Позика.

Як видирали з людей останні копійки – примушували підписуватися на позику. Держава в населення брала в борг, а не навпаки. Ходили з хати в хату групи по 2-3 чоловіки і «агітували» господарів підписатись і віддати державі, а краще сказати – батьку Сталіну, стільки-то рублів. Не покидали хати поки не доб’ються свого. Довго сварилися, звідки в селян могли бути гроші, зарплати не платили в селі грошима. Але агітатори могли годинами не відставали, поки свого не добивалися. Гроші були потрібні для підйому народного господарства, чомусь господарство називалось народним, хоча в ньому народу не належало ні крихти, ні шматочка, все було державне. Називалась позика, тобто малось на увазі, що будуть повертатись, але в хатах ті гарні папірці, які видавали замість грошей, зберігаються і досі. Люди підписували бумагу з зобов’язанням виплати таку-то суму.

У селах були створені такі умови для життя, що завдяки чесній праці вижити не було можливості, люди змушені були масово знаходити нові лазейки, замість милосердя і взаємодопомоги – з’явилась потреба красти і грабувати, насамперед, колгоспне і крали, вірніше брали, виносили своє, зароблене своєю працею. Крали всі – від голови, бригадирів, до простих колгоспників і дітей. Тільки різниця була в кількості вкраденого. Крали все, що можна було винести або вивезти. Виносили все, що можна було використати.

      Викорчовувалось у людей добре, порядне, насаджувалось злочинне, людиноненависницьке.

      Але поки карали за колоски, які збирали діти і я збирав, а сторож на коні за нами ганявся і бив нагайкою зі всією силою. Це що? Назви немає.

      Заборонити красти не допомагали ніякі сторожі. Сторожі самі крали.

      Щоденно з ранку бригадири збирались біля контори і отримували наряди, яку роботу бригада має виконати сьогодні. Потім бригадири збирали ланкових і їм видавали розпорядження на роботу, а ланкові ходили по хатах і оголошували, що сьогодні вони будуть робити і куди підуть. Жінки брали з собою потрібний інструмент і гуртом йшли на поле.

      Все село було поділене за територіальним принципом на бригади, а останні на ланки, як військовий об’єкт. У селі, здається, було шість бригад. Голова колгоспу призначав бригадирів, а ті ланкових. Я і моя сім’я належали до шостої бригади. З часом і райони села стали називати за номером бригади.

      Пропустити роботу жінки не наважувалися, хоча вони працювали не за зарплату, а за трудодні і виплати, які можливі були тільки восени, після підбиття підсумків і отримання з району відповідних вказівок. Щоб не вийти на роботу потрібна була важлива причина. Прогульників карали. Особливо строго стежили, щоб виходили на роботу в релігійні свята. Всі роботи в колгоспі виконувалися вручну. На роботу йшли зі своїми знаряддями: сапки, граблі або лопати. Проривали, сапали, видаляли бур’ян на безмежних бурякових полях жінки сапками. Весь день, від ранку і до самого вечора, жінки проводили в позі літери «Г». норма – стільки-то рядків за день і отримаєш трудодень, а трудодень – це паличка в бригадирському зошиті.

      Трудодень, іншими словами – паличка, яку бригадир ставив у своєму зошиті напроти імені прізвища працівника, що він був на роботі, а не розмір оплати за цей день.. Але плата за роботу не була визначена наперед, хіба у світі, у правових країнах буває, що так, що людина пропрацювала і не знає розмір плати.

Гербіцидів та інших хімічних препаратів на буряках тоді ще не знали. Хімічні добрива ще не використовувалися, завжди використовувались органічні добрива.

      Перший хімічний препарат для боротьби з колорадським жуком був «дуст», так він називався у народі. Розкидався він спочатку примітивними способами, а потім дійшло до авіації. Був дуже шкідливим для природи. Разом з комахами гинули і птахи. Пам’ятаю, що весь світ боровся з ним, шкоди від нього було більше ніж користі.

У колгоспі були ферми великої рогатої худоби. На фермах працювало багато жінок – доярками. Було велике стадо телят. Займало окрему будівлю. Були ферми свиней, також займали велике приміщення. Раніше були і вівці, але потім їх чомусь припинили вирощувати. Заготовляли вовну. Із худоби це все.

Курей та інших птахів не вирощували. Були ще коні, їздові, інших не тримали.

Раніше в колгоспі були вівці, ціла отара. Один раз спостерігав, як стригли овець. Овечку ловили, зв’язували ноги, клали на землю, стригун тілом своїм прижимав бідну вівцю і великими ручними ножицями стриг. Овечки мекали, інколи стригун різав шкіру вівці, та хотіла вирватися. Мені їх жаль було. Потім вівцю відпускали, спочатку повільно відходили вони від такого стресу, а потім незвично бігали голі, мабуть зразу було холодно їм. У декого були ручні машинки для стрижки.

Пасіки було в селі мало. Тільки в декого були в саду вулики. Думаю, що боялися податків.

       У колгоспі була кузня, де я, будучи малим, ще учнем молодших класів, любив ходити до кузні і спостерігати за процесом ковалевих справ. У кузні виготовляли сільськогосподарський реманент, ремонтували сільськогосподарське обладнання, підковували коней та виконували багато інших робіт. Для мене це було дуже цікаво. Інколи мені доручали управляти піддувалом горна, міхами. Я, взагалі цікавився машинами, механізмами, будівництвом.

      Тому згодом я і не міг обрати для вступу у ВНЗ фах: довго вибирав між машинобудуванням і будівництвом. Чомусь зупинився на машинобудуванні.

       Коли будувався новий клуб, тільки я звільнявся від домашніх і шкільних справ, то біг на це будівництво та довго спостерігав як-то здійснювалось будівництво. А будували клуб з дерева. Весь процес я вивчив непогано. Я зараз міг би описати і накреслити як будівлю в цілому, так і окремі деталі й вузли. Наприклад, як скріплювалися окремі деталі в єдиний каркас, щоб не розлізлась будівля.

      Будували-то абсолютно руками, з допомогою сокири, пилки. Замість підйомного крану слугували чоловічі руки і спини.

