Мої рідні.

Родичі по батьку.

Батько його, тобто мого рідного діда, звали Полікарп, а мати, моя баба – Одарка.

Рідні тітки і дядько:

Степанида, замужем не була, дітей не мала, жила останні роки з нами, померла в 1947 р., наприкінці літа. Похована в П’ятці.

Ярина (див. текст)

Брат батька – Володимир. Перед війною, після приєднання Західною України до СРСР, переселився на Галичину по невідомій причині. Там жив і під час війни, чи служив в армії і чи брав участь у війні – не знаю. Відомо, що дядько Володимир загинув після війни. Причина достеменно не відома. Були деякі вістки, повідомлення, що брав участь у боях УПА і НКВД, на якому боці, також не відомо. Одружився там, мав двох дочок – Ольга і Ася. Доля їх нам не відома. Розшукати їх також, думаю, навряд чи можливо.

Родичі по матері.

      Дід Швець Василь Йосипович, баба Одарка.

      Батько мамин, для мене – дід, був одружений з Мартою, першою дружиною, народила двох дітей – Катерину, рік народження 1915, і Миколу, рік народження 1918. І мама Марта незабаром померла.

      Катерина, була одружена, чоловік Павло загинув на війні в 1942 р. мала трьох дітей.

 Старша дочка Олександра (рік народження 1937), померла в 1984 році, замужем не була, дітей не мала. Закінчила педагогічний інститут. Мешкала і працювала в Донецькій області.

Молодша дочка Ольга, (рік народження 1942), була замужем, чоловік, Олексій, помер, має двох дітей: старший син Вадим, він має дочку Катю; і молодша дочка Ліна, замужем, має дочку Соню, проживає в Німеччині.

Син Василь, це я, мешкає у Києві, був одружений, дружина Ліда, має дітей Лесю і Андрія.

      Микола, рік народження 1918, – не повернувся з війни, вважається зниклий без вісті. Ніяких відомостей про його долю, де воював, як пропав, немає. Одружений не був, дітей не мав.

Марта померла. Дід одружився на Одарці.

      Їхні діти:

      Марія, (рік народження 1920), була замужем, чоловік Іван, учасник війни, інвалід війни, померли. Мають дві дочки: старша Ніна, одружена, чоловік Володимир, проживають у с. Ходорків, Житомирської області, має два сина: старший Віктор, працює і проживає у Димері Київської області, молодший Сергій, проживає у Києві, мають дітей. Молодша дочка Валентина, проживає у м. Кривий Ріг, була замужем, чоловік з П’ятки, разом вчилися, помер. Має двох дітей: сина - і дочку Людмилу

      Ганна, (рік народження 1922), була одружена, чоловік Дмитро, учасник війни, інвалід, померли. Мають дві дочки: старша Галя і молодша Надя (померла дуже рано). Остання вість, померла Галя, дуже жалкую, добра, чуйна, життя вона прожила не просте, часті проблеми на своєму шляху доводилося їй вирішувати, зверталась до мене за допомогою, але не в моїх силах, проблеми були складні, і нею ж вони створювалися. Ми були близькими друзями і цінували друг друга.

      Степанида, (рік народження 1924), живе в селі Броники, неподалік від Новоград-Волинського, була одружена, чоловік Володимир, учасник війни, помер,. Діти: сини – Жора, Анатолій, дочка Людмила.

      Ольга, була замужем, син Валера. всі померли.

      Павло, учасник війни, був одружений. Жінка, Настя, недавно померла. Має трьох дочок, одна від першого шлюбу. Павло запам’ятався для мене як порядна, щира, добра людина. Багато мені розповідав про війну, про Німеччину, про службу в ГДР, про перший рік окупації Німеччини, поведінку радянських солдат в окупованій Німеччині. Багато в чому допомагав моїй сім’ї, поважав і любив мою маму і нас, дітей. Часто до на заходив, особливо, коли працював на цукровому заводі.

Всіх своїх тіточок по материнській лінії я знав всіх добре, розумні, відносилися до мене завжди з любов’ю, ніколи мене не принижували, не обижали. Ніна, Ольга, Софія, Ганна, Марія Степанида (по віку). Марія моя хрещена мати. Менш всіх знав т. Стасю. У той час, коли я підростав, вона і сім’я  мешкала далеченько від нас і ми спілкувалися не часто. З дітей знаю тільки дочку Людмилу (Люсю).

