Мої останні відвідини села.

      По дорозі з Бердичева до П’ятки в автобусі розмовляв з двома жительками села руських Пилипів. Я здивувався, що обидві вони розмовляють добре українською мовою. Я втрутився в їхню розмову і сказав, що свого часу мешканці їхнього села розмовляли, винятково, російською мовою, і спитав, що з тих пір змінилося. Одна з них по імені Лариса, відповіла, що такого вже давно немає. Всі знають українську мову і спілкуються нею, як і російською.

      Лариса сказала, що її бабусі 72 роки, вона добре пам’ятає розповіді своїх батьків про 90-ті роки, про голодомор. Обіцяла розпитати бабусю і розказати мені, а також написати про бабусю, про своє село для опублікуванню на сайті «П’ятка».

      Але поки ще не надійшло від Лариси повідомлення.

      Одночасно я обіцяв написати про Ларису, що я і виконую. Лариса гарна, розумна, висока на зріст, молода, струнка дівчина, спортивної статура.

      Лариса показалась серйозною людиною, думаю, що вона виконає свою обіцянку.

Побував у нашому селі на проводах. Кладовище мене здивувало, якщо можна так сказати. Кладовище впорядковане, прибране, хрести металеві, надмогильники та огорожі також металеві, покрашені. На хрестах таблички з іменами похованих, але погано, що прізвища і імена російською мовою, часто переклад на російську не вдалий. Так ім’я моєї бабусі Одарка; перекладено: Дарья. Адже Одарка та Дарья не тотожні.

      У той час, про який я згадую хрести були тільки з деревини і надмогильники земляні.

      У комуністичні часи на могилах переважали пам’ятники камінні, плити лежачі, стоячі. Така мода пішла від євреїв, які на своїх могилах клали камені, похожі на валянки.

      Де тоді були церкви, як сільські так і московські, чому вони таке допускали. Ах, так, всі священики від нижчого до самого верхнього були комуністами і працівниками НКВД і проводили лінію партії.

Зараз же каменів на могилах не кладуть і не ставлять, тільки хрести. Це про село, у містах навпаки.

Впорядкована тільки частина цвинтаря, з похованнями останніх років. А стара частина цвинтаря, ближча до колгоспу, в дуже занедбаному стані. Знайти там потрібну могилу неможливо. Все заросло, дерев’яні хрести згнили і повалились, могили зрівнялися з поверхнею землі.

      Мене також здивувала велика кількість людей на кладовищі в цей день, переважного не сільського вигляду, не селяни. На могили викладають велику кількість різних продуктових виробів. Ніколи не розумів для чого стільки приносять і викладають. Діти ходять збирають у сумки, але вибирають тільки шоколадні цукерки.

      Раніше на кладовище приносили крашанки і паску, цукерки.

      Ще більш я здивувався, коли підійшов до дороги і побачив ту кількість автотранспорту, яким приїхали відвідувачі кладовища, звичайно, приїхали не з села, з міст Бердичева, Житомира, Києва та ін. Вся дорога була зайнята легковими автомобілями.

      На цвинтарі я зустрівся з братом Олегом. Олег телефонує і говорить: почекай трохи, ми діждемось батюшки, ми не можемо зрозуміти, як батюшка свій маршрут прокладає. Я також звернув увагу на батюшку, батюшка бігає то туди, то сюди, то ліворуч, то праворуч. Батюшка раптом відвертається від відвідувача, який біля нього, і мчиться до іншого, хапає однією рукою книжку, швидко виймає з книжки купюру, одним махом кидає її в широку кишеню, швиденько пробурмоче декілька імен, щось спитає, говорить: «швидко відповідай», розвертається і крокує до іншого…, спитав мене: «Народився в селі?» Я відповів: «так», спитав: «Де живеш?», я відповів, що у Києві, і все. Я подумав – навіщо розпитувати і ніщо не сказати на мої відповіді. Мені було соромно за такого священика. Мені стало зрозуміло, що от цю процедуру священики придумали для себе. Раніше священику люди давали яйця крашені та хліб, а тепер тільки гроші, а батюшка вибирає колір купюри. Дуже не гарно. Через кілька днів я узнав, що батюшка помер.

