Про Львів.

Ранком я вже не спав і дивився у вікно на нове для мене місто. Для мене це було друге місто, після Бердичева, райцентр Чуднів був селищем міського типу. Щойно я побачив з вікна вагона перші будинки та вулиці, а я помітив і акуратність, і чистоту, і спокій, без біготні, штовханини, місто мені відразу сподобалось. Вокзал також сподобався, своєю архітектурою, накритою платформою, де зупинялися вагони. Конструкції ще часів Австро-Угорщини, тобто ще першої світової війни.

Вийшов з вокзалу, щоб роздивитися місто, вирішив трохи пройтись пішки. Чудовий тихий ранок надавав вулицям якоїсь незабутньої краси. На тлі блакитного неба та зелені дерев вулиця Привокзальна створювала враження алеї в парку. Я перейшов вулицю Городецьку і вийшов на вулицю Сталіна, на якій знаходився мій майбутній інститут. Відкритий Політехнічний інститут був у 1882 році за часів Австро-Угорщини. Вулиця ця називалася іменем якогось польського легіонера. Незабаром вона була перейменована на вулицю Миру, а після здобуття Україною незалежності – отримала ім’я нашого Героя України Степана Бандери.

Пройшов майже всю вулицю, не спішив, уважно роздивлявся красу міста. Зразу ж представ перед мною католицький костьол, не звичної для церкви архітектури, звернув увагу, що люди, які появлялися перед ним, хрестились. Звичайно, я був здивований, ми ж були комсомольці і від церкви, і від віри відсторонені.

Жив у цьому прекрасному місті п’ять років, набув професію, друзів пам’ятаю все життя і не забуду.

Під час вступних іспитів жив у гуртожитку по вулиці Бой-Желінького, вона ще називалася вулиця Чиста. Остання назва мабуть нова назва, тому що з приєднанням Львова всі, вулиці міняли назви, а Бой-Желінький – це прізвище польського, а може і навіть, буржуазного письменника. Жив у кімнаті на п’ятому поверсі, буцімто надбудований поверх будинку згодом. Будівля стара, ще польських часів. Між вікнами був карниз, вузький, шириною ледь більше довжини стопи і до того ж трошки з нахилом. Ми були молоді, безстрашні, переходили по цьому карнизу з кімнати в кімнату. Потім, значно пізніше, я не міг цього збагнути, як я міг так переходити, пізніше нізащо не примусили б таке зробити

У цьому будинку знаходився клуб, їдальня, студентська поліклініка, студентський санаторій. Будинок великий. Одною стороною виходив на вулицю Чисту, другою – на Солдатську, третьою – до гуртожитку по вулиці Видовій, 2. В останньому гуртожитку я прожив наступні п’ять років. Четверта сторона виходила на приватні будинки.

Поруч стояв жіночий гуртожиток. Згодом побудували ще один гуртожиток по вулиці Видовій. Було наче невелике студентське містечко. У цьому містечку я провів свої кращі роки, сповнені приємними і не дуже, а також важкими споминами.

Разом зі мною жили ще три хлопці. Миша, а от прізвища не пам’ятаю, з Чернігівщини, поступав він на нафтовий факультет. Коля або повністю Ніколаї, угорець з Закарпаття, хороший хлопець, інтелігентного виду, знав мови, поступав на геологічний факультет. Ваня, Іван Димов, з Молдавії, його прізвище пам’ятаю, тому що ми весь вступний період були друзі, до того ж близькі друзі, і тепер його пам’ятаю як свого щирого друга, поступав на радіотехнічний факультет. Ваня Димов один з нас 4-ьох не поступив. Дуже жалів його, добрий друг, порядний, бідовий. Майже весь той час, вечора проводив з ним, здружились. Потім він поїхав, здається, на Донбас, обіцяв приїхати наступного року знову поступати, але мабуть не приїжджав. Я навіть шукав його прізвище в списках тих, хто поступив у наступному році. У нього недавно був помер батько, загинув на роботі від нещасного випадку. Ваня дуже був скривджений, що ніякої допомоги не отримав від колгоспу.

Ваня приїхав з Молдавії і дуже дивувався, чому в мене таке ім’я, доказував мені, що ім’я Василь, це чисто молдавське ім’я, і не знав, чому в мене, як в українця таке молдавське ім’я. Говорив він тільки російською мовою, ні слова не знав українською.

Хлопці в кімнаті були всі молоді, швидко здружились.

Перший іспит був математика письмова. Математику я добре підготував і, взагалі, математику я знав добре. Ледь не провалив фізику. Екзаменатор поставив 4, дивувався, що я рішив задачу не так, як в підручнику, не стандартним способом, але правильно. З української літератури – писав твір про Воронцова з твору О. Гончара «Прапороносці», трохи списав. У мене був ще зі школи надійний спосіб списування, вдалось безпечно застосувати його і на прийомних іспитах. Усну математику здав легко.

