Батьки.

Ще малим, кілька років, ще до школи, я багато і часто думав про батька. Мені не хотілося вірити, що його немає, що він загинув, що його вбили на війні. Я не міг збагнути, чому так трапилось, чому мій батько не повернувся, а інших дітей батьки є. І ті діти живуть краще, їх ніхто не кривдить, не принижує, в них є захист. Я часто уявляв у своїй голові, як він повертається, що він потрапив у полон і він закордоном, про що читав у книгах або чув від дорослих про такі випадки. Уявляв собі як ми зустрінемось, про що будемо розмовляти.

      Останні з кремля новини: "Росія перемогла би у війні і без України". Якщо це так, про це знали не тільки теперішні вожді, а й вожді того часу. Якщо це так, то виходить, що геноцид українського народу тривав і під час війни. Для чого було треба мобілізовувати таку кількість українців і їх, не навчених і не озброєних, гнати безтолково на передову під розстріл, а з заду йшли навчені та озброєні знамениті «сибірські дивізії» і розстрілювали тих, хто відступали.

      П’ятку за часів війни пам’ятаю дуже мало, був зовсім малий.

Як зустрічали місцеві жителі прихід німців, у мене даних немає. Але думаю, що з надією на визволення з-під гніту русокомуністів, і це не дивно. Відомо ж, яке було враження про панування впродовж останніх двадцяти років цих самих окупантів-комуністів і що пережили люди від цієї влади. Примусова колективізація села і голодомор були свіжі в пам’яті народу. З надією на визволення від колгоспу і комуністів очікували люди від німців. Тому думаю, якщо зустрічали німців з хлібом і сіллю, то це не далеко від правди. Тим більше, що в останні роки перед початком війни, про Німеччину, про німців та їх керівництво в нашій країні негативної інформації в радянській пресі не було. Адже до 22.06.41 р. німці для нас були друзі, ми їм допомагали чим могли, не зважаючи на наш страшенний голод. А комуністичних загарбників добре знали, хто вони такі і що вони накоїли за 20 років. Прийшли німці в село в другій половині липня і вже 10 липня війська Вермахту взяли Житомир.

Перед приходом німців вивезли з колгоспу все майно, що встигли, худобу, що не могли вивезти – знищували. До приходу німців встигли зібрати незначну кількість зернових. Що зібрали, вивезли, решту був наказ все знищувати. Наказу щоб роздати все це майно селянам не було.

      Уже наприкінці 43 року, коли мені йшов 5-й рік біля автомобільної дороги йшли бої, трошки пам’ятаю, що всіх селян, які проживали близько біля дороги, німці вигнали подалі, щоб не постраждали. Ці люди розмістились по хатах. У нашій хаті, мабуть, був добрий десяток і всі сиділи на підлозі, таким чином боронились від куль, а може і від бомб і снарядів. Я був малий і досконало цим питанням не володів. Дітей важко було змусити сидіти тихо, ми весь час намагались глянути у вікно або залізти на піч, там вище і краще видно. А надто не слухалась старша сестра. Ще пам’ятаю, коли виглядав у вікно, то в болоті біля мосту загруз чийсь танк і йому не вдалося взяти село, завадила природна перепона – невеличкий струмок.

      Згодом читав книжки про війну, але не натрапляв на опис боїв під нашим селом. У мене виникало здивування, чому досить такі великі події не заслужили хоч якого-небудь висвітлення. І тільки останнім часом знайшов. Виявляється, що біля Бердичева совєтське командування на чолі із "знаменитим палководцем" Жуковим і під контролем самого "верховного" проґавили велику групировку німців, які, розгромивши красних, взяли повторно Житомир і готові були взяти й Київ, але не вистачило сил. Про такі ганебні події не писали. І саме під П’яткою ці бої були досить тривалі й активні. Дорогою Бердичів – Чуднів вояки здійснювали великі переміщення військ, а противники старались завадити цьому. Тому вся дорога була розбомблена, так, що не можна було знайти вільне місце від воронок. Тоді цією дорогою не користувалися. На початку 50-тих років будували нову шосейну дорогу.