      Перебуваючи на кладовищі я не знав, на жаль, що церква в селі московська, інакше я вів би себе інакше. Московській брехливій церкві я не довіряю. Московську церкву я вважаю окупаційною, це церква іноземної, чужої країни, яка проводить таку релігійну політику, що підтримує політику своєї держави на позбавлення України незалежності та приєднання її до Росії. Московські священики все брешуть, намагаються нас переконати, вдовбати в голову, що їхня церква, первина, що вона старіша і т.д. вбивають і вбивають. Бо коли Україна, тоді Русь (Київська), приймала християнство, Росії тоді і взагалі не було. На тому місці, де зараз Росія були угро-фінські та багато всяких інших племен, вони не знали, що таке осіле життя, обробка землі, домашні (свійські) тварини, харчувались сирим м’ясом і корінням рослин. На тій території не знайдено жодного поховання слов’янського типу. Тобто були ще дикунами. А потім прийшли на ті землі татаро-монголи на довгі 300 років. Християнство там з’явилося десь через 300 років, після того як була хрещена Україна. А Росія, взагалі не хрещена.

      Як зрозуміти таке. Якщо Бог сидить у кріслі на небі, а чому ти, раб божий Кирило, їздиш у дорогому «Мерседесі», живеш у готельному номері за тисячу доларів на добу. Значить Кирило зовсім не «раб божий»? Якщо ні, то хто ти? Як і за радянської влади стоїть на службі у ФСБ і бореться за інтереси Росії?  

Або якось один з священиків у телевізорі після захоплення чергового об’єкту вимовив: «чтобы править службу нужно иметь божье благословение». Питання: як він отримав це благословение, де він був на прийомі у Бога?

Ще й знак голодомору у селі освячував батюшка з московської церкви. Як же це? Благословляли голодомор, а тепер освячував жертви?

А батюшка Ярослав Федорчук, що багато десятків років служив Господу в нашому селі, виявився зрадником. 

      В останнє відвідування села випадково прочитав на хресті прізвище і ім’я Павла, нашого сусіда через вулицю, помер у 2003 р, переживши на багато двох молодших братів і сестру. На кладовищі узнав, що помер і його син.

      Також на цвинтарі побачив табличку з фотографією моєї останньої вчительки, класної керівниці Клавдії Вікторівни. Поки я роздивлявся, роздумував, згадував цю прекрасну людину, до мене підійшла незнайома, гарна жіночка, і звернулася до мене з запитанням:

 -– Що Вас цікавить.

Я відповів,

– Це моя вчителька, Клавдія Вікторівна, моя класна керівниця, чудова людина. Я назвав хто я.

      Ця гарна жіночка сказала, що її ім’я Оля, що вона з П’ятки, невістка Клавдії Вікторівни, і показала на сусідню могилу, де я впізнав сина Клавдії Вікторівни, Валерія, також померлого.

Дуже швидко ми з’ясували, хто ми такі. Виявилось, що ми колишні сусіди. Оля назвала мою сім’ю і мою хату. Її хата на сусідній вулиці, вона молодша мене на кілька років, тому я її не запам’ятав.

Оля мешкає у Вінниці. Наступне повідомлення мене здивувало, що у Вінниці її сусід є Альоша Мельничук, мій добрий сусід по шкільних роках.

Ми домовилися, що Оля передасть Альоші мій телефон і мою просьбу зателефонувати мені. Старший його брат, Леонід, також живе у Вінниці.

Але, на жаль, дзвінка з Вінниці не чути.

Село було і залишалося заповідником української культури, української мови, етнічного українського життя. Переважна більшість селян в етнічному співвідношенню були українцями, і село також знаходилося в етнічному українському середовищі. У селах майже всі 100% населення були українцями, розмовляли вони українською мовою. Та й села на півдні України були україномовні – як розповідав батько моєї дружини, Олексій Дмитрович, який з тих країв. Вони перші зазнали на собі змосковщення.

Олексій Дмитрович залишив дуже цікаві спогади про село півдня України періодів до першої світової війни, жовтневої революції, двадцятих і тридцятих років. Спогади до сих не видані, ніхто цих цікавих описів про село, крім сім’ї, не читав.

      Не зважаючи на те, російська, а потім і радянська, влада за весь період окупації послідовно і жорстоко блокувала і стримувала відродження і розвиток українського національного села. Так українська мова вважалася мовою неосвічених селян або освічених, але дуже малочисельних національних діячів, які переслідувалися і обмежувалися владою. Так, наприклад, на початку 20-го століття в Києві нараховувалося всього до десятка інтелігентних сімей, які розмовляли українською мовою, незважаючи на заборону.