      Нарізували дошки, стовпи, балки вручну пилами. Два робітники, один у ямі, другий наверху на помості, пилою розпилювали стовбур на дошки. Долотом і молотком видовбували пази для стінових брусків. Ну і т.д. і т.п.

      Будівництво клубу тягнулося надто довго. Клуб будували мабуть років десять. Певно, такі кошти виділялися на будівництво.

      Таким же способом будувалися інші будівлі: ферми, хати, хліви.

      Дещо будували з цегли, але дуже мало, не було близько цегельного заводу.

      Що залишилося від колгоспу після набуття незалежності і перевертня комуністів на демократів у селі не знаю, не бував там останнім часом. Думаю, відбулося так, як і по всій Україні – тварини вивезені на м'ясо з причини, що нема кормів, і не вигідно, обладнання здано на металобрухт, будівлі розвалюються. Нібито не вигідно вирощувати.

Ремесла.

Основний вид ремесла, який в селі існував, був пов'язаний з виготовленням з деревини – столяри, теслярі, бондарство та ін.. Виготовляли дерев’яні ємкості: діжки для квашення капусти, соління огірків, або діжки для води. Виготовляли також і менші ємкості – відра, цебри для годівлі свиней, корита для поросят. Та багато чого іншого, наприклад граблі.

Робили і вози, колеса для возів.

З металу – домашній реманент, ободи для коліс, а також дрібний інструмент з простої сталі, який можна було викувати.

Виконували також ремонт сільгосп. обладнання

Основним заняттям для жінок вдома у зимні вечори були прядіння, вишивання, в’язання. Часто збиралися в нас молоді дівчата, сідали і робили кожна свою справу

Розвал срср.

Після розвалу СРСР і переорієнтації України на капіталізм виграли всілякі бандити, шахраї і ті, які були на той час при владі, у першу чергу, ті, хто володів правом недоторканості. А всі інші – програли – тяготи, нужда, погіршення життя, хвороби, стрімке подорожчання товарів, продуктів, ліків, знецінення заощаджень. Стрімка, навмисно створена інфляція, яка вигідна була для аферистів-державців для їхньої так званої приватизації, вірніше, «прихватизації», як назвав її наш легендарний патріот, українець, В’ячеслав Чорновіл, вбитий ними ж. Вічна йому слава і вічна пам'ять. Приватизація була незаконною, і має бути відмінена. То була не приватизація, а розкрадання, заплановане руйнування економіки, притому руйнування вщент, так щоб не можливо було відновити. Думаю, що це руйнування було більш шкідливим, аніж німецьке бомбування. Тепер вирішено все, що не викрадено, розкрасти за два роки, навіть атомні станції, музеї та землі. І в кого тоді опиниться скіфська пектораль, знайдена в 1971 році? Певно, буде милувати око якогось корупціонера.

      Як зараз живуть селяни в селі? Як всюди, тобто погано. Хоча кожна людина, стала незалежною, отримала землю, в неї з’явилась можливість обробляти більше землі і вирощувати більше продукції, але створені такі умови, прийняті такі закони, такі ціни, що практично жити, виживати в селі дуже важко. Якщо людина виростила продукцію, то продати її не можливо. Ринки влада спочатку приватизує (приватизує, звичайно, не влада, а представники цієї влади), нові господарі закривають ринки і на їхньому місці будуються супермаркети з торгівлі китайськими товарами по спекулятивним цінам – купують у Китаї по китайських цінах, продають у Києві по європейських цінах. От цей самий вигідний бізнес у «наших» бізнесменів, вони ж міністри, вони ж капіталісти, вони ж і депутати, не зрозуміло чому вони називаються «народними», мабуть за те, що душать народ, не дають йому жити. Селяни вимушені продавати свою продукцію на стихійних ринках, але влада, міліція, розганяє народ, воює зі старенькими і дітьми, ганяються за ними як за злочинцями, як гицель за собаками, не дає продавати, а люди не можуть купити свіжу і безпечну продукцію. А в цей час злочинці розгулюють, до них міліція претензій не має. Змушують купувати тільки їхню продукцію, яку вони закупили десь за межами країни, китайські продукти. Тут же появляються перекупщики, по народному «бариги» і пропонують свої умови. І такі умови, що…Продаж товарів, як вигідну операцію, взяли на себе депутати-олігархи.

Що буде далі? Важко сказати. Але краще не буде, а може буде і набагато гірше. Насуваються на село страшні часи. От-от буде прийнято закон про продаж землі. І всі ті, які зараз не дають людям жити, розділять між собою всі землі, вони ж приймуть нові закони, і закони ті будуть прийняті для них же. Бо ті, хто приймають закони, і ті, хто будуть скуповувати, правильніше буде сказати – привласнювати, землю – це одні і ті ж особи. А селяни за які гроші будуть купувати землю? І селяни стануть ще більшими рабами ніж були коли-небудь раніше. Як раніше, коли проходила приватизація майна, тодішній президент, чиїм ім’ям народ дуже вдало назвав основний народний транспорт, «кравчучка», надав рівне право на отримання державного майна, але собі і собі подібним майно, а народу видав папірець, під назвою «сертифікат», «ваучер», і все, а майно – фігура із трьох пальців. Люди стояли в чергах за цими «подарунками» від влади, кудись їх здавали, сподіваючись заробити на цій афері від влади копійчину. За такий «подарунок» владі варто поставити пам’ятник. Це була широкомасштабна ваучерно-приватизаційна афера держави, що охопила все населення країни, й нелегітимністю великої приватної власності, розданої на основі корупційних схем через так звані заставні аукціони.

Була здійснена брехлива операція влади на чолі з комуністом, головним ідеологом.

      Так само буде із землею. Вони приймають закони, вони і ділять, вони «купують» землю. Який результат буде – не важко й уявити. Собі вся земля, народу - по комуністичному принципу, «по потрібностям», по принципу, які вони, тобто колишні комуністи, будівники світлого майбутнього, застосували і тепер для народу, прийнявши так званий «прожитковий мінімум», «прожитковий кошик», для людини, і виходячи з такого «прожиткового мінімуму» призначають людям розмір заробітної плати і пенсії. А собі доход нараховують сотні, дві, три сотні відсотків від вартості продукції, рентабельність - сотні відсотків, коли в нормальних країнах рентабельність становить десятки відсотків. І виходить, що людині «кошик» на місяць, а собі вагон. Це називається рівність у сучасній Україні?