      З подальших розмов дорослих дізнався, що в селі стояли червоні (в розмовах – красні), руські, поляки і німці. Мені все було зрозуміло, але не розумів, хто такі червоні і руські, яка різниця між ними, чому їх ділять і чому ніколи не говорили – прийшли "наші", а тим більше: прийшли визволителі, визволили і т.д. Тільки по якомусь часі я збагнув, що червоні – це совєтські, руські – це власовці. А чому не говорили на червоних наші і не називали "прийшли наші" мені стало зрозуміло трохи згодом, коли я дізнався про 30-ті роки, про колективізацію, про голодомор і т.д. і зрозумів, що «наші», це зовсім не наші, і вони нас не визволяли, я загарбали. Про окупацію не пам’ятаю. З розмов, які мені довелось підслухати від дорослих, що від німців ніяких таких жорсткостей не було. І взагалі, про німців-окупантів розмов не було, не пам’ятаю, і такого слова як фашисти, не пам’ятаю, щоб коли-небудь так казали. Управляли селом староста і поліцаї, призначені окупантами із своїх сельчан. Переважно вони забороняли збиратися людям гуртом, чим дуже не задоволені були молоді люди, які звикли збиратися вечорами разом у когось у хаті або на вулиці, а поліцаї цього не дозволяли. Також поліцаї виконували всі розпорядження окупаційних властей: знищення євреїв, вивезення молоді на роботу до Німеччини, збирання податків та ін. А німців постійно в селі були мало. Переважно прикрощі були через  партизан.

Під час війни в селі з жителів села призначались староста, заступник старости і бухгалтер, а також поліцаї.

      Чи були в селі партизани? Думаю, ні. Ліс був далеко. Про підпільників також нічого не чув. Дії партизан відчувались у селі. Щось і я таке чув. До партизанів ставлення в селі з боку населення було негативне. Бо на будь-яку дію партизан німці відповідали агресивними діями, і страждало безневинне населення. Тому селяни їх не поважали. Ліс від села не близько і пробратися з лісу непомітно через поля було важко.

      Часто згадували, як один партизан, Василь, його чомусь називали «партизан», що жив недалеко, тікаючи від німців, які за ним гнались, забіг у нашу хату, крутнувся. Побачивши, що заховатися нема де, скочив на піч, зрозумів, що буде видно, а німці вже біля дверей. Став на печі навкарачки, спиною підняв дошки стелі, швидко виліз на горище, а там продер головою солом'яну крівлю, зістрибнув на землю і хутко зник в городах. Цей випадок дуже смішив всіх, його часто згадували, і в присутності самого винуватця.

      Після війни, будучи студентом Львівського політехнічного інституту і приїжджаючи на канікули в село, я розпитував людей, як же їм жилося за німців. Усі ті, кого я розпитував, мовчали, відвертались, і не заводили розмови на цю тему. Тільки один, фронтовик, мій родич, його вже немає, сказав приблизно таке: за два-три роки німецької окупації ми так не жили за всі роки совєтської влади. Коли прийшли німці, вони зібрали нас і сказали: хочете будьте в колгоспі, або забирайте своє майно з колгоспу і свою землю і обробляйте її. Ми так і зробили. За ці два-три роки ми мали худобу, коней. І недавно почув таку відповідь: "хоч раз ми наїлись".

      А от коли прийшли «визволителі», тут почалося справжнє життя. У людей все забрали, худобу, техніку, реманент, запаси харчів. А в першу чергу забрали всіх чоловіків, за винятком кількох інвалідів, і вони не повернулися. І почалося звичне життя.

Разом з «визволителями» прийшли до села плач, зойк, стогони.

Уже після приходу у кінці 1943 року червоної армії, за якою йшли військкомати і зразу ж всім чоловікам, вірніше хлопцям, які за час окупації підросли до 16-17 років, народження до 1926-27 років вручали повістки на мобілізацію до армії. І від так званого «визволення», по селу, як і по всіх селах, стояв непереривний плач матерів, дружин, дітей за їхніми синами, чоловіками, батьками, яких всіх, поголовно, забирали до армії і зразу ж направляли на фронт. Без теплої одежі, а це була зима 1943-44 років, без зброї, без навчання бойової справи. Зразу з таких формували нові військові частини, роти, батальйони, полки і закривали ними самі небезпечні ділянки фронту і на яких всі ці не обучені солдати лягали на полі (навіть не можна сказати – «битви»). А просто гнали їх на кулемети з куском цеглини у руці, вроді, щоб налякати німців, які могли подумати, що у них в круках гранати, і цим їх залякати. Так розказують мемуари вояків.