Люди в селі завжди були українцями. Хоч скільки минуло століть як вони були слов’янами – українцями, так і ними залишилися. Їхня мова завжди була українською. Не зважаючи на різні окупаційні влади на протязі цілого тисячоліття. Селяни зберегли українську мову, свої звичаї і обряди. З часом змінювалися і люди, і звичаї, і мова, культура, але все це залишилося українським. Це стосується всіх українських сіл, а також нашого села. У нашому селі жителі – українці, слов’янами, спілкувалися і спілкуються до тепер українською мовою.

За тисячі років в українському селі залишили свої домішки і інші народи – татари, поляки, росіяни. Більш всього вплинули поляки і росіяни. Менше татари. Останні не мешкали разом, не спілкувалися, а під час набігів брали в полон дівчат, хлопців, які не поверталися назад. Не зважаючи на вплив інших народів і обставин, український народ залишився сам собою, і мова залишилася мовою українською.

Дякуючи сільському люду ми маємо тепер все те українське. 

І мова є невід’ємною ознакою етносу, можна стверджувати, що її вік визначається віком відповідного етносу. Вік української мови і є віком українського народу.

      Історичне коріння української народності й української мови сягає в глибоку-глибоку давнину. 

      Наші українські села, наше українське село, наша П’ятка, завжди були українські по мові, по природі, звичаї та мова були народні, українські.

Вивіз я з села дві незаперечні істини: я понад усе люблю свою країну, її простори, її людей, рідну мову. Україна — це моє життя! Зрозумів, що, окрім України, ніде більше жити не можу!

Про євреїв.

      Ще одне питання, яке хочеться також висвітлити. Це питання стосовно євреїв. Якщо пишуть, то обережно, з оглядкою. Не можна називати їх жиди. Чому? Це ж українське слово. І чому можна українців називати малорос або хахол.

Як розказували дорослі після війни, що до війни в селі проживало багато євреїв. Скільки – не можу сказати. Чим займалися? Як завжди і всюди.

Як відомо з історичних джерел перші євреї в Україну прибули з Польщі ще в той час, коли Україна була в складі Польщі. Росія для євреїв визначила місцем проживання так звану межу осілості – це правобережна частина України, Полісся. До Росії їм заборонялося їхати.

      У Польщі, в Україні і Росії євреї торгували, надавали всілякі побутові послуги, як то ресторани, кафе, фінанси і т.п. А також посідали своє місце в закладах культури, управління, освіти. На землях вони не працювали. В результаті, практично все було в їхніх руках.

      Польські пани і російські поміщики, які володіли землею і людьми як рабами, наймали євреїв і призначали їх на керівні посади у своїх володіннях. І як наслідок селяни потрапляли в залежність до євреїв. Євреї-керівники поводились з безправними селянами грубо.

Друга частина євреїв відкривали лавочки, магазини, майстерні, харчові та алкогольні заклади, цирульні, а також фінансові контори. Завозили в село товари та продукти. Продавали це все, надавали повсякденні побутові послуги. Надавали і кредити, також надавали і послуги  в кредит. Завдяки їм село до війни було як невелике місто чи містечко зі всіма атрибутами. Можливо і тому раніше село вважалося містечком.

      На перший погляд життя в селі для селян ставало кращим. Так розказували, що в селі до війни все можна було купити, все виконати. Зауважу, що працювали вони не в приватних магазинах, а, винятково, в державних. Але мали і свій приватний бізнес на одну людину, без податків.

Часто йшли назустріч селянам, ласкаво з ними поводились, але підступно. Часто селяни не мали грошей або не вистачало їх на покупку. Євреї радо пропонували в борг або кредити. Передусім випити у борг заманювали в пивних закладах, а надто, якщо людина вже не «кумекає». А потім, через деякий час, вимагали повернення боргу, люди таких грошей не мали. І от тоді євреї грубо поводились з боржниками. Через суд або ж насильно забирали їхнє майно, будівлі і залишали людей без нічого. Так вони поступали увесь час їхнього перебування в Україні. Крім цього євреї посідали в селі, як і всюди, найпривабливіші посади.

      Люди зненавиділи євреїв. І це було так не тільки в нашому селі, а по всій країні, по всьому Союзу.