Перед від’їздом на іспити мені передрікали, що я поступлю, сам я не був таким переконаним.

Зі мною одночасно поступав мій земляк, Толя Мельничук, випускник 10а класу. Не високого росту, достатньо сильно розвинутий. Приємний у спілкуванні. Тут же вчився і його старший брат Володя.

Приїхали ми не одночасно, його поселили в гуртожитку по вул. Крилова, це досить далеко від нашого гуртожитку і тому ми не бачились.

Якось випадково зустрілись з ним перед першим іспитом. Пішли з ним у парк. Недалеко від нашого гуртожитку були два парки – Парк культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького і Стрийський, природній, парк, дуже гарні обидва парки. Довго ходили по парках, Толя розповідав мені про місто. Толя раніше уже бував у Львові, знав трохи місто. Його брат навчався на 5-му курсі, а старший брат вчився у ветеринарному інституті. Пам’ятаю, старший брат був зовсім сивий. Згодом, коли я вчився, Толіного батька вбила блискавка. Толя був добрим хлопцем. В школі вчився добре, думаю, що він поступався у знаннях, особливо по математиці і фізиці. В інших його знання були кращі.

На першому іспиті, якщо я не помиляюся, він провалився. Розказував, що неочікувано у нього під рукою відкрився нарив, була температура, що й заважило йому здавати іспити. Зразу ж після першого іспиту він поїхав додому, залишивши мені всі свої продовольчі запаси, які він привіз з дому. Вони мені допомогли у моєму існуванні у Львові і здати іспити, своїх запасів було б малувато, можливо, не досить, до того ж і грошей я отримав дома малувато. Я дуже вдячний був Толіку за цей подарунок, і не забув до цих пір як подарунок, так і його самого. Згадував і часто уявляв як було б веселіше і зручніше на протязі тих п’яти років.

Потім мені стало відомо, що Толя в армії, але, що він вчиться у військовому училищі і де, не знав. Наступне про нього, що узнав, що він полковник, закінчив службу на посаді командира дивізії і на пенсії. Пізніше думаю написати для сайта статтю про життя Толі.

Успішно здав вступні іспити і був прийнятий до ЛПІ. Не забуду один загадковий епізод з того періоду. Мене, як і кожного, хто прийнятий був, запросив до себе на співбесіду декан факультету, професор Комаров Михайло Степанович. Посадив мене проти себе, сам сів. Сказав, що я зарахований на навчання, привітав. Щось розпитував, перебирав папери, щось вичитував у них. Спитав мене чи-то промовив, дивлячись у папірець, чи я з містечка П’ятківськ. Я відповів, ні, я з села П’ятка. Декан повторив, суворіш і твердіше: ви з містечка П’ятківськ, я знову відповів, що я з села П’ятка. Він у третій раз своє, але вже не питає, а стверджує: ви з містечка П’ятківськ, з наголосом на слово «містечко». Я промовчав на цей раз. Декан щось записав у папірець і ми попрощались. Я і так до сих пір не зрозумів, чому він тричі наполегливо повторив, що я з містечка П’ятківськ.

Серед студентів декан Комаров Михайло Степанович вважався дуже доброю та чуйною людиною, завжди допомагав студенту, якщо той потрапляв у скрутне становище. Коли ми збиралися на студентські зустрічі кожні п’ять років, то завжди згадували його і були вражені його добротою.

У мене всілякі були припущення, але достовірної відгадки на це питання я не маю. Я часто задумувався, чому він так наполягав, що я родився в містечку П’ятківськ і що з цим зв’язано.

Потім я ще більше задумався, коли згадав ще один епізод, десь періоду початкових класів школи. У нас удома в кімнаті на стіні у великій рамці під склом висіли декілька фотографій різних періодів: до війни, після війни. Один раз у нас удома був гість, який підійшов і роздивлявся фото, а потім спитав: хто це, показуючи на фотокартку, де були двоє у військовій формі у весь зріст. Мама відповіла, що це її чоловік, другий хтось з його співслужбовців. Потім мама розповіла (я тоді стояв неподалік, за їхніми спинами і слухав), що під час війни в селі тоді стояли руські (я це запам’ятав) і один з офіцерів, які були в хаті також підійшов до фотографій і показав пальцем на цю ж фотокартку і спитав те саме. Мама відповіла те саме. Цей офіцер сказав далі, що краще сховати цю фотокартку або зовсім знищити її, якщо не хочете мати прикрощів. На кого він показував, пояснювала далі мама, їй було не зрозуміло.

Я пов’язував ці два епізоди, думав, але знайти рішення не можу до сього часу.

Що це могло значити? Невже декан прикрив мене. Невже серед тих паперів, які тримав декан, був документ з органів про мого батька. Не знаю відповіді на цю загадку.

Бо при подачі документів на навчання заповнював анкету, де були такі питання: чи були батьки і близькі родичі в окупації, чи були в полоні, або на роботах у Німеччині та інші.

