Народився і жив я в П’ятці. Прожив я в П’ятці і час, про який згадую – післявоєнний. Покинув я рідне село в 1957 році.

      Місце, де стояла моя хата, якої зараз нема, своїм вигадливим абрисом нагадувала острівець, ніби відокремлений від усієї землі двома річечками-струмками, які впадали в невеличку річку П’яток, що живила води Гнилоп’яті, а остання наповнювала Тетерів. На острівці були три хати, на добрій відстані від скупчення інших хат. З третього боку оточена  – річкою і з четвертою – дорогою. Ґрунтова дорога проходила від шосейної траси і до колгоспу. На струмках були дерев'яні містки, слабенькі, призначені для возів, часто руйнувалися. Завдяки тому, що цією дорогою щодня по кілька разів на день їздив голова колгоспу, ремонт містків здійснювався швидко.

      Біля струмка росли три високі верби. Дві дуже високі, третя трохи нижча. Коли був малим, ще до школи, від нудьги вилазив на саму високу вербу і там сидів. Також залазила на вербу старша сестра і там сиділа, щоб сховатися від покарання за які-небудь провини. Згодом верби були зрізані на дрова.

      На річечці-струмку будував греблі, робив з дерева колесо з лопатками, ставив під потік води, колесо крутилося. Бувало, що греблю робив високу, рівень води піднімався, получався невеличкий ставок, так, що затоплювались сусіди. Прибігав хто-небудь від сусідів і кричав на мене або руйнував мою греблю.

Живились ці два струмочки Джерельною водою. Ми брали і користувалися цією джерельною водою, пили її, готували страви.

Як хочеться випити хоч ще раз тієї джерельної води і набратися сили ще на стільки ж років, та взяти з собою відро, напоїти своїх, щоб були зборові. Все моє дитинство і частину юності я пив цю воду. Мудрі люди кажуть, треба випивати літр джерельної води, а краще два щоденно для здоров’я. Це самий кращий напій.

      На цьому острівці було три хати, точніше сказати, дві хатинки і одна хата. На протилежному боці дороги жили наші сусіди Лукаші. Хазяїн, Лукаш Бондаренко, був сліпий на одне око, через це він не був на війні, сутулий, досить похилого віку, його жінка Маріка (Марія), була лагідна і добра. Вони мали трьох синів і доньку, Катю. Хлопці, Павло, Іван і Петро, були всі різні за всіма статтями. З молодшим, Петриком, ми дружили з перших днів свого життя.

      Батько Лукаш, працював у колгоспі, був їздовим на волах.

      Старший Павло навчався у школі мало, я не пам’ятаю, щоб він ходив до школи. Господарював. Одружився після служби в армії, має дітей, два хлопці і дівчина.

      Сусіди були добрі, добросердечні, допомагали один другому у всьому.

      Сусідні хлопці Іван та Леонід, майже одного віку, були друзями і ходили разом до середньої школи. На той час у П’ятці була семилітня школа і всі, хто хотів отримати середню освіту, ходили навчатися до села Великі Коровинці, десь більше 5-6 км. Після закінчення школи Іван пішов вчитись у військове танкове училище, що знаходилось у м. Проскурів, тепер Хмельницький. Там же одружився, приїхав до села разом з дружиною. У селі люди, а надто жінки через таку подію аж пнулись з цікавості, що спричинило і жваві розмови, і обговорення. Дружина, Римма, була гарна, молода, охоча до розмов зі всіма. Жваво відповідала на жарти, сама жартувала і досить швидко з усіма знаходила теми для розмов. Була вона білоруска, розмовляла тільки російською, говорила з характерним білоруським акцентом.