      Звідси і появилися погроми. Перші погроми були під час визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Тоді євреї, перебуваючи на керівних посадах у польських панів витворяли з селянами що їм заманеться, були невблаганні.

      Тривала подібна їхня поведінка з людьми і пізніше, але в трохи менших масштабах. Їм російські поміщики не довіряли, але в їхніх руках залишилося вся торгівля і побутове обслуговування. І діяли вони так само.

      Ненависть у людей накопичувалась. Тим більше, що ненависть жидів до інших народів закладена у їх давніх традиціях, що інші народи - вороги божі, а одні тільки жиди - народ, Богом вибраний. Це зароджувало у жидів ненависть і викликало ворожі відносини до людей іншої віри. 

Під час громадянської війни були погроми. Хто їх здійснював і як, детально описано в книзі «Как закалялась сталь» Миколи Островського, яку ми проходили у школах. Там описується, як у місто Шепетівка ввійшли червоноармійці, і з ними і окупаційна влада. Цю армію і владу треба було годувати. Як відомо з історії, російська армія, перебуваючи на чужій землі, провіант і фураж не возили свого, а користувалися тільки чужим. Особливо це висвітлюється в Україні, коли російська армія завойовувала Україну. Тоді вона забирала, грабувала, все, залишаючи після себе голу землю. Так і в цьому випадку. Не довго думаючи, пішли загони чекістів з наганами і з гвинтівками (не з грошима, щоб купити) у магазин до єврея і забирали в нього всі продукти. Якщо хтось не погоджувався годувати загарбників…То що робили червоні? У книзі все описано. У тій книзі багато наведено і інших прикладів, про релігію, як поважати батьків, на цих прикладах учили мене і всіх інших.

Під час громадянської війни, коли у 1920 році польська армія відступала, залишивши Київ, червона кавалерія Будьонного у П’ятці влаштувала грабіж єврейського населення з насиллям над жінками і було вбито 4 людини – мешканців села. Є протоколи про події, які в той час творилися будьоновцями у селі П’ятка.

Нижче наводяться згадані протоколи.

       Протоколы.

      Жительница м. Пятки Маня Янкелевна Шварц, 17 лет, грамотная, под судом не состояла и не состоит, находилась при бабушке Фрейде Нигельварг 70-ти лет, убитой бандитами буденновской кавалерии:

      В средних числах июня 1920 г., при отступлении поляков и наступлении кавалерии Буденного, несколько человек зашло к нам в дом. Увидя меня, бандиты стали ко мне приставать и хотели меня насиловать. Тогда старуха бабушка моя подняла крик. Тогда они бросились к старухе и шашками изрубили ее. Я тогда удрала. Когда возвратилась в дом, бабушка лежала в луже крови мертвой.

      Маня Шварц теперь без всяких средств осталась и без приюта. 

      Житель м. Пятки Мойсей Стырман 11 лет, неграмотный, круглый сирота. Остался с братиком Иделем 10 лет. Показал следующее: в июне месяце 1920 г. (день не помню) в местечке было тревожно, так как заехали бандиты из кавалерии Буденного. Отец мой Янкель, мама Гуся и я с братиком моим отправились в Коровинцы – село, находится в 6 верстах от местечка – к одному крестьянину, у которого мой покойный папа работал: был папа столяр.

      В местечке на встречу нам бандиты ехали верхом при оружии. Тогда я зашел в дом к родственнику, мама с братиком зашли в дом к знакомым, папа же остался на улице. Эти бандиты подошли к папе и начали его избивать и в конце концов убили его. Мама, услыша крик папы, подбежала к папе, который неистово кричал. Бандиты, увидя мать мою, убили и ее, теперь я с братиком остались круглыми сиротами, питаемся подаянием. Голые, босые, голодные, без приюта, у кого днюем, у того не ночуем.

      Моисей Стверман (так в тексте), а за него неграмотного расписался Лейва Китнер 

      Житель м. Пятки Лейва Китнер 20 лет, холост, грамотен, под судом не состоял и не состоит, показал следующее: в июне 1920 г. был я свидетелем того, как бандиты из кавалерии Буденного убили Янкеля и Гусю Стверман. В м. Пятке стало тревожно: въехала часть кавалерии Буденного.