      Під час навчання приїжджав до села на канікули, але то вже було для мене не те село, я також змінився і мої друзі всі роз'їхались.

        Як жили селяни.

      У селян була проста їжа. Основні продукти для приготування страв – картопля та молоко. Повсякденну їжу селян складали житній хліб, борщ, каші, приправою для яких в скоромні дні було сало, квашена капуста, галушки, вареники. А також крупи - пшоно, пшениця. З картоплі готовили і перші, і другі страви, для повсякденного та святкового вживання. Картопля варена, смажена, на салі, олії, з м’ясом або без. Запивали молоком свіжим або кислим. Звичайно, було і м'ясо. М’ясо вживалося дуже рідко, а також білий, пшеничний хліб, тільки на великі свята або на великі події в родині, наприклад, весілля. Рідко вживали домашню птицю і яйця. Вони йшли переважно на продаж. Бо тримали то кабанця, то бичка, курей, качки, гуси, а хто й кролів. Перші страви – суп, борщ. Овочі – капуста, огірки, помідори були свої, з городу. На зиму солили, хто мав погріб. Молочні продукти – сир, сметана, масло – свої, майже кожний тримав корів. У кого корови не було, брали в сусідів, тоді молоко сусідам не продавали, а давали як подарок. Взамін отримували щось від сусіда. Так само ніколи не повертали порожнього посуду чи будь-якого іншої тари, у якому перед цим передавали що-небудь. Обов’язково клали щось, хоч кусок хліба. Якщо яка-небудь домашня тварина, корова отелилася чи свиня опоросилася, то в цей день нічого не просили позичити. Такий був закон неписаний.

Не було тоді макаронів, домашньої консервації. Солили і квасили в діжках. Риба була дуже рідко. Свіжа раз у рік, коли обловлювали ставок. Солона завозилася дуже рідко, оселедці, переважно тюлька бочкова, дуже сильно солона. Мороженої не було, не було холодильників.

      Ну і делікатес з картоплі – млинці або деруни. І. звичайно, вареники.

      М'ясо заготовляли своє. Як правило, восени різали кабанчика або бичка. Частину м’яса продавали, решту залишали для себе. Солили і зберігали на холоді, в холодній коморі або на горищі. І м'ясо зберігалось до весни.

Звичайна селянська Їжа – хліб, сало, цибуля та молоко. Це й закуска до горілки, це й обід на роботі.

Смачні страви – вареники, млинці з картоплі. Так вони називалися в нас, а не деруни, це в Білорусії, а і не блини, як в Росії. Млинці смажили в печі. Готові млинці збиралися в макітрі. Макітра, це досить велика посудина з глини і з глиняною кришкою. Млинці перемішувалися з маслом. В макітрі млинці зберігалися довгий час теплими і свіжими. А надто смачні для мене були млинці із сметаною і їв я їх обов’язково з молоком. Пам’ятаю смак млинців, приготовлених мамою, а вона для мене смажила їх на салі дуже часто, до виходу з коровою на пасовисько. Дівчата ще спали. Я дуже любив з’їсти останню шкварку.

З круп’яних страв – пшоняний суп, куліш.

Важливим продуктом для селян було і є молоко. Молоко споживали свіжим та кислим. З молока получали сметану, сир, масло. Сметану збирали з кислого молока після його витримки у теплому місці кілька днів, сир віджиманням кислого молока під вантажем, а масло – в спеціальній маслобойці. Не знаю чи є такі тепер, зараз переважно сепаратори. Маслобойка – це така дерев’яна ступка з кришкою. У кришці отвір, у який вставляється гладенький дерев’яний стержень, на кінці якого кріпиться круглий диск. Масло збивати – це була справа дітей, робота не важка, але досить тривала, треба було рукою піднімати та опускати стержень з диском у сметані, процес міг тривати кілька годин поки з’являться шматочки масла. Масло здавали державі як податок, залишок продавали, на бутерброд не залишалось.

З молока мама готувала на свята страву під назвою «колотушка». Робилась вона так: розтертий в макітрі макогоном сир ретельно перемішувала із сметаною і кип’яченим, топленим молоком. Цю суміш ставила в натоплену піч на деякий час. Після охолодження можна було їсти. Довга справа. Але страва дуже смачна, довго ця страва не затримувалася.

Випікали хліб, пироги в печі. Попередньо піч нагрівали до потрібної температури, розчищали под печі від вугілля і жару, згрібали останній по боках печі. Подавали приготовлені паляниці чи пироги в піч дерев’яною хлібною лопатою. Зверху лопата посипали борошном, паляниці чи пироги з низу також обсипали борошном, щоб не приставали до поду печі. Паляниці викладали на під печі і на деко. Також під паляниці чи пироги клала лист свіжої капусти. Піч закривали і чекали певний час. Витягали готові хлібини коцюбою.