      Софія, мешкала в Києві, вчителювала, була одружена, чоловік помер, дітей не мала. Зараз лежить хвора у домі своєї сестри в селі, стан важкий.

      Ніна, була одружена,мешкала у Бердичеві, чоловік помер, загинула в автомобільній аварії, має сина Олега. Син з дружиною Іриною, дочкою Діаною проживають у м. Бердичеві, мають хату в с. П’ятка, успадкували обійстя діда Василя і баби Одарки, викупили будинок дітей Насті і Павла.

      Андрій, помер рано, як він мені сам говорив, що на його здоров’я негативно вплинула служба в авіації. Був одружений. Ми були майже одного віку, дружили .Жив у м. Ірпінь. Має дочку від першого шлюбу і дочку, Ірину, від другого. Винятково був доброю людиною. Я старався якось вплинути, що виправити його здоров’я. Але… 

 

Брат Антон.

У діда Василя був брат Антон, який загинув під час війни у 1941 році. Працював він у сільській раді секретарем сільради, був членом компартії.

Під час війни німці розстрілювали людей, мешканців села.

Крім євреїв розстрілювали комуністів, членів комуністичної партії, працівників радянських органів, партизанів, підпільників або навіть і запідозрених у шкідництві чи у зв’язках з останніми. У списку розстріляних у 1941 році, який наведено на сайті і який видала П’ятківська сільська рада, включені всі розстріляні, під назвою «Список євреїв села П'ятка, що були закатовані фашистами та їхніми поплічниками (неповний)». І в цей список потрапили всі, хто на той час загинули в селі. Так євреями стали і неєвреї. Неуважність працівників сільради викликала незадоволення, коли з’ясувалось, що дехто з православних попав у список євреїв. У цей же список попав і Антон Швець, який був секретарем сільради і членом компартії і його розстріляли у 1941 році.

Сім’я Антона мешкала у П’ятці, до речі їх хата не далечко від хати його брата. На сайті є фотографії родини «Швець Антон та його дружина Наталя» та інші. Фотографії з сімейного альбому родини Павелко.

Сім’я Павелко, це і ж родина Антона Швець з П’ятки, переїхали на Черкащину, у Канів. На фотографіях малі діти – це мої, наші дяді, тьоті, які старші нас, онуків діда Василя.

Про цих родичів, Павелків, я не знав нічого до останнього часу. І, виявилось, що дівчина Таміла Бистрицька, з якою я вчився у 10а класі – є моя родичка, і довільна близька.

Сім’я Павелків-Швець на даний час розгалужене сімейство. Нікого з цього сімейства, як родичів не знаю, ні з ким не знайомий, крім згаданої Таміли Бистрицької. Ми дружили, Таміла Згадуються Тамілині деякі жарти про наше родство, виявилось, що це не жарти, а правда. А Таміла знала про це, але мені не говорила, хоча наші розмови були досить тривалі і відверті, ми дружили.

На жаль, нікого не знаю.

Звертаюсь до членів родини, яким на очі попадеться ця сторінка, подайте мені про себе знати, бажаю з Вами познайомитьсь, поговорити, встановити стосунки, як родичів. Про мене можна знайти на сайті.

      Всі ми родичі, в усіх нас тече одна кров, ми з однієї землі, з одного села – наших предків, діда Василя і баби Одарки. Хто починаючи з самих молодих, може сказати, що недавно були на рідній землі, що дізнались щось нове про історію села, про жителів, як жили і які зараз живуть, доповнить історію села. Напишемо книгу "Історія села П’ятки" від давніх-давніх часів і до майбутнього.

Родичі боку батька.

      З боку батька про родичів інформації нема. Знаю, що була велика сім’я. На той період у селі близьких родичів зі сторони батька не було. Спершу частина їх була вивезена в дальні краї як куркулі, друга частина померла під час голодомору. Після війни були живі одна сестра батька, потім знайшлася у Сибіру друга сестра Ярина, з чоловіком і сином Леонідом. 