      Зразу ж почали повертались і свої вояки, переважно, інваліди. Повернувся і один політработнік, член партії, привіз з Німеччини повну машину награбованого в Німеччині добра. Це всі бачили і ще довго про це говорили. Його хата була поруч з хатою голови колгоспу. Десь через років 5, ця хата згоріла.

      Про тих, які були призвані до армії ще до окупації почали надходити пачками повідомлення про їх долю, вірніше про їх загибель.

Важко уявити, що творилося у селі у той час: плач метерів, дружин, дітей, одні проводжають на смерть, інші оплакують загиблих.

Про війну я дізнався дещо згодом.

      Коли був малим, десь до 4-го класу, з нами, з дітьми, пас свою корову дорослий дядя, колишній фронтовик, імені не пам’ятаю, низького росту. Жив він трохи далеко від нас, на горбу через річку. Нам він розказував багато про війну, дуже страшного розказував. Як я зрозумів з його слів, він служив у спецчастинах. Розказував про розстріли, а саме про розстріли своїх солдатів своїми перед строєм, про жорстоке поводження командирів з підлеглими, з солдатами. Я нікому про це не розповідав. Розказував дядя про такі факти, про які я у літературі не читав, не чув і не міг повірити в такі речі, аж до того часу, коли з’явилося багато нової літератури, зокрема, й про війну, з наведенням справжніх фактів.

      Багато про війну розказував мені особисто мій дядя Павло, який мене любив, часто тримав мене біля себе. Мені було вже років 12-15 і я вмирав з цікавості дізнатись щось про війну. Дядя був мобілізований після визволення, десь наприкінці 43 чи на початку 44 року. Йому було тоді 17 років. Він пройшов з боями до Німеччини і до 1950 року служив у Німеччині в окупаційних частинах. Він все бачив, йому хотілось розказати людям. Але дорослі не хотіли його слухати і не мали вони часу. Розказував про життя у Німеччині, як добре німці живуть. А надто мене вразили розповіді по поводження радянських солдат-окупантів з місцевим населенням у перші роки окупації. Мені і зараз страшно про це думати. Я не розумію як я міг те терпеливо слухати. Зараз про поведінку радянських військ у Німеччині, особливо у перший рік окупації пишуть дуже багато, як зарубіжні так і радянські учасники. Так от розповіді дяді Павла повністю підтверджують правдивість описів у пресі і літературі. Але дядя Павло не розказував про насилля радянських військових над жінками. І мабуть багато іншого не розповідав, не міг, тому що всі військові підписували зобов’язання не виказувати таємниці.

      Третій факт, який підтверджує ці літературні, історичні дані. Коли я був десь у 70-х роках у відрядженні у Калінінграді (Кенігсбергу – столиці колишньої східної Пруссії). Я там познайомився і жив в одному номері в готелі, з одним жителем Севастополя. Йому саме довелось звільняти Кенігсберг (звали його Володимир Іванович) і був він свідком таких подій. Минуло після цих подій трохи більше 20-ти років, він все це пам’ятав. Ми ходили по Калінінграду, він показував і розповідав про воєнний Калінінград, що тут було на цьому місці раніше, бо місто не тільки було зруйноване під час звільнення, а тривала перебудова і після війни. Володимир Іванович був під час війни молодим, все бачив.

Не знаю чи брали участь у цих подіях самі оповідачі, вони про себе не говорили. Проте я сумнівався в правдивості його слів, не хотів вірити і не міг тоді вірити, але не забув.

      Був у селі один фронтовик, імені не пам’ятаю, завжди, коли збиралися компанії за столом, зразу після першої чарочки він згадував війну, розказував воєнний епізод під Ленінградом, коли з цілого батальйону залишився він один, плакав, лив сльози. Незабаром помер, нервова система не витримала.

