Про село.

      Наше село досить велике і розкинулося навколо широкої заплави однойменної річки – притоки Гнилоп'яті. Село розташоване на двох берегах річки П’яток, звідси і назва села. Річка розділяє село на дві, майже рівні частини. Одна частина села розташована на пагорбах, друга в низині. Раніше греблі і ставка не було. Весною, майже кожного року, ріка розливалась, затоплювала левади і городи.

      Річка не велика, вузька і мілка, має багато приток-струмків, також маленьких. У деяких місцях річки були невеличкі, трохи глибші місця, похожі на ставочки, де діти і дорослі купалися влітку, а надто спекотним літом. Також у річці полоскали білизну.

      З’єднувалися частини села одним містком у центрі села. Були ще два містка, один біля с. Пилипи, другий – на дорозі Бердичів – Чуднів. Раніше був тільки один місток – який у селі. Шосейну дорогу будували в 30-х роках і тоді ж було побудовано на цій дорозі два містки. Два тому, що у тому місці зливались дві менші річечки, утворюючи річку П’ятка чи П’яток. Після війни містки були дерев’яні, не придатні для важковиків і часто ламалися.

      Гарна, чудова українська земля, українські села, і розкішне, незрівняно чудове, наше село, а надто весною і влітку, коли буйні дощі насичують землю вологою, починає зеленіти трава, розцвітають сади, «хрущі над вишнями гудуть» (але зараз уже не гудуть, винищені), як потім зацвітуть ряснобарвні квіти. Цвітуть поля і левади, лежать барвистими килимами. Впродовж кількох місяців поля міняють свій колір. Улітку під теплим сонцем трава, пшениця і жито жовтіють і земля покривається барвистими килимами. Восени земля знову чорнішає, коли рослини, давши врожай, відмирають. І знову на людей і на село навіювався сум з похмурою, дощовою осінню. Взимку при каганці люди розважали один одного страшними оповідками, а жінки співали журливі пісні.

Які ж гарні були літні вечори й ночі, передусім місячні ночі, коли співали соловейки і всю ніч не припиняли свої пісні в річці і болоті жаби, всю ніч не затихали їх рокіт. Дітей не можливо було загнати у хату спати. Так і сиділи б і милувались б тими ночами, назавжди запам’яталося. А місячна ніч така чудова у селі! А скільки нарахували падаючих зірок вечорами. 

      Або як ранками по левадах поважно і повільно ходять на довгих ногах прегарні бушлі-лелеки, виловлюючи тих же жаб. Ранньої весни поверталися з далеких теплих країв пара тих бушлів і починали будувати своє гніздо і висиджувати пташенят і через деякий час з’являлися малі пташенята, а батьки їхні носили їм на хату їжу. Восени вже вся сім’я відлітає у теплі краї, щоб весною повернутися, а господарі хати щасливі – буде спокій і добробут. Гніздо бушлів було на хаті наших сусідів, Маріки Мельничук і щорічно повертались бушлі-господарі свого гнізда, значить прийшла весна.

      Через село проходить основна дорога-вулиця від траси Бердичів – Чуднів, повз цвинтар, колгосп, через центр села і далі на край села, на Слободище. Колись ця дорога була основною між Бердичевом – Чудновом, поки не була побудована нова шосейна дорога поза селом. Друга дорога – від села Великі Коровинці, до центру і далі до села Пилипи. Є ще багато інших, малих вулиць та вуличок.

        У мій час у селі були церква, колгосп, клуб, магазини продовольчий і промтоварний, буфет, аптека, лікарня з поліклінікою, цирульня, баня, сільська рада, школа. З промислових установ крім колгоспу був і млин. Головним мельником на ньому був мій дід, по матері, Василь. Коли мені доводилось бувати там, щоб отримати від діда макухи або свіжої олії, бачив великі черги возів з зерном для помелу. А олія була на славу, така смачна, якої зараз не знайти. Ми збиралися навколо миски з олією, мокали хліб і залюбки їли.

      Раніше в селі були панські маєтки, ставки, звичайно, вся земля належала панам, раніше польським, згодом, після так званого «возз’єднання», російські царі всю Україну, на той час вільну, всі її землі, села разом з людьми роздавали в рабство своїм панам. Але і після окупації Росією ще довгий час землі як і раніше належали полякам, аж до польського повстання 1830 року. Після жовтневої революції село перейшло у володіння радянських панів, тобто більшовиків-комуністів. Більшовики знищили все попереднє надбання, так що слідів діяльності попередніх панів не залишилося.