Рідна мама моєї мами, Марта, тобто, моя рідна бабуся, померла незабаром після народження мами і сина Миколи. Тато її, Василь, женився згодом на Одарці (на другій Одарці) і мав ще восьмеро дітей.

У Марти були дві сестри: Юстина і Марія.

Юстина мала синів Івана і Леоніда, дочок Марію і Галину.

Марія мала синів Івана і Петра, дочку Ганну.

Від Степаниди Вас.

Восени 2011 року побував у моєї тіточки Стасі (Степаниди). Живе вона, де і жила з ранньої молодості в селі Броники, Новоград-Волинського району на Житомирщині. Причина поїздки – відвідування хворої ще одної тіточки – Соні (Софії), яка лежить у них важко хвора, не впізнає родичів, на встає. Доглядає за нею дочка тьоті Стасі – Люся (Людмила). Часу для спілкування було занадто мало, щоб вислухати все те, що знає та пам’ятає тьотя Стася. Мабуть напрошусь на ще одну поїздку.

Сама тьотя Стася живе в цьому селі з пори завершення медичного учбового технікуму. Працювала в місцевій лікарні. Там і вийшла заміж, має трьох дітей – два сина і дочка. Один син мешкає в Білорусі, другий – в Росії, на далекому сході. Дуже задоволена життям у Білорусі, після того як відвідала сина і побачила теперішнє життя там.

Тьотю Стасю я рідко бачив, коли, ще всі збирались в їхніх батьків на свята, з нею не спілкувався, чогось її побоювався, її строгості чи тому, що мало знав. Дуже цікава, добра людина, не хотілось з нею розлучатися, довго розмовляли, вона багато знає про своїх батьків, сестер і братів своїх. Добре пам’ятає 30-40-50 роки.

Тьотя Стася розповіла мені цікаву про історію з життя діда Василя.

Під час війни дід Василь працював на млині, але вже не на посаді головного мельника. Нова влада (німецька) зразу зняли його і призначили нового мельника. А коли розібралися, що такого спеціаліста, знавця справи нема в селі, його знову призначили мельником.

Працюючи на млині дід Василь направляв борошно та інші продукти партизанам, про що є свідчення свідків, жителів села.

Дід Василь, щоб запобігти вивозу своїх дочок на роботу до Німеччини, швиденько видав заміж своїх молодих дочок – Марію і Ганну. Малолітніх і заміжніх жінок окупанти не вивозили.

Після визволення села від окупантів дід Василь продовжував і далі працювати на млині. Через деякий час виявили, що на млині почали пропадати борошно та інші продукти. Дід Василь заявляв владі, що крадуть злодії, але влада знайти їх не змогла і звинуватила мельника, діда Василя, у крадіжках. Не довго думаючи – посадили його у в’язницю. Сидів він десь у Дніпропетровську.

Через деякий час зібралися його провідати тітка Стася разом з дядьком Іваном, чоловіком Марії. Зібрали передачу, їхали потягом, страшно переповненим. Вийти з вагона або покинути на хвилину місце не можливо було, зразу займали їх місця. Частину шляху їхали на даху вагона. Дядько Іван повернувся з війни інвалідом, без руки. На вагоні була спроба відібрати в них передачу. Вони відстояли, хоча Степанида вимагала віддати бандитам майно заради свого життя. Іван не погодився і однією рукою відбив атаку.

У в’язниці їм надали побачення. Коли дід Василь побачив їх і вгледів їхню передачу для нього, розкричався, сказав, що він все це має, що він у в'язниці служить завскладом. Не знаю, через які-такі обставини його призначили. Але передачу йому передали, мабуть поділився з сусідами по камері.

Незадовго влада зловила злодіїв, які крали на млині борошно та інші продукти, ті зізналися. І діда Василя звільнили.

Дід Василь.