Так буде і з землею. Розмір ділянки для народу, виходячи з такого «прожиткового мінімуму» буде кілька соток. І народ, щоб вижити піде в найми, за харчі, до нових панів-поміщиків. Потім приймуть закон і про «Юр’єв день». Селяни стануть кріпаками, як колись був кріпаком наш Тарас Шевченко, і його страждання за нас будуть даремні.

Зараз у селі розмови про землю не припиняються. Ходять чутки, що зменшують присадибні ділянки, що визнають не дійсними документи на приватизовану землі. Очікують нового господаря на землю. На покращення не сподіваються. Ніхто не вірить, що олігархи платитимуть за землю, просто візьмуть її. Будуть брати плату тільки з селян, у цьому вони також переконані.

Буде так, як і в промисловості, де «наші» нові пани-капіталісти платять людям, які на них працюють, аж 100 доларів на місяць. А потім за нас говорять, що ми не хочемо в Європу.

І таке буде, поки не виберемо… себе.

      На роботу в осіннє-зимовий період люди влаштовувались на цукровий завод у Великих Коровинцях. Ця тимчасова робота була дозволена. Завод великий, переробляв багато буряків. Платили там живою копійкою. Тричі на день завод давав про себе знати. За годину, за 15 хвилин і перед початком кожної зміни завод сповіщав гудками, яких було чути на велику відстань. По цих гудках люди орієнтувалися і жили за ними: вставали ранком, до школи іти і т.п. Люди заробляли  трохи. Завод працював до весни, а потім зупинявся на літо до нових буряків.

      Зараз завод мабуть стоїть або зруйнований як і всі.

      Кожній родині надавалась земельна ділянка, площа якої була не більше 60 соток. Не членам колгоспу, сільській інтелігенції, площа ділянок була менше. Урожай, вирощений на присадибних ділянках був, якраз, основним, що рятував людей від голоду. На той час у селі не можна було купити ніякі продукти, за винятком єдиного, це солі. Заробити в селі колгоспникам не можна було. Тому на присадибних ділянках в селі вирощували, переважно, картоплю, буряки, жито чи пшеницю, менше просо та деякі овочеві. Картопля – це був щоденний продукт як для людей, так і для тварин. Запаси її тримали в погребах або закопували у землю. Буряки на великих площах вирощували цукровий, яким годували худобу і гнали самогон. Останній в селі був основним, мабуть єдиним товаром, що продавався і купувався. Хоча в лавці продавалася казенка, але майже в три рази дорожча, 2,87 крб. проти 1 крб.

      Зерно, спочатку жито, а згодом з’явилась пшениця, молотили на домашніх токах ціпами, мололи на млині або на домашніх жорнах, з муки випікали домашній хліб, пироги. Зерно використовувалося також для годівлі тварин і птиці.

      Просо товкли в ступах, а з пшона варили каші, весною давали його курчатам.

Сіяли і садили всього стільки, щоб вистачило до нового врожаю. Купувати продукти на ринку чи в магазинах селяни не могли. Грошей в селян не було. За роботу селянам грошима не платили. Тому основних продуктів мусило вистачити на рік. Це картопля, буряк, морква, а також зерно – жито, пшениця, пшоно. Пшеницю сіяли, щоб було борошно для випічки пирогів, паски на Великдень, вареники, галушки, локшина, печиво.

Не члени колгоспу, сільська інтелігенція, вчителі, медики, управлінці, продавці, мали городи, і отримували зарплату грошима.

Орали городи плугом, тягнули плуг пара коней. А також два чоловіки, один вів коней, а другий направляв плуг. Садили картоплю під плуг. Спочатку вивозили на город насінну картоплю, яку витримували деякий час у теплі, щоб проростали. Збиралися кілька сусідських жінок і гуртом саджали. А потім йшли на загальний обід.

Жито, пшеницю, просо на городах жінки жали серпами, а чоловіки косили косами з грабками. Гострили коси мантачками – брусками. Жінки в’язали перевеслами і цурками снопи і складали їх у копи.

Копа – це одиниця виміру, вміщала 60 штук, пів копи – 30. Тоді рахували в копах. Не тільки снопи, а все, навіть і курчат. Це стародавня одиниця, нею селяни користувалися здавна.

      Сіяли також коноплю, не всі. Але призначення тоді було зовсім інакше ніж зараз і тоді ніхто не забороняв її вирощувати. Вона використовувалась для виробництва тканевих полотен, для пошиття одягу. Процес цей тягнувся весь рік. Стеблі коноплі зрізувались акуратно серпами, укладали для просушки на сонці, на спеціальних верстатах трясли сухі стеблі, тіпали, поки не відсиплються зовнішнє лушпиння, а залишиться одне волокно. Дальша робота тривала восени і взимку, жінки на веретенах пряли з волокна нитки, змотували їх на котушки. Довгими зимніми вечерями, коли худоба нагодована, чоловіки ситі і щасливі, діти та онуки також, жінки збираються, ведуть нескінчені розмови, а веретено крутиться і крутиться. Діти, якщо уроки вивчили, товчуть просо в ступах або граються хто в ляльки або у війну. Коли набереться досить ниток, їх відносять на ткацький верстат для виготовлення полотен. Таких верстатів на село було один чи два. Це громіздка дерев'яна конструкція, займає всю кімнату, на ньому могли працювати тільки навчені оператори. Через деякий час були готові тканини. Коли наступала весна, полотна намочували у чистій, річковій воді, розстилали їх на траві для відбілювання на сонці. Коли тканина висохне, її знову намочують і розстилають і так багато разів, аж поки тканина не стане білою. Ну, а далі, розкрій і пошив. З такої тканини шили, як правило, спідній одяг, а також і робочий одяг, інколи і повсякденний одяг для дома та для роботи.

      Вироби з коноплі виконували, винятково, жінки, і тільки своїми руками.

      З насіння коноплі давили олію.