      Помітні сліди діяльності останніх – це колгоспи. Але ці об’єкти комуністами створювалися не для народу і не для села. І, якщо розглянути все, що було створено комуністами саме для людей, для села, не знайдете такого, немає у селі такого. Єдине, що можна віднести до цього – це стовпи електроліній, та освітлення. Тому говорити про їх діяльність у позитивному плані ми ніяк не можемо. І якщо були якість здобутки попередніх володарів села і земель, комуністична радянська влада знищила їх і кількість ними знищеного значно переважає кількість ними створеного. Таким чином, діяльність їх була непрогресивна і все село, сільське господарство у розвитку значно відстали.

      Селяни і до жовтневої революції 1917 року і до 1920 року мали землю в приватній власності, яку вони отримали після реформи (відміни кріпосного права) в 1861 р. Коли почали створювати «колективні господарства», то потрібно було віддати не тільки майно, а, насамперед, землю, а також коня, воза та інше. Тому українські селяни ні за що не йшли на таке. За непідкорення владі їх легко було зарахувати в куркулі і вивезти із села. Тому українські селяни були перші вороги будівництву комунізму, в якому згідно вченню Маркса народ не мав права мати власність, про що було записано у їх «Маніфесті».

      Колективізація, це був найбільш драматичним й радикальним періодом, життя селян на селі. Ці перетворення на селі супроводжувалася такою жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала самою найжахливішою подією в українській історії.

      Влада об’явила війну заможнішому селянинові, яких влада називала куркулями, куркулями оголошувались і багатьох середняків, об’явила війну на «ліквідацію куркулів, тобто селян, як клас». Тих, хто чинив опір і не був згоден з цими планами партії і влади, чинили упертіший опір, арештовували, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Тих, які залишалися - позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала виселення селян і депортація у Сибір. Сотні селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

      Чи був опір селян колективізації. Звичайно, така політика викликала на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й убивали чиновників. Особливо були поширені так звані «бабські бунти» — повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності.

 Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни різали домашню худобу, не віддавати її властям. Це явище набрало широких масштабів: між 1928 і 1932 рр. А збіжжя закопували я ямах.

 Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

Колгосп мав назву «Пам'ять Ілліча». Бозна-як він був створений. Старші і не згадували про цю подію. Бозна-куди поділися ті, хто відмовився від вступу в колгосп - згинули без сліду. Куркулі (тобто заможні і незгодні мешканці села) були противниками колективізації і були такі, що виступали активно проти, а, може, зі зброєю в руках. Хто вони такі, де вони поділися – таємниця. Не знаємо навіть де поховані.

І тепер та влада проголошує, що колгоспи це велике досягнення комуністів. Тобто позбавити людей хоч якої не-будь власності, іншими словами, обікрасти, – це велике досягнення.

      Люди, згадуючи минуле, радянське, стверджують, що життя за радянської влади було краще, ніж тепер, забуваючи сказати, що керують всією країною і окремо нашим селом ті ж люди, колишні комуністи або їх нащадки, метою їхнього керівництва є не турбота про народ, країну чи село, а, винятково, їхнє власне збагачення, збагачення їхніх дітей, щоб стати мільйонером або мільярдером. І для нових, теперішніх, керівників залишається те саме – власний добробут і добробут своїх дітей. Вони будують нову Україну? Для кого? Для самих себе. Краще не стане, поки не замінимо їх. Тепер по всій країні панських маєтків стало значно більше, і яких маєтків! І один керівник має не один такий маєток і побудовані ті маєтки за кошти з бюджету. Діти їхні також є мільярдери, а 80 відсотків населення за межею бідності.

«Схамениться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивиться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,»

Т.ШЕВЧЕНКО

         Подивимось на останній бюджет: у кого мало грошей або зовсім немає, в того забирають все, підвищують тарифи на квартплату, плату за опалення, ціни, а пенсія 700 грн., тобто 100 доларів, скасовують пільги на приміські проїзди на залізниці, вартість ліків захмарна і т.д., а в кого грошей багато, занадто багато, їм забезпечується безкоштовне лікування для всієї сім’ї, проїзди на всіх видах транспорту, відпустки і т.д.

      Якщо порівняти різні часи, теперішній час, час «будівництва нової України» за проектом партії ПР, і минулі, наприклад, час окупації України німецькою армією.

      От декілька рядків з твору "ДИВО" Павла Загребельного.

      Діалог між німецьким офіцером-окупантом та українським, радянським вченим, який залишився в окупації. Говорить німецький офіцер: 

"Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?" 

        (Павло Загребельний "ДИВО" Видання 1982 рік. Видавництво художньої літератури "Дніпро", м. Київ.. Стор. 137)

      Події, що описуються, сталися в м. Києві, 1942 року.

      Питання. Як і чим відрізняється теперішня окупація від тієї. При такій зарплаті і пенсії, які встановлені для української людини зараз, що залишається для українця – тільки й думка про шматок хліба, до того ж, щоденно і «Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич».  

      Не визнається історія України та українського народу, тобто ми без права на майбутнє.