      Служив Іван по всьому Союзу від Далекого Сходу і до Німеччини, мали вони дітей. Зустрічав я їх під час навчання у Львівському політехнічному інституті. Іван тоді навчався у Львівському вищому політичному училищі, яке знаходилось недалеко від нашого гуртожитку, а курсанти училища ходили до нашої студентської їдальні подешевше пообідати. Ми там зустрілись, він перший мене побачив, запросив до себе. Потім я кілька разів був у них, навіть під час і їхніх службових вечірок. А вони якраз приїхали з Угорщини, мені було цікаво почути про ті події, але вони при мені не торкались цієї теми.

      Іван дослужився до генерала. Потім я почув, що він помер. Де його дружина і діти, я не знаю. Останнім часом сім’я жила в Краснодарському краї, кажуть, що і дівчата там і живуть до тепер. Іван Бондаренко є на сайті «П’ятка» в списку визначних людей П’ятки.

      Катерина жила в П’ятці, заміж не виходила.

      Петро після школи служив в армії в Німеччині під командуванням свого старшого брата Івана, розповідав, що така служба була досить цікава. Петро вивчився на машиніста паровоза, жив у Жданові (тепер Маріуполь), працював на маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча. Там помер, помер дуже молодим, там і похований.

      Після одруження Павла і появлення дітей хата була перебудована, збільшена, а батьки переїхали в іншу на другий кінець села.

      У другій хаті жила Маріка (Марія) Мельничук, з синами Леонідом і Олексою, моїм другом. Їхній батько, як і мій, не повернувся з війни.

      Леонід після школи навчався в Київському автодорожньому інституті, потім жив і працював у Вінниці. Одружився з однокласницею після завершення навчання у школі. Пам’ятаю, що весілля їх було у нашій хаті.

      З молодшим, моїм другом Альошею – ми бачились у Житомирі, потім він переїхав у Вінницю до старшого брата. У дитинстві, щоб пограти в шахи, ми вирізали з дерева шахові фігури, і тоді грали всі дні, весь вільний час. Альоша знайшов мене якось у Києві, заходив до мене, тоді він жив у Вінниці.

      У них жила ще молода жінка, Надя, їхня родичка, під час війни насильно вивезена окупантами до Німеччини, після завершення війни опинилась, здається, у Франції, а звідти на початку 50-их приїхала до села. А згодом десь пропала.

      У них ще була старша сестра, Ольга, на той час вона була вже одружена, жила на Волині, вчителювала. Улітку приїжджала на літні канікули і, коли побачить, що ми граємо в карти, нагадувала на шкільне правило: грати в карти не дозволяється. Але ми не дуже слухались.

        Наші три хати були дерев'яні, під соломою, дуже старі, років з п’ятдесят, якщо не більше, так званого сільського типового планування: сіни, комора і одна житлова кімната на всіх. У Лукашів ця кімната більша, на велику сім’ю. У коморі зберігалися різні продукти, та інші матеріали. У Лукашів був ще хлів для худоби. У нас худоба – це корова, можливо з телятком, свиня, можливо з поросятами, можливо кабанчик, птиця – кури, качки, можливо, гуси, весною і з виводками. Худоба утримувалась у коморі, там же гуски і качки, якщо вони є, кури – на сідалі. Не думайте, що це все було. Ні, могло бути тільки дещо. Все було лише в окремих селян, як у тих, що займали якусь посаду в селі чи в колгоспі.

      Жили ми, ці три хати, мирно, дружно, ходили до сусідів, особливо у довгі зимові вечори. Особливо була охоча до розмов Марія (Маріка) Мельничук, розказувала нам довгими, зимовими вечорами всякі небилиці, страшилки, казки. Ми сиділи на теплій печі і зацікавлено слухали.