      Робота на городах виконувалася руками. Основні "знаряддя виробництва", як тоді говорилось, це лопата, вили, граблі, сапка. Оралися ділянки під картоплю кіньми, а також кіньми боронувались під посів зернових. Всі інші роботи робились вручну.

      У нас ділянка складалася з двох частин – одна, менша, біля хати, де росли дерева, переважно сливи, і вирощувались овочі, друга, основна, через річечку, де росли картопля, жито чи пшениця і буряки. Коли я підріс, то мені довелось переносити весь урожай до хати: носити снопи, молотити їх, копати яму для картоплі і буряків, перенести картоплю, якщо не було воза. Навесні і влітку розкидав гній, перекопував город біля хати, літом сапав і прополював.

      Не завжди вирощеного урожаю вистачало.

      Згодом я набув професію - став пастухом, пастухом своєї корови. Ще не ходив до школи. Майже в кожній хаті була корова. У сім’ях де були діти-хлопчики, випас корів був їхнім обов’язком.

Корова на селі – основне джерело їжі, її називають годувальницею, і це правда. Свої корови пасли діти, якщо хто не мав малих дітей, то корови паслись у череді, там був один пастух. Такому пастуху господарки по черзі видавали на обід харчі, хліб, сало, яйця та інше. Пастух, звуком від нагайки або голосом вранці збирав стадо і гнав його на пасовисько. Кожна корова мала своє ім’я, якщо якась корова не мала, то пастух давав корові своє ім’я, не завжди милозвучне.

      Як і зараз основним доходом для селян була корова.

Молочні продукти – молоко, сир, сметана, масло селяни виносять або вивозять до міста і намагаються їх продати, заробити якусь копійчину на дрібні домашні покупки. Але на дозволені ринки селян не пускають, скрізь їх очікують міліціонери і проганяють. А по селах їздять перекупщики і пропонують продавати їм на багато дешевше. Дехто здає їм, хто не має можливості возити в місто. Охоче возять і продають діти. Вони зрозуміли, що їхня робота важлива для сім’ї.

      Для випасу домашніх корів місцева влада і колгосп окремих ділянок не надавали. Дозволялось пасти на колгоспних землях корів голови колгоспу (на сайті він як відома людина села і був нагороджений медаллю) та його родичам. Тому ми пасли корів на землях, які не належали колгоспу або сільраді. Такою землею була земля вздовж шосейної дороги Бердичів – Чуднів.

      На той час ця дорога повністю була зруйнована, вся в ямах від бомб і снарядів, що залишилися від війни, і вибоїнах від важкого транспорту. На узбіччях дороги росла трава, добрий корм для корів. Випас на колгоспних землях являвся злочином. У селі були спеціальні люди – "об’єзщики", які стежили за колгоспними землями і, якщо виявляли, що десь пасуться корови людей, на конях прискакували і великими, довгими нагайками дітей карали, били, не жаліючи. Було таке, що люди – це злочинці, а надто діти, які залишились без батьків і хотіли жити. Дозволялося пасти корів на колгоспних землях тільки після збирання врожаю або повторного скошування трави (отави).

      Цей період запам'ятався досить добре, бо цей період у моєму житті тривав 7-10 років. Серед нас були діти різного віку: від 5-6 і старше. Були серед нас діти, старші, вже освічені, багато чого знали і для нас, зовсім малих, були вчителями. Я мушу зазначити, що серед нашої ватаги (а нас могло бути 10-15 хлопців), не було таких, про яких я міг би сказати погане слово. У школі ми не навчилися чомусь поганому, не знали і не робили для людей, для села чогось шкідливого.

      Сільська, радянська, влада, колгосп, абсолютно ніяк не допомагали, не сприяли хоч якому-небудь поліпшенню життя або навіть виживанню. А, навпаки, не надавали місць для випасу корів, обкладали натуральними податками. Треба було здати стільки-то молока, яєць і т.д. 

      Я тоді часто розмірковував, чому ми, сироти, батьки, яких загинули на війні, поклали свої життя, голодні, холодні, босі і голі, а держава, влада, колгосп, не допомагають нам, а навпаки – знущаються, стараються забрати останнє, б'ють, чому нам нагородою є злидні і знущання. І так було по всьому селі. Непосильні податки, підневільний труд у колгоспах для наших матерів. Особливо для нас, для сиріт.

      Працювали тяжко, вставав рано-вранці, ледь зоря займалась, і кожний займався допізна своєю роботою. трудився змалечку — працював на городі, як усі діти на селі.

      Я пам’ятаю своїх тодішніх "вчителів", а надто хлопця по імені Петро, в якого був менший братик, сестра, батька також не було. Цей Петя був трохи старший, на рік-два, але багато вже знав і розповідав нам.

      Був ще один, якого я добре пам’ятаю, це Володя Кондратенко, розповідав дуже цікаві історії, які він вигадував находу, дуже-дуже цікаві, казки, всілякі "страшилки" як вони пізніше стали називатися. Ми збиралися гуртом і, роззявивши роти, годинами слухали, забувши про корів і про все. У нього була сестричка, гарненька дівчинка Рая. Володя вчився на рік раніше, а Рая зі мною. Наші сім'ї дружили. Тепер Рая мешкає в селищі Великі Коровинці. (Це я дізнався з буклету про зустріч випускників у 2007 році).

У селі пройшов дві школи. Перша – будучи пастухом своєї корови, годувальниці нашої, можна сказати – рятівниці, яка рятувала нас, дітей, від голоду в післявоєнні 40-ві роки. Щоденно рано-ранком збиралися гуртом за селом, де проводили майже весь світлий день до самого вечора. Вечором збиралися знову, щоб погратися або поспілкуватися з іншими дітьми. Цей гурт був для нас першою школою, були в нас і свої вчителі – старші на кілька років хлопці. Ми їх слухали, вони були розумними, не дурнями, більше нас, молодших знали, мабуть, наслухались старших. Насамперед хочу відзначити Петра (Петю)   ---- Трубочкіної (Буду називати їх по кличках, які носили і їх діти). Думаю, що Петя був для нас, менших, не тільки вчитель, а й наставник, ми його слухались, виконували його команди. Розповідав нам різні історії, знав їх багато. Розказував про війну, не знаю від кого він набирався. Поганому, знаю, нас не вчив і не навчив. Чому я і ми всі йому вдячні.