      А самі вони подвоюють свої награбовані статки, а їхні виборці змушені виживати на 700 грн. пенсії. Як можна прожити на 700 грн.? На хліб, і тільки, буквально, вистачить, квартплату – також, а ліки?, а лікування? За захмареними цінами? Скільки років може прожити людина без ліків і без лікування? А надто для селян. Відповідь – до настання пенсійного віку. Тобто, раби будуть жити стільки скільки працюють. І все. А для чого їм ще жити? 

      І щоб так рватися (дертися) до влади і обіцяти все, що заманеться, тут тобі і «почую кожного», і «покращення життя вже сьогодні», ну просто райські кущі на землі, і так обманути. І тепер ті, хто віддав свій голос за ці обіцянки, вкрай розчаровані. Дивно, що залишаються ще такі виборці хто на питання, що ж то за люди, що так обманюють, або ні пари з уст, або дивляться на тебе очима, мов так треба, ми розуміємо, ми віримо йому, він свій, він наш. Краще стане колись – спочатку в 10 році, потім у 11, 12, 13, тепер не раніше 15. «Шкуру для барабанів дають самі барани».

      Затіяли реформу. Для цього потрібно величезні кошти для створення кращих умов для іноземних інвесторів та власників підприємств. Ці кошти вирішили взяти у своїх громадян, з яких збираються вичавити останні гроші й віддати власникам великих підприємств на модернізацію, тобто собі.

Свої надвисокі пенсії і прибутки не чіпають, а, навпаки, збільшують їх. Це називається «державна програма модернізації». Постає питання, чому держава має за рахунок усіх людей модернізувати виробництво олігархів, у той час, як вони вкладають свої капітали в купівлю найдорожчої нерухомості в Лондоні?!

      Ті, які прийшли до влади, а вірніше, вони були при владі, і після розпаду Союзу і відсторонення компартії від влади залишилися при владі. Це ті ж члени тієї ж партії, відмовились від свого «почесного» звання комуніста, а партію розвали. Вони були атеїстами, забороняли церкву, релігію, віру. І, раптом, вони ж стали за одну ніч віруючими, почали хреститись, цілують хрести, хрестяться. Навіть сам Кирило вдає, що вони вже християни. Куди за гроші не підеш? 

      Вся ця когорта , яка і зараз, в основному, залишилася там же, що й були при владі до 1991 року.

      Всі вони якісь одинакові, у них своєрідний склад, характер. Дивлячись на них, у їх очі, хоча і в телевізорі, замічаєш щось однорідне, однакове, в їх очах видно щось хижацьке, хитре, злобне, недобре. А коли вони разом, де б не були, то видно, що це не колектив, а вроді як зграя.

Як згадаю. Творили, виховували людину нового типу, будівника комунізму. А вийшло що? – члени хижацької зграї, з каменем за пазухою, як ті пітекантропи. І кого ці вивчить? Кого ці витворять?

У центрі села щонеділі влаштовувалися досить великі базари. Ярмарок займав всю центральну площу, а також виходив на ближні вулиці. Торгували всякими продовольчими товарами, промисловими, був товчок, на якому була страшенна тиснява і галас, а також була торгівля живим товаром. Вся площа була зайнята торговельними рядами. Селяни продавали свій крам, здебільше продукти, овочі, фрукти, молоко й сир, м'ясо, худобу – корови, телята, поросята, птиця. Коней у людей вже не водилось. Тут же була можливість купити для себе будь-який товар. На продаж привозили товар і з інших міст, а також приїжджали люди за покупками з навколишніх сіл. Це був досить великий базар сільських, промислових товарів. Був великий вибір гончарних предметів.

Раніше, з літератури відомо, що товари на ярмарку продавалися найрізноманітніші: зернові, льон, вовна, коні, велика рогата худоба, свині, птиця, вироби з дерева, посуд, смола, дьоготь, полотно, сукно, шовк, коси, інші вироби з заліза, ювелірні прикраси. З імпортних товарів були: тютюн, вина, одяг та інше. Особливо славилися ярмарки своїми кіньми.

Ходив між рядами зборщик податку і вимагав ринковий податок, кажись 1 крб.

      Малі хлопці в спекотні дні носили відрами холодну воду і покупці води монети кидали прямо у відро.

      Енергійно працював буфет, де можна було випити холодного бочкового пивка або й міцніших напоїв.

      Часто "виступали" інваліди війни, співали різноманітних пісень, які зворушували людей. Пісні ті перевертали все всередині, люди охоче збиралися щоб їх послухати. Владі це не подобалось, інваліди пропадали.

      На базар я ходив кожну неділю. Мені цікаво було дивитися на таке зборище людей і на торги.

Базар продовжувався до обіду, перед обідом люди починали розходитися і після обіду площа ставала вільною.

Завантажити наступні 18 зображень