До речі, дерев’яна лопата, якою подавали в піч пироги, це та ж лопата, на якій відьма збиралася закинути в гарячу піч Івасика-Телесика, але Івасик-Телесик виявився хитрішим і мудрішим і відьма сама потрапила в піч. Але тут щось не зрозуміло. Я ще в дитинстві задумувався. Відьма в казці була занадто маленька, якщо вона влізла в піч, і тоді Івасику-Телесику було не важко її заштовхнути в піч, або піч була дуже велика. Ось так.

В сім’ях їли з однієї великої миски. За столом діти слухались старшого, тобто батька, їли мовчки. У батька була найбільша ложка, неслухняний, порушник правил отримував великою ложкою по лобі за розмови за столом та за інше баловство.   

        Одяг українських селян.

Жінки, як і всюди, не забували про модні фасони. Мода у селі була своя, сільська. Довгі широкі спідниці, в старших жінок, у зборку, майже до землі темного кольору. У трохи молодших і спідниці були трохи коротші, світліші або у квіточки. Зовсім молоді дівчата носили ще коротші спідниці, але ніколи спідниці не були вище колін. Блузки широкі. Верхній одяг – пальто, модні були шуби і полушубки жіночі. Взуття також просте, літні туфлі на низькому підборі і чобітки. Панчохи прості. Головні убори – хустки прості, квітчасті, вибір хусток був широкий. Білизна проста, появлялись комбінації. Шили жінки одяг у своїх швачок. Купували одяг у сільському магазині, на базарі або за готовим одягом їздили до Бердичева.

      Чоловіки одягались простіше – штани, сорочка, піджак, кашкет або шапка, туфлі або чоботи кирзові на кожен день, хромові на вихід, пальто. Чоловіки купували готовий одяг. Шили у швачок дуже рідко.

      А основним, практичним та дешевим видом верхнього одягу була куртка, яка називалася куфайка. Бозна-хто її вигадав, а варто було б знати цього таланта, який винайшов таку форму одягу, що й на свята годилася, і для роботи. Кажуть, що цей вид одягу перейшов з концтаборів у село. Натомість основний вид візків для пенсіонерів знають – під ім’ям «кравчучка». Це ж треба було так керувати, щоб народ не знайшов чим би значущим його відмітити. У селі був ще один вид одягу – це гумові чоботи. Виражалась подяка тому, хто обув селян у такі чоботи, вождя всіх народів і всіх часів, висловом: «Спасибі Сталіну-грузину, щоб обув нас у резину».

      До речі про вождя всіх часів і всіх народів. Боялися його, як і його режиму, можна було «загудіти» за одне слово. Коли помер вождь, плачучих я не бачив, люди, як мені показалося, загадково мовчали, таке враження було, ніби збиралися сказати щось цікаве, але не наважувалися. У школі нас вивели на шкільний майданчик, ми стали в шеренги, перед нами виступав похмурий директор і, може, ще хтось з вчителів. Ніхто не плакав, навіть сльоза не впала.

Як жили тоді.

Пенсії для колгоспників почали нараховувати і виплачувати з 1965 року, тобто майже  через 50 років після перемоги більшовиків-комуністів у жовтневій революції, взяття ними влади в Україні і встановлення ними «самого справедливого строю». А яка то була пенсія – дванадцять крб.! Ох радості було. Яка зарплата, така ж і пенсія!

Жили в селі, а за продуктами селяни їздили до міста Бердичів, за хлібом, за милом, за маслом, за м’ясом і т.д., можна сказати, за всім. Побутових послуг у селі також не було ніяких, окрім цирульні.

Вирощували зернові – жито, пшениця, просо, гречку, овес, але ні борошна, ні круп, ні хліба в селі не було, треба було брати мішок, виходити на шосе і на попутній «полуторці», так називалася вантажний автомобіль 1,5 тонни, добиратися до міста, стоячи в кузові або сидячи на полу кузова. У хлібних магазинах величезні черги, нас сільських сварили, бо, бачте, селяни винні в поганому житті. Купували хліб і в мішках, перевозили в кузовах. Людей багато в машинах, тиснява така спричинялась, що хліб додому привозили пом’ятим, самі крихти. Хлібом годували курчат, курей, поросят, тому що ніякого корму для них не було і не купиш. Тим більш, що ціна хлібу була низькою.

Життя того часу в селі було таке, як змальовує у віршах Тарас Шевченко. Та сама бідність, та сама панщина «люди чорніше чорної землі». Тільки замість пана чи поміщика – наглядач-комуніст. Плата за роботу – дріб’язок, отож, працювали майже безплатно, а надто жінки-вдови війни, які не могли за себе постояти.

Згодом, коли в селі з’явилось багато сільськогосподарської техніки, з’явився такий фах – механізатор. От цим працівникам платили добре, вони виконували та перевиконували «соціалістичні зобов’язання», їх нагороджували медалями і орденами, навіть давали Героя. А ті, які обслуговували їх, залишилися на тому самому рівні копійчаної зарплати і ніякої поваги, особливо (повторюсь ще раз) до жінок-вдів та людей старшого покоління.