Думаю, що знань набирався Петя від свого родича, мого сусіда, - Льоні Маріки Михальчишиної. Мабуть він часто до них навідувався, хоча цього я не замічав.

Потім, після закінчення школи Леонід забрав його до Вінниці, де він мешкав і працював.

Ще були старші серед нас – Юрко, також розумний, крім всього він був майстром по розбірці рідко знайомих боєприпасів. Розбирав вдало, без нещасних випадків.

От я дивлюсь на теперішніх малих дітей, приблизно такого віку, як ми були, 6-7-10-12 років. Зараз діти граються, ми також грались у різні ігри, зараз тих ігор не має. Але ми у тому віці, 6-9 років, уже працювали, пасти корову, також праця. Ми були тоді відповідальні. Ми знали, що можна, що дозволено, що ні, ми знали місцеві закони, правила, ми знали, що за їх порушення, ми будемо покарані. І ми розуміли, що наша праця приносить користь, що вона потрібна. Ми розуміли свою відповідальність.

      Ми вставали влітку досить рано, зі сходом сонця, коли корови були вже надоєні. Як не хотілося просипатися, як хотілось хоч хвильку ще поспати, голова була така важка, не підняти. Випивав чашку молока, з'їдав кусень хліба або навіть варену картоплю. На обід з коровами повертались додому, обідали, матері доїли корів і через годину-дві знову на випас.

      Крім випасу домашньої корови, мені довелось бути кілька років пастухом великого стада колгоспних телят. Я вставав дуже рано, мені потрібно було йти пішки через село, потім польовою дорогою до літнього загону. Телят було багато, мабуть більше сотні, відкрити ворота, випустити телят і гнати їх на пасовисько, а потім до водопою. Дуже не досипав, траплялося, що я часто засипав, якщо присів або приліг, щоб відпочити. Мені було тоді 11-13 років, коли я ходив у 5-6 клас.

Основною розвагою під час випасу корів був пошук боєприпасів. Знаходили їх досить часто, це міни, снаряди, патрони, траплялась інколи і зброя. Міни, снаряди ми розбирали, спочатку обережно відділяли головку снаряда, а потім і саму головку. Інколи не вдавалося, зривався, були постраждалі.

      Залишених складів по полях, у річках було досить багато. Старші визивали саперів, ті приїжджали, штрикали металевими прутами, не находили, говорили, що нічого немає, зникали, а ми тут же знаходили нові і приступали до розборки. Я був молодший і мені такої делікатної справи не довіряли. Але це не значило, що я не міг постраждати. Бо, коли хтось розбирав снаряд, то всі інші стояли кружком навколо і спостерігали. Відволікти могли нас корови або дорослі.

Запам’ятався один епізод, коли один хлопець сидів і намагався розібрати боєприпаси, тоді, вирішив розбити його об корпус іншого снаряду. Проходив повз на Великі Коровинці дорослий хлопець, підійшов, взяв, подивився, і сказав, що це кусок металу, повернув і пішов дальше. А той бив-бив, ми сиділи метрів до десяти від нього, а той стукає і стукає, коли вибух, осколки над нашими головами пролетіли, а йому розірвані руки і ноги у колінах. Ми підбігли, руки і ноги в нього в крові, той дорослий біжить назад, від шосейної дороги їде авто вантажний, відвезли його до лікарні, поранення отримав легке – лишився тільки одного мізинця. Це був останній трагічний епізод. Раніше були значно серйозніші випадки. По селу ходив хлопець на ім’я Гриша – без рук, жертва  такої забавки.

      Та частина села, де я жив, була відокремлена від основної частини. З півдня – дорогою Бердичів – Чуднів, з заходу – полями, зі сходу – річкою П’ятка і її заплавою, з півночі – кладовищем і колгоспом. Тому в нас, малих дітей, створилася своя ватага, об’єднані ми були стадом корів. Наші батьки, майже всі, за винятком кількох, двох чи трьох, загинули, було ще кілька інвалідів. Ми, діти, залишилися сиротами, "на руках" матерів. У кожній сім’ї було по кілька дітей. Основним джерелом постачання харчів був город та корова.

      З іншими такими ж ватагами з інших районів ми не ворогували і не билися. Жили мирно, часто спілкувалися, інколи затівали загальні ігри.

      У 46-му році, на 8-му році мати віддала мене до школи. На той час окремої будівлі школи в селі не було, а вчились в окремих хатах, які тоді не були ні ким зайняті. Перший клас, у який я ходив, був у хаті нашої вчительки, Ольги Степанівни. Дуже добра вчителька, ми її всі любили. У неї були два молодші брати Петя і Льоня – мої добрі друзі, і сестричка Галя. Про теперішню їхню долю не знаю.

      Їхня хата знаходилась не далеко, досі вона стоїть, не знаю, хто в ній тепер живе.

      Коли, кілька років назад я був у рідному селі, я обійшов майже все село, і збереглось таких хат у селі дуже мало, стоять всі нові, цегляні. Залишилась одна така, як пам’ятник українській хаті. Якщо доведеться бути в селі, сфотографую цю або іншу і розміщу її на першій сторінці сайту або навіть запропоную зробити її як символ села.

      Другий чи третій клас вже ходив до школи, яка знаходилась у кількох будівлях у центрі села. Крім центральної будівлі зображення інших нема.

      Ходили пішки через все село, а це, мабуть, не менше як два кілометра, через колгосп, через річку. Деякий час в похилому місці гори, повз яку ми проходили щодня і на якій трохи подалі стояла церква, та церква стоїть і досі, була землянка, чи то нора, в якій жила якась нездорова жінка, і часто кричала, крутила пальцем у вухові, вдавала, що дзвонить по телефону і визиває то Ворошилова, то інших керівників партії. Їй конче треба було повідомити їм щось термінове, важливе або дати їм ціні вказівки. Жила вона в тій норі і влітку і взимку, а потім десь зникла.

