10б клас.

Наш клас був створений літом 1957 року. До цього в П’ятківській середній школі був один 9-й клас і цей клас був великий. З цього року в нашу школу влились десь півтора десятка дітей з Пилипів українських і Пилипів руських, а також і з інших сіл. І з одного дев’ятого класу вимушені були створити два десяті по 25 учнів. У 10а залишилися всі ті хто були в 9 класі, а в 10б влились решта дітей з Пилипів.

Крім того, до 10а класу ввійшли діти, які проживали в західній частині села, а в 10б – східної. Село велике і діти з різних частин не «водились», не дружили, між собою, майже не були знайомі.

І в нашому, 10б класі, учні були майже всі нові, багато учнів один одного не знали, не дружили, «не притерлись». Зіткнулись між собою вперше.

Я чомусь попав у 10б клас, хоча моя хата територіально знаходилась у західній частині, і я мав би бути у 10а класі. Для мене це виявилося не звично, і я раптово потрапив у незнайоме середовище – більше половини учнів мені не були знайомі, а решта з дальньої сторони села, малознайомі, з цими хлопцями і дівчатами я не мав близьких контактів до цього.

Але, як не дивно, клас виявився дуже дружнім, стосунки між учнями, між хлопцями і дівчатами були приязні, всі між собою познайомилися, порозумілися, і швидко почали дружити, може, крім одного.

Навдивовижу, яка була між нами відкритість, щедрість, довіра в стосунках. Ніколи за цей рік не сварилися, не з’ясовували стосунки через які-небудь причини, в тому числі через дівчат. Здається, не було таємниць, заздрощів між нами чи образ один на одного.

Звірялися в планах як на сьогодні, так і на майбутнє.

Саме майбутнє, через яке ми все більше непокоїлись, і зблизило нас у 10 класі.

Уроки виконували разом, один одному допомагали, відкрито списували, не ховаючись, якщо хтось перший мав рішення. Не підводили ніколи і нікого, довіра була одного до всіх і всіх до одного.

Клас наш 10-б був дуже дружній. Лідера в класі, хоч як дивно, не було, але всі були рівні, всі дружили дуже довго. всі дослухались до думки іншого.

Кожен учень цього 10б класу достойний того, щоб вважатися героєм, кожен готовий був йти в розвідку з будь-яким. Клас був як одна сім’я. У другій половині року з’явилися вже і пари, одна, друга.

      Дівчата – гарні, добрі, важко виділити одну з них як королеву. Всі як на ярмарку – вибирай. Всі дівчата між собою були подругами, ділилися на групи, по сусідству, по партах. всі ми – дівчата і хлопці були друзями. Звісно, хлопець вирізняв понад усе якусь одну дівчину, гарну, граційну, в якій було щось таке, що могло привернути його увагу. Були в класі такі дівчата, що тішили око. Аж бачу їхні очі, волосся, чую їхні голоси.

      Звичайно, без близького, душевного друга чи подруги не обходилось. Люба серцю подруга була і…, ні, не скажу.

      Дівчата, всі, зі мною дружили, мене поважали і любили, як я їх; Олі, Катя, Таміла, Марії і всі решта.

      Близькі подруги між собою: перша пара – Оля Поліщук і Оля Іващенко, друга група – Катя Швець, Таміла Бистрицька, Галя Паламарчук, третя – Ася Баліцька, Марія Слободенюк, Оля Хитрич, Галя Ускова і останні.

Хлопці, до речі, мої друзі, всі близькі мої друзі: всі Володі, Віталії, Ростислав…, поганого слова ні про одного сказати не можу. З такими в розвідку піти не відмовлюсь.

       Де ж ви тепер мої друзі-однокласники. Як боляче робиться, як дуже важко, як насуваються на очі…, і на цьому роблю перерву.

Підтримували стосунки багато років.

Знаю, що дві пари були закохані. Одна пара одружились, у другої не вийшло, мабуть, не було сильного взаємного кохання.

      Другу пару я також добре знаю і знаю, чому у них не склалось спільне життя та знаю, хто в цьому винен, як і знаю, що хлопець любив цю дівчину дуже сильно і готовий був на все. Але, як говорять у народі: "не судилось", "не склалось". І, коли я випадково зустрів його в Бердичеві, де мені довелось бути проїздом десь на початку 80-тих років. З початку ми посиділи і поговорили в ресторані на вул. К.Лібкнехта, а потім – у ресторані готелю. Там ми досить відверто поговорили і мені стало відомо значно більше. Ми так заговорились, що спізнилися на транспорт і вимушені були заночувати з ним у готелі в Бердичеві. А ранком наступного дня я провів його на Чуднів, куди він направлявся у справах своєї роботи. От такі події. І відверта розмова і остаточно на цьому тема не закінчилася. Згодом, через кілька років, ще була зустріч і розмова у нас, він зізнався, що його почуття не змінилося, що він так само любить її, його життя має сенс тільки з нею.

