Віталій Нечитайло.

З Віталієм Нечитайло я познайомився вперше у вересні 1956, коли почали навчатися ми у П’ятківській середній школі. Ми були ще діти, хто менший , а хто старший. Так Віталій був наймолодшим серед нас, йому було ледь 15 років, а мені майже 17.

      Вітя народився у червні 1941 року, за тиждень до початку війни. Не знаю, коли взяли його батька в армію, ще до німецької окупації села, чи уже після приходу у кінці 1943 року червоної армії, за якою йшли військкомати і зразу ж вручали всім чоловікам народження  до 1926-27 років повістки на мобілізацію до армії.

      А дома по селах залишалися діти сиротами, мами не могли впоратися, у них не хватало сил і здоров’я прогодувати дітей, берегти їх від хвороб і нещасть, а потім з часом і вчити.

      Мами - жертви влади і режиму.

      Другий раз я познайомився з Віталієм у 2011 році. Після школи, випуску 1957 року я Вітю ні разу не бачив, тільки з якогось листа від однокласника від 10 лютого 1981 року я узнав: «Вітя Нечитайло дуже виріс і став високим. Мені сказали, що він у Кам’янець-Подільському», а також, «Володя Чеп’юк в Бердичеві», «у Вови Луцько і Олі Іващенко 3 сина, мені аж не віриться, так швидко іде час»

      Я ще знав, що Вітя поїхав вчитися в Ужгород у Хустський культосвітній технікум і це все.

      А от недавно, у вересні 2011 року якось блукаючи по Інтернету, ненароком я угледів  слово Нечитайло, задумався, що я знав колись дуже давно одного хлопчика з таким прізвищем Вітя. А тут ще й по-батькові також В. Відкрив наступну сторінку - Нечитайло Віталій Васильович, родився 1941 року у селі Пилипівка. Я зрозумів, що це той Нечитайло, мій однокласник. Відкрив наступну сторінку – закінчив П’ятківську середню школу в 1957 році. О! Я підскочив на стільці, чуть голову не розбив об стелю. Не хватало інформації для повноти, що клас 10б.

      Читаю: працює у Кам'янець-Подільському національному університеті. Викладач, професор, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і соціології, поет, письменник, член національної спілки письменників України, історик-педагог, вчений, педагог, громадський діяч, дідусь, батько, люблячий чоловік, син мальовничої Житомирщини.

      Відомий український вчений-аграрник. Один з провідних українських вчених з аграрної історії України.

      Байкар, письменник (дорослий і дитячий), політолог.

      Один з найталановитіших українських поетів-гумористів (сатириків) сучасної України упродовж 1993-2011 років побачили світ 7 книг на гумористичну тематику.

      Автор понад 150 друкованих праць.

      Автор шкільних і вузівських підручників.

      Навчався у Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, на історичному факультеті, тепер Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Відмінне навчання, Престижна ленінська стипендія.

      Людина надзвичайної доброти.

      Має кучу праць.

      Наприклад:

Нечитайло В. В. Каталог античных монет Ольвии. Киев, 2000 

Нечитайло В. В. Миникаталог польско-литовских и российских монет, обращавшихся на территории Украины XIV-нач.XX вв. Киев, 1999 

Нечитайло В. В. Каталог христианських нагрудних виробів мистецтва періоду Київської Русі (Х - перша половина ХІІІ ст.). - К., 2000. 

      Та багато інших.

      Не довго думаючи, знаходжу в Інтернеті телефон університету, попався приймальної комісії, там видали телефон його кафедри. Чоловічий голос з’єднав з професором. Я привітався, сказав, що я з П’ятки, що також закінчив П’ятківську середню школу в 1957 році і клас також 10б, назвав прізвище. Вітя закричав: «Вася», як він потім сказав: «на всю кафедру».

      От так відбулося моє друге знайомство з Віталієм, героєм.

      Часто спілкувалися ми по телефону, взаємно розповідали про себе.

      Від Віті я довідався про зустріч однокласників на честь 50-річчя закінчення навчання у школі. Я був дуже сумовий і здивований, чому мене мої друзі не запросили, а й навіть не повідомили про зустріч.

      Я не розумів, чому? Адже моя адреса, і навіть телефон декому був відомий. Чому? Мовчить Вітя, правда, він і сам не був присутнім на цій зустрічі.

