають хату в с. П’ятка, успадкували обійстя діда Василя і баби Одарки, викупили будинок дітей Насті і Павла.

      Андрій, помер рано, як він мені сам говорив, що на його здоров’я негативно вплинула служба в авіації. Був одружений. Ми були майже одного віку, дружили .Жив у м. Ірпінь. Має дочку від першого шлюбу і дочку, Ірину, від другого. Винятково був доброю людиною. Я старався якось вплинути, що виправити його здоров’я. Але… 

 

Брат Антон.

У діда Василя був брат Антон, який загинув під час війни у 1941 році. Працював він у сільській раді секретарем сільради, був членом компартії.

Під час війни німці розстрілювали людей, мешканців села.

Крім євреїв розстрілювали комуністів, членів комуністичної партії, працівників радянських органів, партизанів, підпільників або навіть і запідозрених у шкідництві чи у зв’язках з останніми. У списку розстріляних у 1941 році, який наведено на сайті і який видала П’ятківська сільська рада, включені всі розстріляні, під назвою «Список євреїв села П'ятка, що були закатовані фашистами та їхніми поплічниками (неповний)». І в цей список потрапили всі, хто на той час загинули в селі. Так євреями стали і неєвреї. Неуважність працівників сільради викликала незадоволення, коли з’ясувалось, що дехто з православних попав у список євреїв. У цей же список попав і Антон Швець, який був секретарем сільради і членом компартії і його розстріляли у 1941 році.

Сім’я Антона мешкала у П’ятці, до речі їх хата не далечко від хати його брата. На сайті є фотографії родини «Швець Антон та його дружина Наталя» та інші. Фотографії з сімейного альбому родини Павелко.

Сім’я Павелко, це і ж родина Антона Швець з П’ятки, переїхали на Черкащину, у Канів. На фотографіях малі діти – це мої, наші дяді, тьоті, які старші нас, онуків діда Василя.

Про цих родичів, Павелків, я не знав нічого до останнього часу. І, виявилось, що дівчина Таміла Бистрицька, з якою я вчився у 10а класі – є моя родичка, і довільна близька.

Сім’я Павелків-Швець на даний час розгалужене сімейство. Нікого з цього сімейства, як родичів не знаю, ні з ким не знайомий, крім згаданої Таміли Бистрицької. Ми дружили, Таміла Згадуються Тамілині деякі жарти про наше родство, виявилось, що це не жарти, а правда. А Таміла знала про це, але мені не говорила, хоча наші розмови були досить тривалі і відверті, ми дружили.

На жаль, нікого не знаю.

Звертаюсь до членів родини, яким на очі попадеться ця сторінка, подайте мені про себе знати, бажаю з Вами познайомитьсь, поговорити, встановити стосунки, як родичів. Про мене можна знайти на сайті.

      Всі ми родичі, в усіх нас тече одна кров, ми з однієї землі, з одного села – наших предків, діда Василя і баби Одарки. Хто починаючи з самих молодих, може сказати, що недавно були на рідній землі, що дізнались щось нове про історію села, про жителів, як жили і які зараз живуть, доповнить історію села. Напишемо книгу "Історія села П’ятки" від давніх-давніх часів і до майбутнього.

Родичі боку батька.

      З боку батька про родичів інформації нема. Знаю, що була велика сім’я. На той період у селі близьких родичів зі сторони батька не було. Спершу частина їх була вивезена в дальні краї як куркулі, друга частина померла під час голодомору. Після війни були живі одна сестра батька, потім знайшлася у Сибіру друга сестра Ярина, з чоловіком і сином Леонідом. 

Рідна мама моєї мами, Марта, тобто, моя рідна бабуся, померла незабаром після народження мами і сина Миколи. Тато її, Василь, женився згодом на Одарці (на другій Одарці) і мав ще восьмеро дітей.

У Марти були дві сестри: Юстина і Марія.

Юстина мала синів Івана і Леоніда, дочок Марію і Галину.

Марія мала синів Івана і Петра, дочку Ганну.

Від Степаниди Вас.

Восени 2011 року побував у моєї тіточки Стасі (Степаниди). Живе вона, де і жила з ранньої молодості в селі Броники, Новоград-Волинського району на Житомирщині. Причина поїздки – відвідування хворої ще одної тіточки – Соні (Софії), яка лежить у них важко хвора, не впізнає родичів, на встає. Доглядає за нею дочка тьоті Стасі – Люся (Людмила). Часу для спілкування було занадто мало, щоб вислухати все те, що знає та пам’ятає тьотя Стася. Мабуть напрошусь на ще одну поїздку.

Сама тьотя Стася живе в цьому селі з пори завершення медичного учбового технікуму. Працювала в місцевій лікарні. Там і вийшла заміж, має трьох дітей – два сина і дочка. Один син мешкає в Білорусі, другий – в Росії, на далекому сході. Дуже задоволена життям у Білорусі, після того як відвідала сина і побачила теперішнє життя там.