Але в селі таких «героїв-механізаторів» було дуже мало, механізатори складали малий відсоток людей, які жили по новому. А переважна більшість селян жили тим самим життя і ніякого промінця.

Тому всі, хто тільки міг, виривалися з села і влаштовувалися в містах чи СМТ., як наприклад на цукровий завод, де платили зарплату і видавали трудові книжки, і людина мала право на пенсію.

І коли я читав Тараса Шевченка, мені здавалося , що це про мене поет пише, що це я там замість малого Тараса йду до тих «Залізних Стовпів», щоб подивитися на кінець світа.

Я також хотів узнати світ, але спитати не було у кого, у школі цьому не вчили, так вчили, щоб я запам’ятав на віки, що «Партія наш… і вождь наш – «Ст….», і він наш «батько».

Удома також не могли навчити, старші люди в селі були не грамотні, їх та влада неспроможна була навчити грамоті за 30 років свого правління. І доводилось мені ходити селом і далеко за село, думав, хотів щось узнати. У селі майже все старше покоління, наші батьки і матері, а надто, діди, були переважно не грамотні. Нічого не знали про сільське господарство, ні про релігію, з чим вони стикалися щоденно. Сіяли, садили, збирали врожаї, як їхні батьки і діди, ходили до церкви, хрестилися. Ніхто їх не вчив як виростити і зібрати більше врожаю. І не могли розказати хто такий Бог, що таке релігія і віра, для чого і ми молимося. Тільки лякали. Що Бог покарає, як їх колись лякали.

Мені доводилося самотужки вчитися всьому. Потім, коли вже вчився я дійшов висновку, щоб пізнати суть будь-якого явища, для того треба пізнати фізичну суть цього явища. От ходив і подумки про пізнавав суть або причину явища.

Але я не можу стверджувати, що всі були дурні. Ні, не так. Вони самі жили і нас вчили життю, давали нам свої знання. І не їхня вина, що вони були такі. Їх було цікаво слухати і щось закарбовувати в пам’яті. Це стосується всіх селян, моєї мами, моїх родичів, починаючи з баби Одарки, і баби Степаниди, діда Василя, всіх моїх тьоть і дядів.

От мій сусід, старий Лукаш, працював їздовим на волах, найшов в мені слухача і, бідкаючись на важке життя, видав таке: «Погане життя тому, що нас, людей, стало дуже багато і не вистачає на всіх, і потрібна війна, щоб зменшити людність.» Це що? Дурість? Ні, таке може сказати тільки людина, що здатна мислити. Мені тоді було років 12.

      Попри важке життя в селі після війни та пізніше люди знаходили час і причини, щоб повеселитись. Збирались у кого-небудь у хаті або літом на дворі. Відмічали події, свята, дні народження, випивали, співали пісень. Приходили родичі, якщо застілля сімейне або родинне, то збиралися друзі, сусіди.

Про вечорниці.

До мами приходили її подруги, сидять та щось плетуть, вишивають, прядуть на веретені… Розмовляють, розказують, сміються, не забуваючи й про плітки, а я сиджу на печі, де тепло і зручно, а збиралися у хаті взимку, і уважно слухаю, спостерігаю.

Раптом заходять хлопці, один чи два. Розмови вже інші, стає веселіше. Хлопці починають заважати дівчатам виконувати свою роботу. Підійде до дівчини, то ущипне, то обніме, то щось скаже, дівчина вже не може виконувати свою роботу. А я дивлюсь і дивуюсь, чому дівчина не крикне і не прожене його, щоб не заважав їй. Навіть здається, що їй весело, приємно. А я не розумію, що це з нею.

І так майже щовечора.

Мама була компанійською людиною, любила побалакати, повеселитися. Часто збиралися жіночі, а інколи і чоловічі компанії, одні розповідали, інші слухали. Мені також було цікаво на печі. Потім, коли підріс, сидів за столом, читав чи робив уроки. Як не дивно, їхні розмови мені не заважали. Одночасно робив уроки і слухав цікаві речі.

Мова, культура, освіта у селі.

Розмовляли в селі українською мовою. Але та мова була досить своєрідна. Та розмовна мова багато в чому відрізнялася від літературної мови. У мові було багато слів, які вимовлялися специфічно, своєрідно. Мова була засмічена спотвореними місцевою говіркою словами, і таких слів у мові було дуже багато і чим людина була старіша і тим вона говорила більш спотвореною мовою. Це була специфічна вимова, яка склалася в селі впродовж багатьох років, а то й століть.

Ми, учні, розмовляли також тією ж мовою, не літературною. Але поступово ми оволодівали і переходили на літературну. Учили нас літературною мовою, підручники і книги були написані також літературною, ми нею оволодівали і вже в старших класах розмовляли правильною розмовною мовою, близькою до літературної.