      Тоді ж чув легенди, що під селом були печері, а під церквою начебто був ще один вихід, у центрі села, де збирався по неділях базар. Там був льох, але в ньому ніхто не бував, і говорили що з нього є вихід у печери. Говорили, що виходи в бік річки були на схилі гори, на якій стоїть церква і колись на тій горі була фортеця. Фортеця знаменита з багатьох історичних джерел, але пам'яток фортеці не залишилося. І, як мені відомо, ніяких історичних чи інших досліджень про фортецю не велось, залишились згадки в пам'яті людей. Якою була фортеця, дерев'яна або кам'яна, невідомо, я вважаю, що дерев'яна, а може кам’яно-дерев’яна. Бозна від яких ворогів захищала село та фортеця, від татар з півдня, чи від поляків з заходу, чи від москалів зі сходу. Коли і ким була збудована, фортеця не відомо.

      Розповідали багато історій про печери, що вони досі існують, що там навіть хтось живе. І от про ту жінку, що викликала для розмови Ворошилова казали, що вона начебто з тих печер, що вона там живе і тому морозів не боїться.

      Чув, що під час війни льох німці охороняли, бо зберігали там продукти. Кажуть, що піймали якогось хлопця за спробу пробратися в льох і покарали його. А інший хлопець, хвалився, що коли був малий, також хотів проникнути в той погріб, але німецький вартовий, зловив його і вручив шоколадку і відпустив. Інші об’єкти, навіть військово-оборонного призначення, у німців охороняли поліцаї, тобто жителі села, а от цей льох їм чомусь не довіряли, щось вони тримали там важливе, або знали, що то не погріб, а щось інше.

      Печери були в центрі села, з виходами на схили гори, на якій стоїть церква. У стародавніх джерелах згадуються печери, з такими виходами. Був ще один вихід у яр, за яким стояв млин. Той вихід був мурований, я його пам’ятаю, бачив, коли навідувався до діда на млині, висотою трошки менше чоловічого зросту, шириною, мабуть приблизно метр. Тоді яр у 50-ті роки був глибокий, з крутими боковими сторонами, зразу за яром, від млина була дорога, яка вела аж до кінця села, до хати мельника. Частина цієї дороги і тепер є.

Кому були потрібні печери. Якщо в селі була фортеця, в тій фортеці був гарнізон, і призначення цієї фортеці було захист містечка або перетину доріг від наступаючих ворогів, то потрібно було забезпечити гарнізон достатнім запасом провіанту, зброї, особовим складом і т.д., фортеця повинна була мати безпечні шляхи для постачання і на випадок захисту і облоги.

Таким шляхом були печері, які мали кілька виходів у різних місцях околиць села і достатні приміщення для зберігання провіанту.

Особливо для фортеці були важливі печери тоді, коли у фортеці був постійно гарнізон і фортеця призначалась для постійної і надійної охорони доріг від пересування ворога по цим дорогам, фортеці, і країни, якій належить ця фортеця.

Могли тримати у печерах і людей, полонених-рабів, ясир. Пов’язували ці печери з євреями. Буцімто їх будували євреї як льохи-погреби для зберігання продуктів і не тільки. Бо в селі мешкало до війни досить багато євреїв, займались вони всім, чим завгодно. І за Польщі євреїв було досить багато, і навіть за війни Б. Хмельницького також кишіло ними в селі. Євреї були не бідні, і могли ці печери будувати, застосовувати їх можна було для всього: зберігання продуктів, майна, самому переховуватись у разі небезпеки, тощо. Вірогідніше, що євреї почали використовувати ці печери у своїх цілях після того як вони перестали використовуватися владою, тому що фортеця втратила свої оборонні функції і в подальшому були не придатні. На євреїв нападали і знищували їх раптово, неочікувано, як, наприклад, у 1941 році і євреї не змогли, не встигли ні використати, ні переховати своє добро, що там зберігалося. Припускаю, що в печерах дещо можна знайти.

До мене дійшла вістка, що про печери може вийти з друку якийсь твір, чи науково-дослідницький, чи то художній на загадкову тему. Про печери у П’ятці – достовірно. І що описуються відомі події, які трапились у сиву давнину у цьому селі.

      До речі, ходили чутки, що ті печери зв’язані і з кладовищем, хоча воно надто далеко.

      Якраз останнє викликало багато розмов у довгі зимові вечори про всякі привиди, містифікації, оповідки-лякалки про примар.

      Розповідали, згадували бабусі про те, що розповідали їхні бабусі та дідусі про давні часи, про печери, про різні загадки. І як мені запам’яталося, деякі розмови-згадки були про давні-давні часи, про Хмельницького, і про Наливайка, до речі, про Наливайка більше всіх, мабуть через те, що Наливайко був народним героєм. А пісні про Дорошенка і про Сагайдачного співали і до не давніх часів. Були згадки і про давні битви біля П’ятки, про якісь загадкові події. Про загадкові події, що сталися в селі в давні часи, буде описано окремо.

      Розмови ці велись наприкінці 40-х і на початку 50-х років минулого століття, коли ще були живі наші бабусі, а нам, дітям, було цікаво слухати всякі розповіді, цікавіше ніж учити уроки, телевізорів не було, читати книги про будівництво комунізму було гидотно.

Розповідають, що порівняно недавно стався обвал печери.

      До церкви ми ходили коли були малі, примушувала нас бабуся, я знав «ОТЧЕНАШ», хрестився перед їдою і після їди. У хаті були на стінах образи, до свят на них надівали вишивані рушники. Пам’ятаю, що бабуся розказувала про бога, про релігію, пристращала, що буде покарання за неповагу до Бога або за невиконання його правил. У школі вчителі, керівництво школи про релігію проповідували своє, виловлювали під час знаходження в церкві, робили нам наганяй, проводили атеїстичну роботу. Вчителі не винні, їх примушували, а за невиконання настанов, знаєте, як простому вчителеві, так і керівнику було б не просто в той час. Бо вчитель це проста людина, як усі, життя його залежить від роботи. Вони також вірили у Бога.

      Школа забороняла ходити до церкви і вимагала, щоб ми не молились навіть вдома. Учителі, мабуть, також молилися, звичайно, таємно.

      На релігійні свята влада старалася придумати якісь заходи, суботники, недільники, термінові виконання робіт і т.д. Відмовитися не можна було. Люди старалися і там, і там бути.