Тьотю Стасю я рідко бачив, коли, ще всі збирались в їхніх батьків на свята, з нею не спілкувався, чогось її побоювався, її строгості чи тому, що мало знав. Дуже цікава, добра людина, не хотілось з нею розлучатися, довго розмовляли, вона багато знає про своїх батьків, сестер і братів своїх. Добре пам’ятає 30-40-50 роки.

Тьотя Стася розповіла мені цікаву про історію з життя діда Василя.

Під час війни дід Василь працював на млині, але вже не на посаді головного мельника. Нова влада (німецька) зразу зняли його і призначили нового мельника. А коли розібралися, що такого спеціаліста, знавця справи нема в селі, його знову призначили мельником.

Працюючи на млині дід Василь направляв борошно та інші продукти партизанам, про що є свідчення свідків, жителів села.

Дід Василь, щоб запобігти вивозу своїх дочок на роботу до Німеччини, швиденько видав заміж своїх молодих дочок – Марію і Ганну. Малолітніх і заміжніх жінок окупанти не вивозили.

Після визволення села від окупантів дід Василь продовжував і далі працювати на млині. Через деякий час виявили, що на млині почали пропадати борошно та інші продукти. Дід Василь заявляв владі, що крадуть злодії, але влада знайти їх не змогла і звинуватила мельника, діда Василя, у крадіжках. Не довго думаючи – посадили його у в’язницю. Сидів він десь у Дніпропетровську.

Через деякий час зібралися його провідати тітка Стася разом з дядьком Іваном, чоловіком Марії. Зібрали передачу, їхали потягом, страшно переповненим. Вийти з вагона або покинути на хвилину місце не можливо було, зразу займали їх місця. Частину шляху їхали на даху вагона. Дядько Іван повернувся з війни інвалідом, без руки. На вагоні була спроба відібрати в них передачу. Вони відстояли, хоча Степанида вимагала віддати бандитам майно заради свого життя. Іван не погодився і однією рукою відбив атаку.

У в’язниці їм надали побачення. Коли дід Василь побачив їх і вгледів їхню передачу для нього, розкричався, сказав, що він все це має, що він у в'язниці служить завскладом. Не знаю, через які-такі обставини його призначили. Але передачу йому передали, мабуть поділився з сусідами по камері.

Незадовго влада зловила злодіїв, які крали на млині борошно та інші продукти, ті зізналися. І діда Василя звільнили.

Дід Василь.

Діда Василя його діти, а також і ми, онуки, вважали мудрим, розумним, передбачував наслідки тих чи інших подій, пам’ятаю його серйозного, доброго і ласкавого до мене, розпитував мене, думаю, що поважав мене як старшого онука. Був досвідченим мельником. Не пив. З ним не сперечалися, пам’ятаю його літніми вечорами на лавочці перед хатою з розгорнутою газетою «Правда», прочитував її всю. Після того як він прочитав її, я брав газету, і на останній сторінці знаходив малесеньку замітку про хід війни на корейському півострові між північною Кореєю і Америкою. У тій замітці повідомлялося, що корейці збили один американській літак, і все.

Дядько Микола

Не зрозуміла доля дядька Миколи. Він був призваний до армії ще до війни, служив у Прибалтиці, яка була приєднана до СРСР ще до війни і встановлена радянська влада. У Прибалтиці він залишався ще деякий час після початку війни. Він не брав участі у бойових діях, не встиг. За вістками він служив у спец частинах. Після війни прийшла звістка, що він зник без вісті.

Після війни на ім’я діда Василя, якого вже не було в живих, прийшов великий пакет з великою кількістю печаток на конверті. Як згадують, не знали, що з ним робить, розірвати і прочитати не наважилися. Голова сільради, Ковбасюк, кажуть, який мешкав через дорогу, забрав його і не повернув і таємниця залишилися не розгаданою.

Хата діда.

Хату наших діда Василя і баби Одарки перейняв собі мабуть останній їх онук, син дочки Ніни, Олег. Спочатку він сам, а потім разом з дружиною Іриною, а потім з донькою Діаною розламали стару хату і всі допоміжні будівлі – клуню, хлів, вирубали дерева і перепланували всю садибу. А трохи згодом, коли померла невістка діда і баби, Настуся, дружина сина Павла, Олег викупив у її дітей, а у Настусі є троє дочок, їхній будинок. Діти Настусі покинули село і роз’їхались хто-куди і їм хата стала не потрібна. Дочка Настусі Ольга мешкає у Києві і працює у районній поліклініці Подільського, зав. терапевтичного відділення.

Олег досить успішно об’єднав дві садиби в одну, створив цивілізоване обійстя, і вода, і каналізація, сад, город, гарні квітники, теплиці і т.д. Чудове місце, чудовий вид на ставок. Хата на горі, думаю, що ходити часто вниз-верх доволі важко, купатися у ставку чи рибачити. Олег, як він розповідав у селі досить успішний бізнес. Після огляду села, цей куточок у селі мені показався як оазис у пустелі.