      Пізніше сказав мені причину Віталій Слободенюк, коли я приїхав його провідати у зв’язку з його важкою хворобою.

      Потім і підтвердив це Толя Мельничук на похоронах нашого друга Віталія Слободенюка.

      Жаль, дуже жаль, що Вітя Нечитайло, як автор своїх праць не зберіг хоч одного примірника  праць. Нема навіть електронного примірника. Я і ми всі не можемо прочитати його творів, адже є і дуже цікаві художні твори, поезія, гумор, анекдоти, на сільськогосподарську тему та інші.

      На жаль автор допустив таку оплошность.

      Необхідно прикласти всі сили і допомогти нашому другу знайти і відновити втрати. Ми виграємо і Україна також.

      Віталій Нечитайло відомий український письменник. Прочитав я лише дві книги: «Скарб вірменської дзвіниці» і «Хліб від зайчика».

      Особливо мене вразила «Хліб від зайчика». Тоненька книжечка, а як гарно написана, і ким написана ця така цікава книжечка. Головний герой Ростік. Спочатку я подумав був, що Ростік то є його шкільний друг, вони сиділи за одною партою і були друзі, як ми всі були друзі. Але черес сторінку, дві я зрозумів що той хлопчик не Ростік, а сам автор, тобто Вітя, і автор розповідає про себе, про своє раннє дитинство, про свої перші роки свого життя. І я взнав у його житті себе. У мене не було кращого життя, а мабуть і гірші. У його мами під час війни було дитя, а у моєї – троє і такий же колгосп, така ж влада і такий же Сталін на стіні.

      Віталій Нечитайло, я вважаю, твердо вважаю, першим серед нас всіх десятикласників 1957 року П’ятківської середньої школи.

      Віталій Нечитайло видатний наш земляк, гордість сіл Пилипівка і П’ятка.

      Віталій Нечитайло заслуговує нашу пошану і увагу.

      Пропоную, тим більш у нього незабаром день народження, наступне:

      Видати повне зібрання творів.

      Повне зібрання творів Віталія Нечитайло на сайті П’ятка

      Поповнення бібліотек наших сіл і шкіл його книгами.

      Розглянути питання, яке я висуваю, представити письменника, поета, історика Віталія Нечитайло на присудження йому Шевченківської премії, а також нагородження Віталія Нечитайло державною нагородою.

      Життєвий шлях Віталія дуже-дуже багатий і цікавий, варто описати все життя.

        Пилипівка.

      Пилипівка – це теперішня офіціальна назва. Проте у народі село називають Пилипи і так село називалось до 1945 року. Село ділиться на два, і офіціально і неофіціально - Пилипи русские та Пилипи українські. У Пилипах з давніх пір існує руська строобрядна община, розкольників яка і дала назву селу – (филиповці, по імені старця Филиппа, а в Україні – пилипони) – представники безпоповських напрямків). В селі збереглась старинна старообрядка молельня, в якій і тепер здійснюються служби.

      Частина села, в якій жили старообрядці, називають Пилипи руські, а друга части, де селились православні – Пилипи українські. А 1926 року село адміністративно було розділено на два села – Пилипи перші (українські, православна частина) і Пилипи другі (руська, старообрядна частина).

      Під час навчання у школі села називались Пилипівка Перша та Пилипівка Друга. При написанні слова Пилипівка російською мовою виникали труднощі, як писати Пилипівка чи Филиповка.  

      1960 року дві історичні частини одного села були об’єднані.

 В Пилипівці українській з 18 століття існує православний храм. У 1935 року храм був перетворений у клуб. Під час війни служба у храмі відновилась. Уродженець Пилипів священик Василій Гаврилюк, який мешкав у рідному селі уже після закриття храму, був арештований 28 липня 1937 року и засуджений на 10 років таборів.

      У 1960 році влада знову почала закривати храм. Село Пилипівка було підпорядковане П’ятківьскій сільській раді. 6 грудня на 16-й сесії П’ятківської сільської ради за те щоб передати храм під клуб голосували – завклубом с. Пилипівка Поліщук В.С., голова колгоспу в П’ятці Семенюк С.К., бригадир з Пилипів Поліщук Н.С., голова П’ятківської сільради Ковбасюк П. К. і фінагент Ковальчук І. З. і без усяких повідомлень церковної общини забрали від церкви ключі у ключника Никитюка Р. К. в присутності Слободянюка В. Г. і опечатали двері церкви.