Зараз у селі розмовляють своєю розмовною мовою і теперішня мова близька до літературної. І це не дивно. В Україні і тепер існують дві мови: розмовна мова і літературна. Обидві мови відрізняються одна від одної. Коли літературна одна, то розмовних багато. Наприклад, на Західній Україні своя розмовна мова, вони і володіють літературною. Використовують там для написання ту мову, яку вони вважають за доцільним.

У нас безліч розмовних мов, у кожному селі своя розмовна мова, а літературних тільки дві – загальноукраїнська державна (радянська) і західноукраїнська. Останньою мовою видаються книги, преса і ведуться теле- і радіопередачі. Появилась ще одна літературна мова, це українська мова, яка існувала в Україні до 1930 року, і яка була перероблена на сучасну українську радянську. Цією мовою також видаються книги і, притому, дуже багато.

А я вважаю, що кожен має починати з себе, говорити й писати правильною мовою, вживати питомі слова, повертати слова які були до скалічення, до погрому 30-х років, менше вживати запозичених слів. Бо, як читаю у Святослава Караванського "позичена душа не лише карикатурна і скалічена, вона мертва". Позбуватись калькування, повертати до вжитку штучно вилучені слова. Просто кожна людина може обрати такий шлях, і писати мариво, а не марево, говорити колишній, а не бувший.

Вчителі, грамотні люди, сільська інтелігенція говорили більш-менш правильною літературною мовою.

Прикро визнавати, але розмовна мова була досить сильно перемішана нецензурністю, до речі як і зараз. Це був такий рівень культурності суспільства і загальний стан культурності в країні, рівень виховної роботи і духовності, а також ставлення владників до населення, до простих людей. Тому отримують адекватну відповідь, як і зараз. Застосовували нецензурність чоловіки. Тоді пояснювали так, їм доводиться мати справу з худобою, і з нею треба голосно і суворо говорити. Жінки і діти не висловлювались вульгарно, не то що тепер – всі: і жінки, і діти, і молоді дівчата та хлопці. І зараз село набагато культурніше ніж місто щодо цього.

У селі багато було неграмотних. Я не вважаю тих, хто вміли читати по складах та писати по буквах, грамотними, а такі були, це ті які пройшли 1-2 класи.

Наші батьки переважно були мало письменні або взагалі не письменні, набували, так звану, початкову освіту, тобто закінчували 4 класи, а дехто і менше. Вміли трохи читати по складах, писали безграмотно, рахували гроші і в побуті знали якісь прості арифметичні дії. Книг, газет, журналів не читали, радіо і телебачення не слухали. Учитися їм не було в кого.

Такий стан освіти був після війни.

Як стало відомо у селах освітою займалися церква. При церкві до жовтневої революції був клас, де дяк навчав дітей. Навчання було обов’язковим. Люди отримували початкову освіту. Значну частину часу і сил забирали вивчення закону божого, молитви і церковної освіти.

Як пише Т. Шевченко селяни-кріпаки освітою не обіймались, вважалось, що кріпакам освіта ні до чого, освіта розбещує. Для селян основне заняття – земля і худоба та панщина.

Більшовики знищували церкви і церковників, навчання припинилось. У революцію і громадянську війну навчання практично не велося. Яким могло бути навчання в П’ятці, якщо в селі змінювалась влада дуже часто, цивільної влади не було, а була військова влада – УНР, червона армія, УГА, Польща. Якщо і була деякий час цивільна влада, то звідки ж могло взятися фінансування.

Обов’язкової освіти не було. Як розказували батьки того часу були лікнепи, вечірні школи.

У 30-ті роки, особливо на початку 30-х, звичайно не вчилися, яке могло бути навчання під час колективізації, розкуркулення, виселення куркулів, голодовки і винищення селян. Діти пухли і вимирали. Деяке навчання почалося в другій половині 30-х.

Під час війни і німецької окупації навчання також не було, школи не працювали, всі діти відстали на 2-4 роки від своїх ровесників і вже не могли наздогнати їх. Трохи вчилися вони у вечірніх класах, але бажання вчитися вони не мали, і невдовзі вечірні класи зникли.

Тільки після війни було введене обов’язкове семирічне навчання, а з 53 чи 54 року і обов’язкова середня освіта.

З початку навчання в старших класах було платне, я і мої сестри не платили – мали пільги за загиблого на війні батька.

При мені були організовані курси чи гуртки з ліквідації неграмотності для старших людей. Люди ходили, навчалися, дехто охоче, бажаючи стати грамотним. Їм, нашим батькам, було соромно, що вони не грамотні, не вміють ані читати, ані писати, рахувати, не знають таблички множення. І ходили на навчання, важко їм було, працювати і вчитись. Пригадую, що доводилось їм допомагати.

Моє покоління вже можна було вважати грамотними.