Був я в Олега, приймали мене він з дружиною Ірою, угощали, випили по чарочці-другій. Дружина Іра була занята іншими гостями – то приїхали діти Павла-Настусі, то часто заходили подруги. Так, що я не зміг з нею поговорити. Олег розказував про село, про своє життя, про свій бізнес. Мені завидно стало, захотілося і мені створити щось подібне до Олежчиного куточка в П’ятці, недалечко від ставка, свій куточок. Тут або на тому своєму місці, де прожив я свої 17-18 років, біля тих річечок-струмочків з чистою джерельною водою, яку мені так хочеться пити. Мені завжди хотілось жити, наїжджати до рідного села, і мати в ньому хатинку. І до цих пір своєї мрії я не позбувся.

Останнім часом Олег відсторонився від своїх родичів, не спілкується, кажуть, що так повела його дружина.

Пам’ятаю, колись, років десять назад Олег тільки починав свій бізнес, не все виходило, а з часом піднявся на вищий щабель. Хата розкішна в чудовому місці, на горі, чудові краєвиди на той бік села, видно сусіднє село, сусіди порядні. У моїй пам’яті залишилося багато згадок про це місце, про ті події, які там відбувалися і про тих людей, які там бували.

До речі, по-сусідству там завжди жив Ковбасюк. Він був головою сільради, коли я закінчив школу і звернувся в сільраду за довідкою про місце проживання замість паспорта, якого я не мав права мати, то він сказав, що паспорта мені ніколи не видасть. Тоді з колгоспу просто так не відпускали. Але я поїхав у Львів здавати вступні іспити, пам’ятаючи його слова, здав. Повернувся до села, пішов до сільради за довідкою для паспорта, тривожачись. Голова сільради не згадав свої слова, я отримав довідку і поїхав до райцентру за паспортом.

Хата його стоїть, нащадки його там живуть.


Ще раз про життя

За Росії  український селянин мав право бодай жити з тих решток, що йому лишала Росія. За СССР українському селянину не лишали і цих решток. Йому за його працю лишали якраз стільки, як лишилось б корові, яку доять або бджолі, у якої забирають мед. І більше нічого.

Яким таким правом один народ дозволяє собі знущатися над іншим? яким правом?

І так тепер, новий капіталіст-експлуататор платить стільки, щоб цього хватило б людям для їх праці, як рабу одягнутися, купити робочу робу, мінімальну кількість ліків і на годину розваг перед телеком.

Таке правило ввів перший президент, як головний ідеолог будівництва комунізму. Це він витягнув на світ термін «споживчий кошик» (між іншим – лагерний термін). Це він об’явив злодійську прихватизацію, коли до рук отих, які тепер при владі, перейшло все державне майно, надбання всього українського народу, – економіка, культура, торгівля. І в результаті комуніст-зрадник почав еру капіталізму в Україні, і в результаті за 20 років керівництва 4-х «славних» президентів 80% населення незалежної України опинилися за межею бідності. Тобто більше 35 млн. людей не доїдають, не лікуються, не відпочивають і т.д. хто дав їм таке право? 

Перший президент віддав владу наступнику-непатріоту України, який весь свій час віддав, щоб зробити свого зятя мільярдером. Другий уступив трон наступнику, бездіяльному, хороброму воїну з жінкою, який вважав його своїм «батьком», а останній приятелю – злочинцю, якого він так і називав. І в результаті – маємо те, що нічого не маємо, навіть України, яка не самостійна, а залежна від зграї злочинців.

Економічна політика примітивна, як на базарі – «чим дороще продав, тим краще». Тому що вони всі торгаші-спекулянти.

Основне заняття – війна з полоненою жінкою.

До речі, комунізм вони уже побудували для нього та йому подібних.

«Вставайте братці-українці

Ми в рідній хаті не чужинці

Ми в рідній хаті - хазяї»

В. Крищенко

 

Що таке П’ятка? Що таке П’ятка взагалі і що таке П’ятка для кожного із нас. Якщо народився, виріс, вчився і найголовніше, де минуло дитинство, де найкращі, найвідданіші наші друзі, яких ми не можемо ні забути, ні зрадити, дружба з якими навічно. Ми пам’ятаємо їх все життя і ніколи не забудемо.

      Ні, це не спогади, тому що П’ятку забути не можливо. П’ятка існувала і буде існувати вічно.

      Це не слово, це не поняття. П’ятка – центр світу. Звідси іде поняття, що світ навколо П’ятки, що світ круглий. Це ми зрозуміли зразу і навічно. Що таке П’ятка? П’ятка у нас і ми в ній. Не можна відокремити одне від одного. Ці дві речі – моноліт, одне ціле, є і буде.

 Ні, це ще не кінець.

П’ятка велика і має багато літ, і багато жителів живе і жило.

Друзі, пишіть!

Продовження далі.

 Вдячним всім, хто мені допоміг творити ці «СПОГАДИ»,

Ольга Павлівна, моя рідна сестра, і Леся – моя дочка.

Завантажити наступні 18 зображень