      Ми, діти, ходили з дорослими або самі до церкви, на Пасху святили Пасху, на Різдво на всеношну службу. На Пасху на другий чи третій день дерлись на дзвіницю, щоб подзвонити у дзвони.

      На Різдво, на новий старий рік ходили колядувати, знали колядки, нам щось давали, то цукерки, а то й якусь копійчину. Знали прості колядки.

На старий Новий рік хлопці розпалювали з вечора велике багаття, назбиравши днем непотрібної деревини. З вечора збиралося багато дітей – вночі веселилися. Спалювали, звичайно, коріння дерев, яке викорчовувалось у садах та яке не було придатне ні для чого.  Основною розвагою було зняти в якогось поганого хазяїна ворота, віднести їх і спалити. Вибирався самий капосний, осоружний хазяїн.

З історичних джерел відомо, що ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх-давен були головними "чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався "живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався "небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.

      На великі свята, такі як Різдво та Пасха збиралися всією сім'єю в наших бабусі Одарки і дідуся Василя. Приходили до них їхні діти, онуки, хто жив за межами села – приїжджали. Збиралась досить велика компанія. Після війни, коли я пам'ятаю ті свята, було десятеро дітей, один, самий старший, Микола, не повернувся з війни. Один їхній зять, Павло, мій батько, також не вижив, загинув. Два інші зятя, Іван і Дмитро, прийшли інвалідами, Іван без лівої руки, Дмитро без правої. Не був присутній і їхній син Павло, він проходив військову службу у Німеччині. Жінки готували смачні страви, напої, пекли смачні пироги. Нам, дітям, вручали цукерки, а може і по карбованцю або не дорогі подарунки. Дорослі випивали, потім співали пісні. Особливо старався гарно співати дядько Іван. Він мав добрий, сильний голос, знав багато пісень. Він був душею компанії. Ніколи не виходив зі столу першим, міг залишитися за столом до ранку. Мав міцне здоров'я, попри інвалідність, набуту на війні.

      Про нього і його дружину Марію, мою хрещену матір, у мене збереглась у пам'яті дуже добра згадка, пам’ятаю їхню доброту, увагу до мене, доброзичливість. Останнім часом, коли тітка Марія була вже хвора, і коли я після довгої перерви приїхав до них, уже сам добре змінившись, а Марія вже не узнавала людей, а мене вона узнала зразу ж, як глянула на мене, після тривалої перерви. Ми дивувалися цьому.

      Також добрі сосунки склались і з їхніми дочками, Валею та Ніною, дружили, допомагали взаємно. З Ніною зустрічаюсь досить часто, я живу, правильніше сказати моя сільська хата не далеко від її хати в селі Ходоркові на Житомирщині. Валя мешкає в Кривому Рогу, її я бачу рідко. У Ніни двоє гарних синів-хлопців, має онуків.

      Викладання предметів у школі було українською мовою, тільки починаючи з другого класу почали вивчати російську мову, а потім і російську літературу.

      У початкових класах разом вчилися діти-переростки, які були старші нас, нормальних, до 3-4-х років. Це ті діти, які під час війни не вчилися, і після війни також не ходили до школи, а потім вийшло розпорядження, щоб і їх обов’язково охопити навчанням. І вони вчилися разом з малолітніми, але вони вчитися в край не хотіли, вони були вже майже дорослі, їм потрібно було заробляти на життя, вони своєю поведінкою створювали в класі гармидер, не давали вчитися дітям і не слухалися вчителів. Часто через їхню поведінки страждали ми, менші діти. Вони нас заводили, провокували на порушення дисципліни, і нас менших карали вчителі, а інколи і досить суворо. Вчителі також дуже страждали через них, не могли з ними впоратися. Незабаром їх з класу забрали, був влаштовано вечірній клас для таких.

      На той час у селі була семилітня школа, а з 1953 стала середня. Спочатку була платна, починаючи з 8-го класу, а коли я пішов у 8-й клас, плату відмінили.

        Десять років нас вчили наші вчителі. Тих вчителів вже немає. Живе вчителька української літератури, Ганна Макарівна, їй тепер за 80-т років. Перебуваючи на початку 2000-х років у П’ятці на похоронах моєї хрещеної матері, я зустрівся з нею, розмовляв, (вона жила тоді в селі, тепер – у Житомирі в дітей), вона згадала мене, навіть нагадала мене про деякі епізоди, про які я не пам’ятаю.

      Вчителі наші були добрі, старалися як найкраще навчити. Я всіх їх пам’ятаю, але не буду всіх називати окремих, може декого упущу, повторю – всі вчителі нас любили, віддавали нам свої знання, свої роки, своє життя.

      Розкажу тільки про дві вчительки: першу я вже згадував – це перша моя вчителька, Святогор Ольга Степанівна, вчителька в перших класах, не забудеться ніколи, і друга моя вчителька, Баранівська Клавдія Вікторівна, класний керівник у випускному 10-му, викладач російської літератури, також не забудеться ніколи. Це вона мені рекомендувала навчатися в педагогічному інституті, але я не послухався її.

      Якщо вже згадав про дві вчительки, згадаю ще одного вчителя. Це Баліцький Мечислав Йосипович, викладач фізики, викладав у нас з 10-го класу. Фізику я любив, вона давалася мені легко. Якось на початку 10-го класу на уроці фізики я легко отримав п’ятірку. На другий день урок з фізики я вже зовсім не вивчив. А для чого? Мене ж викличуть, вирішив я, через кілька уроків. Тож, сидів я спокійно на уроці, коли раптом учитель викликає мене, я розгубився, почервонів, зніяковів, нічого не міг вимовити із сорому. Трохи постояв, вчитель мене посадив на місце і вліпив мені одиницю, як говорили «жирну» одиницю. Після цього уроку я вперто тягнув руку аж до стелі, бажаючи виправити одиницю. Але Мечислав Йосипович був невблаганним, не помічав мене. Я мабуть сидів з піднятою рукою півтора місяці чи два. Після цього у мене до кінця року були самі п’ятірки. І в нас один до одного виникла повага, я це відчував.