Він показав мені записку, написану на клаптику паперу, і дав прочитати. Я прочитав її кілька разів і добре запам’ятав, а потім і записав у своєму блокноті. Ось що там було написано:

«Ручей разделяет два дуба,

Но корни их вместе растут.

Судьба … разделяет два друга,

Но сердца их вместе живут»

І в дужках її ім’я.

Сказав, що він зберігає всі її листи.

      Просив мене не називати його і її ім'я.

Він розповів, що зустрічався з нею, багато розмовляли. Дівчина, чи на той час була вже одружена, сказала йому з жалем (так він сказав): «Чому ти цього не говорив мені тоді?» А ще він казав, що його родички, здається, сестри, передали йому її слова, які вона казала при зустрічі з ними, що дуже шкодує, що не скріпила своє життя з ним. Наступне записане з його слів.

«Що значить випадок у житті людини. Маленький, один коротенький, миттєвий погляд, який змінив твоє життя в майбутньому. Можливо твоє життя пішло б по іншому руслі, якби не цей мій погляд. Якби мої очі не подивились на цю дівчину і твоє серце нібито зупинилось, замерло, відчуваючи чогось …. І все. І твоє життя змінилося, …Очі побачили, а серце відчуло, - ось вона, ось твоє майбутнє, ось твоє щастя. Так я... Для мене все враз змінилося, на світі не стало більш нічого, крім побаченого, того, що так вразило мене, мою свідомість. Майбутнє не передбачиш.

Але я не міг передбачувати майбутнє, я не мав такого хисту. Хоча, як виявилося згодом, років через п’ятнадцять, моє майбутнє в цьому плані було визначене, ким, не знаю. І змінити цього визначеного майбутнього не було можливим. І в майбутньому, визначене майбутнє стало реальністю.

Змиритись з тим, чого я не знав, не віддав, мені не хотілося. Я прагнув тільки нового, побаченого миттєвим поглядом. І все.

Дуже хотілось би ще раз зустрітись і дізнатися як і чим закінчилася історія двох людей і може я отримав би дозвіл від нього, щоб описати їхнє кохання та назвати його ім’я. У продовженні цих спогадів я, може таке статися, що опишу більш детально цю тему.  

Після завершення школи всі довго дружили, наша дружба триває і досі, наша дружба буде вічною, хоч де ми будемо. Листувались багато років між собою.

Але в селі ніхто не залишився після школи, всі розбрелись по світу, за винятком 3-х з Пилипів.

У перший час поверталися до села часто, коли були в селі батьки, були хати, зустрічалися всі з радістю, обмінювалися новинами і …

Але роки біжать, летять, як скажені…

Перший раз я покинув рідне село майже на місяць, наприкінці липня 1957 року - від’їхав до Львова для здачі вступних іспитів до ВНЗ. Через місяць повернувся, вистрибнув з кузова вантажного автомобіля. Мене зустріли дві Олі, мої подруги, Поліщук і Іващенко. Повідомив їх, що поступив, показав довідку про зарахування до інституту. Олі мене привітали, але великої радості на їх очах не помітив, чомусь були засмучені, може тим, що я один поступив.

І взагалі, останнє літо для всіх було не зовсім веселе - для всіх нас стояла основна проблемна задача – влаштувати своє майбутнє.

Поступити у Виш – це було ще не майбутнє. Необхідно було закінчити його через стільки-то років, влаштуватися на роботу, створити сім’ю, діти, дбати про батьків…

Другий раз я виїхав з села наприкінці серпня 57 року у Львів на навчання. Переписувався з подругами, двома Ольгами, з Катею, Тамілою, Марією. І хлопцями – Вовою Луцько, Володі Грищук, Чеп’юк, Гаврилюк, Віталій Слободенюк, Ростік Безвершук… які передавали свої фотографії. Зберіг всі, які мав, вони всі зараз на сайті «Pyatka.in.ua» в рубриці «Фотогалерея», а також на робочому столі мого комп’ютера, з’являються, як тільки перерва у роботі комп’ютера.