      Чи були в селі під час війни українські націоналісти і вояки української повстанської армії не знаю. Мені не доводилося що-небудь чути про таке. Але припускаю, таке могло бути. Про один епізод, свідком якого я сам був, я розкажу.

      Уже після війни. Запам’ятався такий епізод. Час - десь останні роки 40-х. У хаті зібралося кілька людей, розгорнули газету чи то "Житомирська Правда" чи "Радянська Житомирщина" і на останній сторінці читають велику статтю, майже на половину сторінки. Стаття про нашого земляка Булака.

      Сім’я його жила недалеко від нас. У них було два брата. Менший молодший за мене, ми дружили. Ім’я молодшого Ваня, а старшого Борис, але припускаю, що можу помилятися.

      Отож, у тій статті йшлось про старшого брата. Зібрались і слухали ту статтю порівняно молоді люди, які знали добре героя цієї статті. Мені запам’яталось, що слухали того хто читав дуже напружено і з великою увагою. Мене не помітили чи може не звернули уваги. Я завжди цікавився розмовами дорослих про війну чи щось подібне і завжди залишався біля них під час таких розмов. І я також уважно і напружено слухав, але мало чого запам’ятав по плину часу.

      Запам’яталось, що у тій статті, що дуже часто повторювалось такі слова як "бандит", "бандитизм". Описувалось про бандитські походження цієї людини, які злочини він здійснив і як він був зловлений. Що був суд і його засудили до страти.

      Про цей епізод я інколи згадував, думав над ним, чому присвятили такій поганій людині таку велику статтю і тому подібне. Але розгадки не було.

      Уже за часів незалежності України, коли появилося маса друкованих матеріалів з історії країни і визвольного руху, я натрапив у якійсь газеті на статтю-дослідження про діяльність ОУН і УПА на Житомирщині під час другої світової війни. І в цій статті наводиться прізвище Булак, і що він, цей Булак, можливо, був ватажком УПА на Житомирщині під час війни і після війни. Подальших даних про Булака і його діяльність у них не було. Не було фактів, що він потрапив у руки КДБ. Цю газету я втратив, на жаль.

      Ми з адміністратором сайту намагалися віднайти сліди його в КДБ, але марно.

      Я думаю, що людина про яку йшлося в статті, яку читали у моїй хаті, і людина, що можливо, була керівником підпільної організації УПА на Житомирщині, одна і таж, тобто наш земляк. Варто дальше розслідування, коли зміниться директор архіву (комуняка).

            Наприкінці (грудень) 1943 і на початку (січень) 1944 років під П’яткою, біля шосейної дороги Бердичів - Чуднів були сильні, тривалі бої. У цих боях брала участь 71-а механізована бригада 9-го механізованого корпусу 3-й гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту, під командуванням полковника Луппова В.В. Бригада з важкими боями просувалась у бік Бердичева, бої тривали багато днів. Активно діяла авіація з двох боків.

      Німці закріпились надійно в П’ятці на «Святій горі», а також у сусідніх селах.

      Бригада в результаті багатоденних боїв з великими втратами прорвала німецьку оборону біля села, остаточно звільнила наше село 5 чи 6 січня 1944 року і через деякий час наші частини оволоділи містом Бердичів.

      Під час цих боїв були великі втрати особового складу, де вони поховані не відомо, де їх могили – не знайти до цього часу.

      Знаємо тільки про командира бригади.

      Полковник Луппов В.В. загинув і був похований в Бердичеві. Згодом перепохований в Москві. Полковнику Луппову Володимиру Васильовичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

      Також полковнику Луппову В.В. посмертно присвоєно звання "генерал-майор".

      Сліди цих боїв ми знаходили згодом біля цієї дороги, знаходили навіть трупи непохованих загиблих.

      Післявоєнні роки запам’яталися голодним дитинством.

      Після війни троє нас дітей-сиріт залишилося на руках нещасної матері. Невиразно пригадую раннє дитинство, позбавлене звичайних для дитини ігор та веселощів, затьмарене сильними нестатками й прикростями, яких зазнавала наша сім'я.