Діда Василя його діти, а також і ми, онуки, вважали мудрим, розумним, передбачував наслідки тих чи інших подій, пам’ятаю його серйозного, доброго і ласкавого до мене, розпитував мене, думаю, що поважав мене як старшого онука. Був досвідченим мельником. Не пив. З ним не сперечалися, пам’ятаю його літніми вечорами на лавочці перед хатою з розгорнутою газетою «Правда», прочитував її всю. Після того як він прочитав її, я брав газету, і на останній сторінці знаходив малесеньку замітку про хід війни на корейському півострові між північною Кореєю і Америкою. У тій замітці повідомлялося, що корейці збили один американській літак, і все.

Дядько Микола

Не зрозуміла доля дядька Миколи. Він був призваний до армії ще до війни, служив у Прибалтиці, яка була приєднана до СРСР ще до війни і встановлена радянська влада. У Прибалтиці він залишався ще деякий час після початку війни. Він не брав участі у бойових діях, не встиг. За вістками він служив у спец частинах. Після війни прийшла звістка, що він зник без вісті.

Після війни на ім’я діда Василя, якого вже не було в живих, прийшов великий пакет з великою кількістю печаток на конверті. Як згадують, не знали, що з ним робить, розірвати і прочитати не наважилися. Голова сільради, Ковбасюк, кажуть, який мешкав через дорогу, забрав його і не повернув і таємниця залишилися не розгаданою.

Хата діда.

Хату наших діда Василя і баби Одарки перейняв собі мабуть останній їх онук, син дочки Ніни, Олег. Спочатку він сам, а потім разом з дружиною Іриною, а потім з донькою Діаною розламали стару хату і всі допоміжні будівлі – клуню, хлів, вирубали дерева і перепланували всю садибу. А трохи згодом, коли померла невістка діда і баби, Настуся, дружина сина Павла, Олег викупив у її дітей, а у Настусі є троє дочок, їхній будинок. Діти Настусі покинули село і роз’їхались хто-куди і їм хата стала не потрібна. Дочка Настусі Ольга мешкає у Києві і працює у районній поліклініці Подільського, зав. терапевтичного відділення.

Олег досить успішно об’єднав дві садиби в одну, створив цивілізоване обійстя, і вода, і каналізація, сад, город, гарні квітники, теплиці і т.д. Чудове місце, чудовий вид на ставок. Хата на горі, думаю, що ходити часто вниз-верх доволі важко, купатися у ставку чи рибачити. Олег, як він розповідав у селі досить успішний бізнес. Після огляду села, цей куточок у селі мені показався як оазис у пустелі.

Був я в Олега, приймали мене він з дружиною Ірою, угощали, випили по чарочці-другій. Дружина Іра була занята іншими гостями – то приїхали діти Павла-Настусі, то часто заходили подруги. Так, що я не зміг з нею поговорити. Олег розказував про село, про своє життя, про свій бізнес. Мені завидно стало, захотілося і мені створити щось подібне до Олежчиного куточка в П’ятці, недалечко від ставка, свій куточок. Тут або на тому своєму місці, де прожив я свої 17-18 років, біля тих річечок-струмочків з чистою джерельною водою, яку мені так хочеться пити. Мені завжди хотілось жити, наїжджати до рідного села, і мати в ньому хатинку. І до цих пір своєї мрії я не позбувся.

Останнім часом Олег відсторонився від своїх родичів, не спілкується, кажуть, що так повела його дружина.

Пам’ятаю, колись, років десять назад Олег тільки починав свій бізнес, не все виходило, а з часом піднявся на вищий щабель. Хата розкішна в чудовому місці, на горі, чудові краєвиди на той бік села, видно сусіднє село, сусіди порядні. У моїй пам’яті залишилося багато згадок про це місце, про ті події, які там відбувалися і про тих людей, які там бували.

До речі, по-сусідству там завжди жив Ковбасюк. Він був головою сільради, коли я закінчив школу і звернувся в сільраду за довідкою про місце проживання замість паспорта, якого я не мав права мати, то він сказав, що паспорта мені ніколи не видасть. Тоді з колгоспу просто так не відпускали. Але я поїхав у Львів здавати вступні іспити, пам’ятаючи його слова, здав. Повернувся до села, пішов до сільради за довідкою для паспорта, тривожачись. Голова сільради не згадав свої слова, я отримав довідку і поїхав до райцентру за паспортом.

Хата його стоїть, нащадки його там живуть.

Завантажити наступні 18 зображень