Леонід сусід був старший на років вісім, здавався мені таким розумним, (а може він і був розумним в дійсності таким). З ним я не спілкувався, вчився він у старших класах. Корову він не пас. Та запам’ятався мені один раз, коли йому довелось пасти корову. Літнього дня ми лежали на траві. Леонід зі своїм другом розмовляли, а я слухав. Потім Леонід ліг долілиць і став читати цікаву-цікаву книжку вголос. Книга була про зломщиків сейфів, називалися вони в книжці – «медвежатники», я так слухав уважно і зацікавлено, що не запам’ятав назву книги і автора, щоб достати потім цю книгу. Потім він розказав анекдот, його я запам’ятав: один вчений доказав, що тарган чує не вухами а ногами. Як це? Проффесор взяв в руку таргана, поклав йога на стіл, вдарив рукою по столу, тарган побіг. Вчений зловив таргана, відірвав йому ноги, поклав на стіл, вдарив по столу, тарган не біжить. Отже, проффесор зробив науковий висновок: тарган слухає ногами.»

      Хати інших сусідів були трохи далі.

      Часто збирались у хаті сусіди, ближні і дальні, обговорювали всякі житейські питання. Часто спливало в зимові вечори питання виплати непосильних податків: молоко, масло, яйця, грошима. Не знаходили вирішення проблеми: як виплатити податки, як прогодувати дітей. Або податки несплачені або діти голодні.  

      Ми, діти, спілкувалися, дружили. Дівчата – з подругами, а я з хлопчиками, в них ляльки, в нас – зброя, війна, як завжди.

      Дещо далі, ближче до річки були ще дві хати, одна на цьому ж острівцю, – в одній жила баба Параска, а в іншій – сім’я Василя-партизана.

      Пізніше у цій хаті жили деякий час наші родичі – сім’я сестри мами, з чоловіком Іваном і дочки – Ніна і Валя.

        Нас було троє дітей: старша Оксана (по паспорту Олександра), молодша – Оля.

      Моя мама, Катерина Василівна Швець. Вдова, мати трьох дітей. Весь свій час віддавала дітям. Сьогодні не можу уявити як можна було виростити і вивчити нас, трьох дітей, за тих страшних умов. Пам’ятаю її вічно за роботою в колгоспі, платили майже нічого, жили з городу.

З молодшою сестрою у мене завжди були добрі, дружні стосунки. Один одного ми поважали, допомагали. На відміну нам, старша сестра не злюбила молодшу сестру і мене.

Мама розраховувала на мене, коли я виросту, і на мене її уваги було звернено більше ніж на сестер, от він виросте і буде господар у домі. і до сина було більше уваги, ласки, часу і т.д. Молодша сестра була більш послушна, спокійна, допомагала мамі по дому і до неї також була звернена увага мами. Старша сестра нас молодших була менш слухняна, не хотіла виконувати ніяку роботу, із-за зависті не злюбила нас, потім стала ненавидіти нас. Хоча училася вона на відмінно. Потім з нас, а особливо з мене стала знущатись, зневажати, заважати вчитися, і т.д.

Виходить, що не знаючи правил виховання дітей, батьки, у моєму випадку мати, виділили когось з гурту дітей, кому-то більше уваги, ласки і в результаті одні налаштовувалися на інших.

       З нами жила ще сестра батька Степанида, ми її називала баба. Це єдина родичка зі сторони батька, яка після війни залишилася жива одна з великої сім’ї Полікарпа Мельничука. Правда, після війни об'явилася ще одна, Ярина, яка була під час колективізації насильно вивезена разом з іншими всією родиною до Сибіру. Там вона зуміла якось вижити, вийшла заміж за українця Петра Осипчука, мала сина Леоніда та дочку Ніну, моїх брата і сестру.