      Зараз у селі всі грамотні, освічені, всі вчилися, закінчили 7-10 років, а то і більше, читають книги, журнали, газети, слухають радіо, дивляться телевізори і суржику в селі значно менше, ніж у містах. Але все-таки говорять рубль, рубель, а не гривня, два гривня, а не одна гривня. І ніяке навчання не допомагає в цьому.

Була в селі бібліотека. Спочатку була тільки шкільна бібліотека, а після побудови клубу, й сільська. Можна було почитати книги. Це були книги радянських, переважно, російських, українських письменників. Звичайно, письменників, які дотримувались «соцреалізму» (що це таке, я не зміг зрозуміти тоді. Згодом уторопав, - що це тоді, коли письменник щось видумав, спотворивши життя і дійсність до невпізнання, що гидотно читати або дивитись, якщо йдеться про фільм, і ця бридота створена у відповідності до програми керуючої партії, то це соцреалізм). Були книги про революцію, про війну, про благородство окупантів або завойовників, і, головне, про будівництво і будівників світлого майбутнього. Зарубіжних книг було дуже мало. Тільки письменників-друзів «страны советов».

      Читав я багато. Перші книги почав читати з другого класу. Зі своїм другом Васею обговорювали прочитане, радились, що читати. З ним було цікаво, я жалію і вибачаюсь перед ним, що не підтримував з ним дружбу. Якби він об’явився зараз, я був би задоволений і дружив би.

      Культура людей в селі була відповідна освіті. Низький рівень освіти – низька культура.

      Як можна було набратися культури, якщо в селі ніяких культурних закладів не було. Кіно почали демонструвати наприкінці 40-х років, клуб появився десь у 56-57 році, книг відповідно до культури не було. Книги і фільми були переважно про будівництво комунізму, будівників комунізму, а не культури. Школа навчала тому ж. Ми, діти, набиралися культури, в основному, самотужки. Я не зовсім правий. Вчителі, все-таки, багато чому вчили, і культурі, особливо гуманітарним дисциплінам.

Вуличні прізвиська.

      Одним із некультурних проявів у селі були прізвиська людей. У селі люди не знали прізвищ навіть своїх сусідів, подруг і друзів. Кожна людина мала прізвисько, яке з’явилось у родині колись давно, і переходило їхнім дітям. Це прізвисько могло бути зміненим, спотвореним від справжнього прізвища або імені когось із батьків.

Офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців.

І ті прізвиська люди пам’ятають. Якщо при зустрічі давніх жителів села люди хочуть нагадати про себе, вони згадують ті вуличні прізвиська.

      Селяни в театри не ходили, всіляких університетів не завершували. Якщо після школи завершували навчальні заклади, то назад у село не поверталися і на культуру в селі не впливали. Із культурних людей в селі були вчителі, медики, управлінці в сільраді і в колгоспі. Але їх бракувало в селі, вони з простими селянами спілкувалися мало і не могли вплинути позитивно і змінити на краще стан культури.

Розваги.

      У сільському клубі демонструвались кінофільми. Клуб був старенький і маленький. Це був навіть не клуб, а якесь приміщення, яке хтось назвав клуб і в якому крутили кіно. Зал був маленький, дорослі сиділи на довгих лавках, а діти на підлозі перед екраном. Електрики ще не було і кіно крутили від движка. Показували фільми тогочасні. Наприклад «Каменный цветок» - перший мій фільм і перший в селі, «Кубанські козаки», «Веселі хлоп’ята», «Падение Берлина», «Сталінградська битва» та інші. Багато фільмів про революцію, про війну, про щасливе колгоспне життя (не могли зрозуміти, чому у фільмах таке веселе колгоспне життя, а в натурі зовсім інше). Бачив багато серій фільму «Тарзан».

      Грошей діти не мали, пролазили через дірку в стіні. Квиток коштував 1 крб. на гроші до 1961 р.

      Крім кіно інших розваг не було.

      Увечері доросла молодь влаштовувала танці в центрі або по своїх місцях. Танці були під гармошку, а навіть і під балалайку.

      Потім, коли відкрили після тривалого будівництва новий просторий клуб, крім фільмів влаштовували і концерти. Приїжджали з гастролями районі співочі ансамблі, хори, а також влаштовувались концерти або вистави художньої самодіяльності. Нашого 10б класу дівчата і хлопці вдало кілька разів ставили вистави, п’єси. Особливо запам’ятались наші актриси, наприклад, учениці Оля Іващенко, Галя Ускова, Катя Швець - краща в класі, а може і в селі. На вистави приходило все село, весь зал бував заповнений. Одна вистава була на революційну тему, друга – драма-трагедія про дружбу, родину, трудовий колектив, медиків.

      У клубі вечорами молодь танцювала. Був навіть і клубний організатор (запам’ятав назву цієї професії). До цього танці влаштовувалися на вулицях, кожен куток мав свою «площадку» для танців. Танці під балалайку, гармошку. Всі були веселі, задоволені, а пил стояв коромислом.

        Чи пили.