      Чітко запам’ятався такий епізод. Весна, сонечко припікає, пташки співають, на леваді, що входила до нашого наділу, цвітуть кульбабки, ми, діти, граємось хто як, весело, «божа благодать». Раптом голосний жіночий крик, зойк, плач. Ми прибігли до хати, бачимо, що приїхали якісь чужі дяді на підводі, виводять корову з телям, теличку, свиню з дюжиною маленьких біленьких поросят. Корів прив’язали до воза, свиню зв’язали і кинули на віз, туди ж і поросят. Під наш крик і плач щасливі "визволителі" поїхали, а ми залишилися ні з чим, голодні і холодні, а зате "щасливі". Тут і почався голод. Що я відчув сам. Видали по жмені гороху для супу.

      Таке коїлося по всьому селі.

      Експропріацію здійснювали ті, які чомусь не були на війні, члени партії, партійці, як їх називали в селі. Чому це так робилося – я не знав і не знаю.

      Про голодомор 30-х років запам’яталось зі слів старших. У нас жила сестра батька, Степанида, яку ми називали баба, вона була трохи глухувата, в неї була подруга, Калина, також глухувата. Вони часто зустрічалися. Між собою вони розмовляли дуже голосно, так що не почути і не запам'ятати того, що вони говорили було не можливо. А вони дуже часто згадували минулі роки і запам'ятались їхні слова, часто повторювані: «це та або той, що померли, які не вижили, яких вивезли і т.д. під час голодовки». Таких було дуже багато.

      Крім цих розмов про голод підслухав і запам’ятав і багато інших.

      Пам'ять про ті роки голоду в ту пору не сходила з уст людей. Це були свіжі спомини, страшні згадки, часто лунали такі вирази після згадки про яку-небудь людину: "царство небесне йому", "вічна пам'ять" і т.д. і хрестились після кожної такої згадки імені за померлими під час голодовки.

      Недаром люди, які пережили голодомор, і, згадуючи про ті страшні роки не вважали, що щось може бути страшніше за голод і говорили: "аби не було голоду". Зараз неможливо відновити пам'ять про ті трагічні і жахливі події і випадки з реального життя нашого села.

      Під час голоду влада не дозволяла людям дати можливість врятуватися, якщо така можливість і могла з’явитися.

      У людей ціленаправлено все забирали: коли під час обшуку знаходили в каструлі приготовлену страву з трави, коренів або кори чи з листя, щоб нагодувати голодних дітей, виливали її на землю, ще говорили: "цим можна отруїтись і померти", знущаючись на голодними і приреченими.

      Та цього мало було їм. Винищували всі домашні засоби виробництва: жорна, ступи, прялки та ін., щоб люди не могли виготовити якийсь продукт, щоб прогодувати дітей і себе, або заробити якусь копійчину, щоб купити кусок хліба.

      З села нікого не випускали. Деяких селян, які прагнучи вирватися, щоб добратися до Росії, Білорусії чи в інше місце для обміну на товар хліба, полишали село, їх виловлювали, повертали назад, часто забирали товар, що був з собою, та ще й карали, могли відправити до в’язниці. Дальше залізниці дійти не можливо було. А люди хотіли добратися до Бердичева і там щось виміняти або купити.

      Померлі під час голоду не були поховані належним чином, їх просто закопували, і слідів їх немає. Бозна-де закопані ті померлі від голоду. Хрестів на їх могилах не ставили, не реєстрували ні в церкві, ні в сільраді. Померло від голоду в селі не мало, за даними сільради це 213 людей. Це велика кількість, приховати поховання такої кількості людей, думаю, дуже складно. Потрібен пошук цих поховань. Їхні кістки, і не тільки загиблих від голоду наших земляків, наших родичів, а також всіх жертв комуністичного правління, що лежать у нашій землі. 

      Чув, що під час окупації села німцями над похованням селян, померлих від голоду, було поставлено один дерев'яний хрест, який постояв два роки і, коли повернулися "визволителі", хрест був викопаний і знищений.

      Чи було в селі людоїдство під час голоду, не знаю, не чув.