      Несколько бандитов подошли к Янкелю Стверману и начали его бить. Я стоял в сарае нашем и через щель наблюдал, как бандиты избивали Янкеля шашкой. Он поднял крик. Они продолжали рубить его шашкой, до тех пор, пока зарубили. На его крик прибежала жена его Гуся. Бандиты ее схватили и зарубили. Те кричали, а бандиты продолжали рубить шашками, пока те навеки не умолкли.

      Лейва Китнер 

      (Книга погромов. С. 400 – 401).

      Житель Пятки Иосиф Мошкович Либерман – управляющий Пятковской аптекой:

      …Во время наступления кавалерии Буденного в Пятку некоторыми бандитами этой армии был произведен грабеж, насилия над женщинами еврейскими и убийство 4 евреев. Эти звери с голыми шашками в руках разъезжали по местечку и по усмотрению своему предъявляли требования, и, в случае невыполнения их требований, подвергали евреев наказанию согласно личному усмотрению вплоть до лишения жизни. Причем нужно добавить, что все были пьяны. Один из них снял голову старой еврейке, причем кровью этой несчастной жертвы были облиты его руки. Казак этот в пьяном виде обратился ко мне в аптеку за оказанием ему помощи. Ему пьяному казалось, что он сам ранен. Я, приступая к перевязке, обмыл ему руку, но никакой раны, даже царапины, там не оказалось, и перевязки никакой не требовалось. Тогда лишь только он смекнул, что кровь эта чужая – жидовская. Вот что пережили пятковцы в те черные дни…

      (Книга погромов. С. 404). 

      Запал, з яким червоні вчиняли погроми не зміг остудити навіть їхній воєнкомдив Шепелєв. За свої намагання припинити єврейський погром у Полонному він отримав від червоноармійців кулю… Документи про цей випадок були розсекречені ФСБ РФ у 1998 році та частково підготовлені до публікації російським журналістом Володимиром Марковчіним.

      У 1941 році всі євреї, які мешкали у селі були розстріляні. Розстрілювали їх поліцаї. Чув і деякі деталі, але не хочу про них згадувати. Врятуватись змогли одиниці. У селі є пам’ятник чи знак розстріляним євреям. Могили їх доглянуті. Це тепер. У той час питання про євреїв не підіймалось, заборонено було, про розстріли і про голокост ми не чули. Могили, де були поховані розстріляні євреї, були занедбані або не знано, де взагалі вони були закопані. Єврейське кладовище було, на могилах лежали камінні вироби, ми називали їх валянками.

Вина євреїв пори Україні велика. Бо жовтнева революція і громадянська війна, це справа їхніх рук і розуму. Багато, дуже багато євреїв було на високих керівних державних, військових, господарських, партійних посадах, і під керівництвом євреїв здійснювалися всі ті злочини до війни. Переважна більшість керівного складу НКВД у 30-ті роки були євреї. І під час голодомору в 32-33 роки, проживаючи в П’ятці, вони не постраждали, євреї не помирали від голоду як українці.

Укр.. приповідка

«Жид не сіє, не оре,

А з людей живе».

      У Бердичеві жило багато євреїв. Коли бував у Бердичеві бачив багато лавочок, різних маленьких майстерень та інших побутових ларків. І це в той час, коли ні одної приватної точки в Україні не було. А євреї якимсь чином …відкривали торговельні та інші заклади і утримували їх. Розміщувалися вони всі в районі ринку. Досить часто доводилося на вулиці чути їхню мову. Майже всі євреї Бердичева виїхали. Бердичів мав ще другу назву – Беркоград.

Щодо мого відношення до євреїв і їх до мене. Можу сказати як у всіх. Але в моєму житті ворогів-євреїв не було і навпаки, нікому із євреїв ворогом я не був. Під час навчання в інституті у Львові були в групі студенти-євреї, стосунки з ними були добрі, нормальні. У Житомирі були друзі євреї, Фіма Шільман - був мій хороший друг. Саша Тойбіс, з яким я працював деякий час, також були дружні стосунки.

У Києві я працював років два у відділі, в якому всі працівники були євреї, десь близько 20 чоловік. Стосунки були чудові, я їх поважав і вони мене також. Згодом багато з них виїхали за кордон, якщо не всі. З них керівники відділу Антоновський, Закон та ін. виявляли до мене повагу і прихильність. І в роботі, в спілкуванні, дружбі – звичайні люди, і чоловіки і жінки.

Завантажити наступні 18 зображень