       Відновити богослужіння в рідному храмі прихожани села Пилипи змогли тільки на початку 1990-х років.

Як жили селяни.

Працювали день і ніч, а в країні продуктів не було, скрізь черги, навіть за картоплею, це наслідок совєтської праці. На присадибних ділянках жителі вирощували більше.

      Сіяли зернові руками, на плечі мішок з зерном, рукою розкидають його, а корови боронують.

Збирали врожай також вручну: жінки жали жито чи пшеницю серпами, в’язали цурками снопи, і складали в копи. Або чоловіки косами з спеціальними пристроями на них - грабками, що робило їх важчими, косили жито чи пшеницю, жінки за ними збирали і в’язали снопи. Потім звозили снопи на тік і цепами чоловіки молотили. Солому збирали в скирти, полову окремо. Їх використовували на корм худобі. А зерно провітрювали на вітру від полови, вантажили в спеціальні підводи – «безтарки» і відвозили на колгоспний склад. Майже все це робилося жіночими руками, ногами і спинами, плата за такий труд – жменя зерна на трудодень. Що таке "трудодень" – загадка.

      Ми, діти ходили збирати колоски пшениці чи жита на скошені колгоспні поля, нам не дозволяли, ганяли і били нагайками. Хіба можливо зрозуміти чому, все одно ж пропаде, і крім нас ніхто колоски з поля не збирав.

Садили за три колоски і звинувачували у «розкраданні державної власності», хоча об’являли на весь світ, що у нас все народне.

      Основним знаряддям були – лопата, вили, сапка, коси, ціп…

      Вирощували з зернових жито, пшеницю, просо, овес, ячмінь, горох, а також дуже багато цукрових буряків, картоплі та інших культур.

      Згодом почали з'являтися деякі машини – спочатку косарки на кінній тязі, віялки на людській силі, сіялки, а потім колісні і гусеничні трактори, молотарки, зернозбиральні комбайни і т.д.

      Дітей примушували виконувати різну фізичну роботу, як-то збирати колоски, збирати довгоносиків на бурякових полях, збирати буряк, картоплю і ін.

      Активно нас дітей різного віку ганяли на сінозаготівлі – збирати сіно, скиртувати його, там було весело і… хоч тут було приємно.

Сіно чоловіки косили, а жінки і діти розкидали покоси, а через деякий час вилами перевертали сіно. Потім граблями згрібали в копи, а потім звозили возами і скирдували в скирти на зиму. Пізніше, коли навчався у старших класах, мені прийшлось скирдувати сіно, будучи з вилами на верху скирти, бути «архітектором» скирти. Домашнє сіно у спеціальне приміщенні для сіна та іншого сухого корму. Інші, хто не мав такого приміщення, тримали сіно, солому на горищі хати або хліва.

      Я працював на всіх цих роботах, починаючи з першого класу, збирав довгоносика і колоски, збирав сіно, а потім, з віком, вручали в руки вили, лопату або інше знаряддя і работай. І за цю працю на всіх роботах у колгоспі, у всі періоди мого життя в селі, ніякої, абсолютно ніякої, платні за цей труд я не отримував, мабуть привчали мене, як всіх дітей до майбутнього комуністичного труду.

      Цікаво боролися з довгоносиками, основними шкідниками буряків: обкопували всі поля канавками вздовж і поперек, щоб перешкодити переміщенню жуків, вони падали в ці канавки, а вибратися вже не могли. Виганяли всіх учнів, жовтенят, піонерів, комсомольців (всі мусили бути партійні) на чолі з піонервожатими, комсоргами, класними керівниками на поля, вручали їм тару для шкідників, пускали нас на поля, ми жваво бігали, дещо може і збирали, по завершені проводили підрахунок виконаних та перевиконаних планів, а потім нагороди, відмічення грамотами і т.д. Але не гроші. Так ми йшли вперед до остаточної перемоги «в окремо взятій країні».

      Вирощували, виконували плани. Але та продукція, що вироблялася руками та спинами селян у «колективному господарстві» (у радянський час людей називали – колгоспник) не являлася власністю цих людей, які потом і здоров'я поклали на вирощування її, не знаючи ні вихідних ні свят. Продукція не продавалася, а здавалася державі, зрозуміло, без оплати.