      На випускній, дуже для мене напруженої сесії, запам’ятався мені останній іспит – з фізики. Усі інші іспити я склав успішно, на 4 і 5, я втомився, що відчувалось, і я от-от міг зірватися, бо боявся за іспит, і коли я глянув на Мечислава Йосиповича, а він був у класі, я помітив, що і він тривожиться, переживає за мене і це мене підштовхнуло, я зібрався і здав на добре. Тривога вчителя Мечислава Йосиповича, передалась мені і запам’яталася на все життя.

Вартий уваги і вчитель фізкультури і військової підготовки Петро Федорович. Він також переживав, старався добре підготувати всіх до служби в армії. У нього я був розрядником по стрільбі з малокаліберної гвинтівки. Після 8-го чи 9-го він почав підготовку мене до районних змагань. Але під час перших випробуваннях, я відчув, що з моїми очима щось негаразд, не бачу чітко мішень. З’ясувалось, за літні канікули я заробив близорукість.

Всі вчителі були, звичайно, різні. Одні добрі, другі справедливі, а дехто був…

Наприклад, Ганна Макарівна була, вважаю, занадто строга, Іван Данилович і строгий занадто, і несправедливий, підступний, викликав нас на добре спілкування, а потім раптово змінювався. Леонід Степанович, вчитель німецької мови, яку він освоїв десь під час війни, а також викладав історію. Були такі вчительки, які не спроможні були справитися з галасливими учнями, інколи викликали Леоніда Степановича для розправи з нами. Кара бувала й фізичною.

      Але всі вчителі, повторюю, ставились до нас, дітей, доброзичливо, витрачали сили і своє життя для нашого навчання.

      Вчився я, взагалі-то, можна сказати: не дуже. Оцінки були, переважно 3-4, деколи 5, були і двійки, і чимало. Я чув, як говорили про мене: здібний, але ледачий, не хоче вчитися. Я й сам знав це. Щоправда, крім цих причин була ще одна – це зайнятість коровою, телятами і городом. Так тягнулося з 2-го, аж до початку 10-го класу.

      У десятому класі, десь у першій половині, все перевернулося. Якось під час великої перерви, підвернув ногу, зламав її. Ходити не міг, тим більше до школи, далеко. Мене хлопці винесли на руках, якраз дорогою їхала якась підвода, мене кинули туди, і візник відвіз у лікарню. Лікарня тоді знаходилася на тій вулиці що й церква. Наш, п’ятківський, лікар наклав на ногу гіпс і поклав на два тижні на лікарняну койку.

      Лежав я цілий тиждень у лікарні, поруч у перший день лежав важкохворий, на другий день його винесли як мертвого. А я лежав і дивився в стелю і думав. Думав, що-то буде далі, що далі робити. Залишилось вчитися, тобто бити байдики, один рік. Де працювати, ким працювати – не знав. Отже, доведеться "волам хвости крутити", як мені в голову ці слова втокмачувала мама. Іншої роботи в селі не було. Не хотілось. Вирішив вчитися далі. З початку подумав, що закінчу курси і стану водієм, потім подумав чому б не закінчити курси автомеханіків, все одно вчитися. Через деякий час прийшла думка піти вчитися до технікуму.

      Ще був час думати і вибирати. І, нарешті, після довгих розмірковувань, вирішив, якщо вчитися, так вчитись. Вирішив поступати у ВНЗ. На вибір мав політехнічний, педагогічний, сільськогосподарський інститути, на університетах чомусь не зупинявся. Після роздумів залишилося два політехнічних: київський та львівський інститути. Львівський політехнічний інститут (тепер Львівська політехніка) я остаточно вибрав пізніше, вийшовши з лікарні. Як показав час – не помилився.

      Вирішив-то вирішив, що треба вчитися. Але хто ж з такими відмітками мене до інституту пустить. І приймаю ще одне, кардинальне рішення, вчитись і успішно закінчити 10-й клас. І я це виконав.

      Ще була одна заковика для вступу до ВНЗ – я не був членом комсомолу. Відверто, мені ніколи не бажалося вступати до комсомолу, як і потім до партії, хоча мене не раз запрошували. Це й стосується і теперішніх партій. Метою лідерів сучасних партій є досягнення для них влади та набрати максимум багатств, засобом їх для цього є обман народу і України.

      Після одужання і повернення до школи, я підійшов до комсорга, Олі Поліщук, і попросив, щоб прийняли мене до комсомолу. Оля зраділа, я один у класі був не комсомолець, підготовила мене. Ми з'їздили з нею до району, в райкомі відповів на кілька тупих питань. Як і пізніше при оформленні виїзду з країни на роботу в іноземну державу у райкомі влаштували подібний екзамен. Пам’ятаю, що мене запитали: кому належить влада у нашій країні. Вестимо, компартії, про це всі знали. Але, якщо би я так відповів би, то результат був би невідомо який, більш всього – негативний. Потрібно було відповідати – «влада належить народу». Я так і відповів, тобто «правильно». Незабаром отримав квиток. Перепон до вступу більше не було.

Згодом я став кращим учнем з алгебри, геометрії, тригонометрії, фізики, хімії, історії, іноземній мові. Трохи слабше з літератури. Склав випускні іспити на 4 і 5.

      У 1957 році було в селі два випускних класи, десь по 25 учнів. Можна представити скільки в селі було на той час дітей. Всі учні-випускники були народжені до війни, сироти, без батьків.

      Разом з нами навчалися і діти з сіл Пилипи українські і Пилипи руські, так ці села називалися в народі. Перше село – це село, де жили корінні українці, а в другому – переселенці з Росії. У цьому селі люди розмовляли винятково російською мовою. Коли до нас прийшла у восьмий клас дівчина з руських Пилипів, то вона зовсім не знала української, наші вчителі пристосовувалися до неї, щоб її було зрозуміло на уроці. Було помітно, що вчителька дещо хвилюється і чогось боїться, не знає як треба поводитися з ученицею, яка не розуміє української мови. Боялася, що її можуть звинуватити, в тому, що вона, можливо, утискує російськомовну і перешкоджає вивченню "великого, могучого". За це можна було і поплатитися. Вчителі, до речі, не примушували цих учнів відповідати, винятково, українською мовою.

Завантажити наступні 18 зображень