Всі учні для мене залишилися в пам’яті моїй як дівчата і хлопці, я нікого не бачив після завершення школи тривалий час і мені не хочеться їх зараз бачити. Я не знаю ким і якими вони стали. У моїй пам’яті збереглася та дівчинка, яка мені подобалася у школі. Я боюсь, що я не зможу її впізнати. Нехай незмінним залишається…

А, якщо зустрітися, то потрапити назад у дитинство або у юність. Що ж ви хочете – діти? Всі ми залишаємось дітьми.

  

Наша школа (центральний корпус) тут були приміщення для 3-х класів, учительська та кабінет директора школи а за школою – спортивний майданчик
Наша школа (центральний корпус) тут були приміщення для 3-х класів, учительська та кабінет директора школи а за школою – спортивний майданчик

       Після випуску, отримали атестати і покинули П’ятку, роз'їхались по всій Україні, по всьому Союзу.

      Залишатися на постійне життя чи повертатися після навчання у село ніхто не збирався. Така була обстановка того часу в селах – жодної перспективи, зацікавленості. Як казали: залишишся в селі, будеш "крутити волам хвости", це для хлопців була така перспектива, а для дівчат – не випускати з рук сапки. О це все, що очікувало людину в селі. Тому кожен користувався будь-якою можливістю, щоб вирватися з села. Але покинути село можливості не було, сільські жителі не мали права мати паспорти, а без нього ми були рабами, ні виїхати, ні поселитися в іншому населеному пункті, ні влаштуватися на будь-яку роботу. Для хлопців – це армія, навчання, вербування на шахти Донбасу, стройки комунізму у Сибіру та ін., для дівчат, крім навчання, мало було можливостей, хіба що вийти заміж. Головне було отримати паспорт, який надавав можливість виїхати із села, прописатися в іншому місці та найти роботу.

Я обрав Львівський політехнічний інститут (зараз – Львівська Політехніка), механічний факультет, фах – технологія машинобудування. Все літо сидів чи лежав у траві чи кущах, як Шевченко, (щоб не знайшли і не заважали) і вчив (не зубрив) всі предмети. Математику і фізику я добре знав, трохи слабше літературу.

      Невдовзі отримав запрошення, зібрав деякі свої речі, книги, шматок сала, шматок хліба і подався геть і назавжди. Цього дня накрапав дощик, я знав це до успіху, так воно і сталось. Я віддалявся від свого дому, біля хати стояла, проводжала мене мама. Очей її мені не було видно, біля сусідньої хати стояла їхня невістка Римма і моя старша сестра Оксана, сміялися, їм було весело. Молодша сестра у цей момент у пам'яті не збереглась, мабуть не проводжала, думала, що я скоро повернуся.

Попутною полуторкою доїхав до Бердичева. У Бердичеві могло трапитися зі мною таке, що змушений був би вертати назад. У Бердичеві я сів на міський автобус, щоб добратися до вокзалу. У салоні автобуса було багато людей. В одній руці тримав валізу, а другою тримався за верхній поручень. В автобусі була тіснява, автобус коливався. Піджак був розстебнутий і з внутрішньої кишені показались гроші. Я відчув, що моїх грудей торкається чиясь рука під піджаком. Поруч стояли два хлопці і прижималися до мене. Я не переставав скоса спостерігати за рукою злодія. Я зрозумів, що це злодій-карманик. Хоч як він старався, не спромігся залізти в кишеню і витягти гроші,. Бачив, що жінки, що стояли в автобусі, помітили це, але не насмілились ні зупинити їх, ні попередити мене. І, коли автобус зупинився біля вокзалу, пасажири вийшли, і ці жінки кинулися до мене з попередженням. Я їх заспокоїв, показав, що гроші на місці.

      У той час у Бердичеві процвітало злодійство. Злодії нахабніли, людей не боялися. А навпаки - люди їх боялися, тому що злодії карали тих, які попереджали. Казали, що злодії бритвою по очах різали. У Бердичеві кишенькових злодіїв було густо.

      Звичайно, якщо я втратив би гроші, довелось би повернутися додому, а вдома грошей не було. І моє навчання на цьому закінчилося б.

      Взяв квиток до Львова з пересадкою у Казатині. У Казатині чекав годину чи дві потяга, а в цей час зупинився потяг, який віз учасників молодіжного фестивалю в Москві. Це був 1957 рік. Довго спостерігав всіляку молодь, в основному, з Африки, пісні, танці, розваги. Мабуть, не менше години. Об’явили посадку на мій поїзд і я поїхав у Львів за новим життям.

Завантажити наступні 18 зображень