На кладовищі стоїть пам'ятний знак - хрест, односельчанам жертвам Голодомору 1932 -33 років в селі. Було урочисте відкриття його. Не розумію, що за урочистості могли буди по жертвам. Церемонію освячення пам'ятного хреста та Панахиду по загиблим служив священик, яки представляє російську церкву в селі. Я не вірю його словам, його молитвам. Віра російська не правдива, не законна в нашому селі. Захопили по-рекетирськи, розбоєм, нашу українську церкву. Російська церква – це є окупаційна церква. Тому все, що вони творять у селі, також не законне. І російська церква в 30-ті роки благословила російську, радянську владу на здійснення голодомору. Як така церква може служити творити службу і молитися. Тим більше, їхній Кирил проголосив на весь світ, що голодомор – це «кара божа». За що?

Назвати голодомор Божою карою. Так назвав той же Кирило. За які гріхи? За прагнення жити? За прагнення жити у незалежній Україні? Чи може за те, що вони українці? А виконавці цього божого веління богом було доручено працівникам НКВД і членам компартії?. Значить, НКВД і компартія були на службі у бога? Чи навпаки? Роз’ясніть, будь ласка, Кириле. 

Приїхав до Києва. Говорить «Хрещення Русі…». Що він має на меті, що на його гадку значить слово «Русь»? Україна, Росія? Зрозуміло, що не «Україна», не для того він сюда приїжджає. Якщо ж Росія, то це брехня, Росії тоді і близько не було на землі і хрестити її не могли ніяк. У нього імперське мислення, тому за його думкою Русь це СРСР або царська Росія. З цією імперською метою він їздить в Україну – об’єднання.

Як він, Кирило, може сповідати, давати цілувати руку або ще краще (чи гірше) давати цілувати хрест, якщо той, який цілує, порушив божі заповіді, як-то – «не вкради, не кривди, а сам краде мільярдами, бреше всьому народу і т.д., про що знають всі люди і добре знає сам Кирило. Це що, хіба не гріх перед богом, Кириле?

Як говорив Тарас Шевченко: молись богу, а не вір попам, вони брешуть. Так і є. Що не слово, то брехня.

      Зараз дехто, і в тому числі теперішня влада, прагнуть замовчати історичний факт голодомору і геноциду і ми чомусь терпимо і мовчимо брутальну наругу над пам'яттю мільйонів, в тому числі і над сотнями наших жителів села П’ятки, безвинно закатованих голодом українців і наших земляків. Чому? Так поступати може тільки не наша влада, так чинити може тільки окупаційна влада, так поступають окупанти. Їм повторюють і повторюють, що голодомор і геноцид був, доводять незаперечними фактами, а вони своє: "неврожай і голод був і в інших районах країни".

      Мусимо знову і знову витягувати ту жахливу правду і згадувати те, чого ніколи не хочемо згадувати, важко, сльози на очі накочуються.

      І можна вважати, що ті 32-33 роки являються "вершиною" радянського періоду і комуністичної влади. Це їхні найвищі «досягнення», які забути не можливо і не можна.

      У свідомості наших сельчан, ті події назавжди загарбувались, ніколи вони не забудуть тих років, але як боялися, так і тепер бояться. Бояться і зараз, щоб не повторилися ті роки.

      У селі люди знали виконавців голодомору, активних і пасивних. Але головні виконавці – які виморили село, все-таки були чужі, приїжджі, але тодішня місцева влада (радянська) і члени компартії їм активно допомагали. Сільських (місцевих) виконавців не так і багато порівняно з кількістю їх жертв.

І весь той смертельний терор українського народу наполегливо організовувався в столицях. Голодомор – це творіння кремля, це доведено не один раз. Люди розказували, як ті активісти-комуністи несамовито витрушували з кожної хати, з кожної, крім своєї, останню хлібину, останню зернину. Свою хату пропускали, це була їм нагорода від їх керівників.

      Думаю, що було б варто назвати тих виконавців, але немає вже тих людей, які їх знали. Правду в архівах ще можна знайти.