      Восени підбивалися підсумки роботи, визначалася оплата по трудоднях.

Що ж таке колгоспи.

Слово «колгосп» – колективне господарство. Нам так і знай втовкмачували, що в колгоспі все колективне, земля, майно, урожай. Тобто вся земля буцімто належала колективу, людям. Але то все була брехня, велика брехня.

      У колгоспах з самого початку їх створення не було допущено до встановлення колективної власності. Власником землі були не селяни і не робітники, не члени колгоспів, а, винятково, держава, так само як фабрики і заводи. Так власником майна і засобів виробництва була також держава. А в особі держави - партійні диктатори, яких ніхто і ніде не вибирав. Також і власником результату «колективної праці» - не працівник, а держава.

      Колгоспи фактично не були ніяким колективними господарствами. Вони були державними установами разом з прикріпленими до них робітниками, на яких було перетворено селян. Землі, на яких працювали селяни, не була їх власністю. Навіть земля під городами, присадибні ділянки, не були власністю людей. Тобто вони були перетворені на робітників, і на таких робітників, які не мали ніяких прав, на них не розповсюджувались закони про працю, які мали промислові робітники. Для них не було встановлено тривалість робочого дня, гарантована величина мінімальної заробітної плати, працювали без відпустки. на колгоспників не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На них не оформлялися трудові книжки і колгоспники не мали права на пенсію. На роботу в колгоспи не приймались по заяві, а всі народжені селяни прямо з першого дня життя були прикріплені до села, до колгоспу. Тобто всі селяни були кріпаками, як за царської Росії, але тоді були кріпаками в поміщиків, а в радянських селах – у колгоспів. Були без права виїзду, без права влаштуватися на роботу в будь-якому іншому місті. Селяни не мали прав вільної людини, фактично були рабами. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення продовжувалося аж до введення загальної паспортизації села в 60-ті роки.

Безпаспортні батьки не могли жити разом з своїми дітьми у містах чи інших населених пунктах, діти на мали права прописати їх до себе у свої квартири.

Такий народ, який позбавлений елементарних прав, який вимушений важко і майже безкоштовно трудитися на тих, хто їх примушує, над ними постійно знущаються, самі творять злочини, такий народ у всі часи називався рабом, а державно-політичний лад – завжди називався рабовласницьким. І селяни-колгоспники були рабами.

І тільки голод, нужда, необхідність годувати і ростити дітей, а особливо рабське, жорстоке примушення влади, силою гнала їх на колгоспну панщину.

На протязі всього існування колгоспів селяни-колгоспники отримували за свою непосильну працю, буквально копійки, точніше не отримували нічого. Вони не знали, що таке регулярна тверда зарплата. Вони не знали, що таке нормований робочий день і не мали нормальних вихідних. Селяни не мали свого профсоюзу, не мали захисту своїх соціальних прав. Колгоспники не мали відпусток, навіть декретних, їм не видавали лікарняних листів при будь-яких хворобах. 

Їх силою, утисками, погрозами, примушували підписуватися на всілякі держпозики, здирством, шантажам примушували віддавати свої готівкові гроші, яких у них не було. А щоб уникнути тюрми, вони вимушені були продавати останню худобину, а діти голодують.

Жертвою такого свавілля стала дружина фронтовика — мати багатьох дітей, вдова загиблого на фронті чоловіка.

Голову колгоспу вроді як нібито вибирали колгоспники на зборах. Але то для відводу очей, а фактично його підбирали і затверджували у районі, а у селі голосували «так як треба» без варіантів.

      Головою колгоспу був Семенюк.

        Возили голову колгоспу на простому возі на два коня. В передку сидів їздовий, поганяв і правив кіньми. Для голови було просте сидіння без спинки, як довга подушка, на двох, а сидів він один. Сидів він завжди ледь боком, опершись однією рукою на сидіння, головою не крутив, щоб розглядати навколо, рідко коли вітався з прохожими. Повз нашу хату він проїжджав на день по три-чотири рази на роботу і додому. Зі мною він не вітався, навіть не повертав голови.

У нього були дві дочки. Молодша Тая, старша Алла. З нами вони не дружили, до школи з нами не ходили. Батько віддав їх вчитися у Київ. Про долю їхню не знаю.

Завантажити наступні 18 зображень