      Пили і п’ють, як всюди. Пили хто як. Жінки не пили, або трошки. Чоловіки по різному. Були п’яниці, алкоголіки, про яких говорили, що він згорів від горілки. Пили, переважно вдома або в буфеті.

Пили самогон, казьонку дуже рідко, коли не можливо достати самогонку. Самогон гнали в основному з цукрових буряків, меляси, але не з цукру, бо важко було дістати цукор. Мелясу брали на цукровому заводі. Цукровий буряк вирощували на своїх городах або брали колгоспний. Восени на полях його було досить, лежав на великих площах, ніхто не охороняв.

Були спеціальні самогонні апарати, які передавалися з хати в хату. Складався самогонний апарат з куба (металева бочка з кришкою) для браги, сухопарник, конденсатор з холодною водою. Воду по ходу процесу треба було міняти на холодну. Брагу заготовляли з подрібненого буряка, дома в теплому місці витримувався буряк кілька днів. Буряк подрібнювали на великій тертушці або нарубати спеціальним подрібнювачем. Ці інструменти не спеціально були призначені самогоноваріння, основне їх призначення – для приготування їжі худобі. На ніч монтували самогонний апарат у хаті або в спеціальній комірчині, на підлозі, герметичність досягали за рахунок обмазування щілин тістом. Під кубом розпалювали вогонь, нагрівали брагу але не доводили до кипіння. Через деякий час тече тоненькою цівкою міцний спирт. Для вживання розбавляли водою до потрібної міцності (40о. Визначали міцність на язик або ковток випивши, а також запалювали горілку і дивилися на полум’я. Первак не пили, деякі алкаші пили брагу на похмілля, казали, що в Росії кацапи п’ють бражку охоче.

Самогон був майже єдиний товар, що приносив людям прибуток. Єдиний спосіб заробити собі на життя і нагодувати голодних дітей.

Влада боролася з самогоноварінням, міліція, дільничний зненацька влаштовували набіги, знаходили апарат, виливали брагу і самогон, самогонщиків штрафували. Тому самогон гнали вночі. Коли десь угледіли, дільничного або міліцію в селі, то швиденько попереджали самогоноварщика, той вогонь гасив, двері замикав, а сам ховався.

Відпочинок.

Починаючи з січня селяни не відпочивали. Вони весь час знаходилися в турботах-клопотах. Думи про землю не покидають їх і взимку. Тварини, птахи хочуть їсти щодня. Взимку треба слідкувати за збереженням урожаю – картопля, буряки, морква, зерно, запаси сіна та ін.

У селян не було такого поняття як відпустка, не було такого закону, щоб колгоспникам надавалася оплачувана відпустка. Деякі жителі села мали таке право, як-то, інтелігенція, вчителі, лікарі, продавці, працівники сільської ради та правління колгоспу… Колгоспникам – зась. Кращий стан був у селян - працівників радгоспів. Радгосп - це не колективне господарство, державне, як і МТС.

      У селі була лазня (баня). Знаходилася вона біля річки і біля моста на дорозі з колгоспу до центра. Інколи лазня працювала, але не часто. Були відділення чоловіче і жіноче, парилка, але коли виходили зі своїх відділень на вулицю і до річки, то потрапляли в загальне відділення. Дорослі веселилися надзвичайно. Пам’ятаю бував у бані. Потім її знесли. Мабуть стало не вигідно або підняли ціни і народ перестав митися. Люди милися дома хто як міг: у коритах, діжках, а літом у річці.

Кримінал.

      Чи був у селі кримінал? Здається, що не було, не пам’ятаю ні одного такого випадку. Хати в селі не замикалися. Ті замки, які були, відкрити їх було просто, без особливих труднощів, а де ховали ключ, всі знали. Не під килимок біля дверей, а у віконці над дверима або в стрісі. Замок представляв собою металеву або дерев’яну колодку з верху мала зазублини, яка з внутрішньої сторони кріпилась на скобах до стіни. Ключ – це довгий металевий стержень, на кінці з висячим язиком, а з другого боку – рукоятка для руки. Ключ вставлявся в дірку в стіні, повертався, висячий язик потрапляв між зазублинами і при повороті ключа переміщувалася колодка, в одну із сторін, вправо або вліво, і двері зачинялися або відчинялися. Носити такий ключ з собою не зручно, заховати також важко. Відкрити злодію такий простий замок або знайти захований ключ – без проблем. Але не було такого, крадіжок у селі не було.

      Були дрібні крадіжки, коли діти залазили в чужий сад, зривали грушу або яблуко чи щось інше, але це не кримінал. Я не вважаю винос плодів з колгоспних полів за крадіжки, бо то було колективне, людьми села вирощене.

      Сварки між сусідськими жінками траплялись, бійки між чоловіками також були. Билися і ми, діти між собою, якщо щось не поділили або не помирились. І самі ж мирилися.

      Охоронців порядку в селі не було, дільничний міг наїжджати від випадку до випадку.

Завантажити наступні 18 зображень