      Батька свого - Мельничука Павла Полікарповича не пам’ятаю. Народився я у вересні 1939 року, а батька забрали в армію десь улітку того ж року. Ще до мого народження. На той час він мав середню освіту і його зразу ж направили на навчання у військове артилерійське училище в Києві. Після двох років навчання в червні 1941 р. батька перед літніми таборами відпустили на кілька днів відвідати сім’ю. Приїхав він у П’ятку 20 червня 1941 р., а вже наступного дня, тобто 21 червня (війна почалась 22 червня) він отримав телеграму з наказом прибути терміново на місце служби і він тут же, зібравши свої речі, відбув, і відбув назавжди. У ці два дні, які він перебував у П’ятці, я познайомився та спілкувався з ним, я його не запам’ятав і більше ніколи не бачив, десь через рік він загинув. На цей час була уже старша сестра Оксана. Мені пощастило один раз у житі побачити батька, коли мені ще не було і двох років. Він може і запам’ятав мене, а я, звичайно, ні. Єдине, що залишилося від нього – це кілька фотографій, які, нажаль, не збереглися.

      У селі таких дітей, які не знали свого батька, було дуже багато, майже всі.

      Як розповідав після війни його товариш по службі, який залишився живий, з П’ятки зразу ж після прибуття у військове училище їм було присвоєне офіцерське звання і направлено на фронт. Тут їх дороги розійшлись, мій батько вибрав артилерію на машинній тязі, односельчанин – на кінній. Батька направили на Західну Україну, в Тернопільську область, і жодний звісток про нього і про його службу я не маю, за винятком останньої – повідомлення про загибель. Загинув батько десь біля Воронежа і там же, згідно з цим повідомленням, й похований. У цьому повідомленні вказувався навіть населений пункт.

      Якось після закінчення інституту, коли я працював у Житомирі, я виїхав у відрядження до міста Воронежа. Тоді, при нагоді, я й відвідав військомати, щоб відшукати могилу батька. Мої пошуки не мали успіху – хоч кого я питав, як знайти могилу батька, всі розводили руками, мені ніхто нічим не допоміг. Одного дня мені не вистачило і я попросив свого начальника залишитись ще на один день у Воронежі. Мій начальник, Михайло Захарович Шапошников, єврей за національністю, дозволив. Та й цього дня мені не вистачило. Після повернення мій начальник розпитав мене, з якою метою я продовжив відрядження. Я розповів як все було, і мій керівник поставився з розумінням і дозволив ще два-три рази відвідати Вороніж. Говорив, що він сам фронтовик і розуміє мене. Під час цих відряджень я бував у всіх рай., міськ., обл. воєнкоматах, рай, міськ, обл. виконкомах, рай, міськ., обл. радах ветеранів, але дарма. Уже в останнє відвідування міськ. чи обл. ради ветеранів мене прийняв голова ради, полковник, уже досить у похилому віці, старенький, худенький, в полковничому кітелі, який висів на ньому як на палиці. Вислухав мене, прочитав мій документ про загибель і поховання батька і роз’яснив мені:

      — Сынок, — звернувся він до мене. —  Не ищи. Не найдеш. В нашей армии не хоронили. В нашей армии закапывали, а при отступлении, в 41, 42, 43 годах, вообще не хоронили, а эту бумагу, заполняли, бывало, и через много дней после гибели.

      Я зрозумів, приїхав у Житомир, розказав своєму начальнику Шапошникову, він не заперечив слова полковника, хитнув ствердно головою і вимовив:

      — Саме так і було.

      На цьому мої пошуки могили батька завершилися.

      Підтвердження цьому я знайшов нещодавно, в книзі Миколи Миколайовича Нікуліна "Воспоминания о войне", а пізніше і в інших. 

      Після війни в П’ятці було встановлено пам’ятник воїнам, що загинули в боротьбі з німецькими загарбниками. Трохи згодом на ньому були викарбувані імена загиблих. На жаль імені мого батька в цьому списку нема, по якій причині – не знаю. Також у переліку загиблих, що наведено на сайті "П’ятка" також немає. На моє прохання до адміністратора сайту вияснити в тих, хто видавали цей перелік, мені обіцяли, але не виконали, адміністратор сам вніс у список його прізвище і мені про це не сказав. І це питання залишилося не виясненим.

Завантажити наступні 18 зображень