        Пам’ятаю, що в літературі, яку ми вивчали у школі, в підручниках по історії наводилися такі факти: в села для проведення колективізації і створення колгоспів партія направила на село так звану армію комуністів, 30-тисяч, 50-тисяч комуністів з числа "свідомих" робітників, матросів і т.д. Відомо, що вони в села прийшли не по одному, а з загоном енкаведистів і всі вони були з Росії. От і це якраз вони виконували ту лінію партії на колективізацію, на розкуркулення і виселення населення, які не згодні були іти в колгоспи. Це вони виконавці всіх рішень партії і Москви по голодомору. Тож їх неважко визначити, якщо заглянути в архіви. Оголосити і проклясти їх імена. Акції обшуку в селі здійснювали комуністи, комсомольці з жителів села.

      Це вони були тоді герої, що здирали з населення хліб до останньої зернини та інші продукти, залишаючи свідомо малих дітей на страшну, голодну смерть, відбирали в населення майно, знаряддя, реманент, худобу і забезпечували виконання планів партії. Це була, по кількості, армія, висаджена в Україні. Час вже судити партію, яка привела народ до голодомору і здійснила геноцид українського народу.

Хто був вивезений до Сибіру під час колективізації, не знаємо, сільрада не надає таких даних. Не відомо, чи були такі, які повернулися з заслання. Не відомо, куди були вивезені, що з ними творила російська влада і куди вони зникли, якщо померлі або були убиті, то де поховані, щоб поставити хрест на могилі та родичам покласти квіти. Все невідомо, російською владою все держиться під замком.

      Геноцид не забутий, його український народ, а надто селяни, не забудуть ніколи, як і війну.

Приблизно те саме повторилось у 1946-47 роках, трохи в меншому масштабі.

      Післявоєнні роки – голодні роки. У той час харчів у селі не було. Перебивались хто як міг. Їли картопляні лушпайки, які ми брали в тих родинах, де були чоловіки і, які могли постояти за себе і за свою сім’ю. За картоплею жінки збиралися гуртами і їздили на захід України, привозили потрохи картоплі і круп.

Дитиною, пам’ятаю і до сих пір, був завжди голодним, шукав щось пожувати, шукав чогось їстівного, ягоди, щавель, зелень цибулі, все, що можна було їсти.

      Після війни все населення села взялося за так звану «відбудову сільського господарства». Цей період так називався в історії, а в дійсності це був період каторжної роботи в колгоспі «під керівництвом нашої партії».

     Матері ходили на роботу до колгоспу, як на панщину, вірніше, як на каторгу. Техніки не було, волів і коней також не вистачало. Пам’ятаю, що орали поля коровами, а коли корови не могли – впрягались жінки, «Людей у ярма запрягли» (Т. Шевченко), працювали там весь день, а ми, діти, одні залишалися дома голодні весь день, чекаючи, що мама щось нам принесе. І мама дійсно приносила, кусок хліба, говорила, що цей хліб «від зайчика», він здавався дуже смачний. Виявлялось, що це той же кусок хліба, який вона брала ранком з собою. Заробляли у колгоспі за весь літній сезон (від ранньої весни і аж до пізньої осені) – 20 – 30 кг зерна. Я це пам’ятаю, бо не раз мама приносила стільки або і менше. Зрозуміло мені стало пізніше, коли я дізнався, що рабам, за рабський труд, платять стільки ж. А колгосп – це є рабська колонія.  

Про хліб «від зайчика» є навіть книжка, яку написав випускник П’ятківської середньої школи, мешканець села Пилипівка, що поруч з селом П’ятка, Віталій Нечитайло. Ми разом з ним вчились, хоча він на два роки молодший. Дитинство подібне до мого. Сирота, батько загинув на війні, а він залишився з мамою, до того ж згоріла і їх хата. Тепер він професор Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка, історичний факультет, вчений, доктор історичних наук, завідувач кафедри політології і соціології, історик-педагог, письменник, поет, член національної спілки письменників України, Відомий український вчений-аграрник, Один з провідних українських вчених з аграрної історії України,

Віталій Нечитайло написав книгу про своє дитинство «Хліб від зайчика». Коли я читав її, спочатку я був подумав, що то написане про мене, так наше життя подібне, згодом розібрався. Я навіть був йому дорікнув  в тому, що він використав у своїй книзі П’ятківський вираз «Хліб від зайчика». Віталій переконав, що цей вираз загальний.

Завантажити наступні 18 зображень