Якщо прослідкувати за історією нашого народу, то на самому початку історії Української Землі стають — греки. Це вони і засіяли в наш чорнозем українського півдня «добірне зерно духовної й матеріальної культури», з яким не порівнювалась ні одна з культур світу. Але не нашим предкам довелося перейняти цю культура.

      Греки залишили на Україні безцінні скарби свого мистецтва, скити - свої «царські могили», готи - свої цвинтарі.

      Починаючи з VII ст. до Христа нашою землею заволоділи Велике й войовниче іранське плем'я скитів, дійшли вони на північ до території Києва, і далі на північ.

      З часом скити ослабли і витіснили їх споріднене з ними іранське плем'я сарматів. Протягом, від III ст. до Христа і до II ст. по Христі, завоювали вони всі українські землі. Як і скити не вигнали із своїх земель місцевого населення, так і сармати, тільки, приборкали й підчинили своїй владі всі племена. (з цього видно, що місцеве населення уже жило на цій землі ще до III ст. до Христа.)

      На зміну сарматам прийшли в І ст. по Хр. аляни, прозвані теж роксолянами, кочовики, теж іранського походження, подібні до скитів і сарматів. Від гунів були куди культурніші, гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже войовничі та свободолюбні.

      Коло 370 р. на алянів кинулася, страшна своєю дикістю і кількістю гунська орда, яка була монгольського походження. Вони започаткували на нашій землі оплакану пору турко-татарського лихоліття. Вони припинили культурно-цивілізаційний розвиток нашого краю.

      Учені довели, що українці, спільно з іншими слов'янськими племенами, належать до великої арійської або індоєвропейської сім’ї народів. Займалися праарійці ловецтвом і скотарством, а то й потроху почали хліборобствувати. У попередніх народів, що жили на нашій території слов’яни-українці не цурались старого, розвивали хліборобство й огородництво на Богом даних родючих землях. З ремесел знали ткацтво й кушнірство (кожем’яцтво) та домашнє майстерство.

         На південь від білорусів та москалів жили ті східнослов'янські племена, що з них повстав український народ. На самій півночі були це: деревляни, що жили поміж Горинню, Прип'яттю, Дніпром і Тетеревом. «Їх оселі були над Прип'яттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це плем'я також визначалося старовинними, примітивними звичаями.

         Літописець не жалує їм, так само як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худоб'ячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчат». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багн; підчас весняних розливів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Прип'яттю була ще багнистіша; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще густіші й непрохідні, не як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Києва дороги не було. Жили простим життям, харчувались з ловецтва і рибальства, так, як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й звичаї деревлян були суворі, так, що культурний літописець-киянин міг уважати їх за варварів».

         Літопис перерахував нам факти про вигляд деревлянських осель: хати були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. З громадянського життя деревлян знаємо те, що вони мали своїх князів, і навіть дійшло до нас ім'я одного з них — Мал, що вів війну з княгинею Ольгою. «Наші князі — добрі, вони збагатили деревську землю», чванилися деревляни. Це плем'я було таке прив'язане до своїх звичаїв і давнього устрою, що дуже неохоче ставилося до спроб об'єднання з Києвом; Ігор і Ольга мусіли вести з деревлянами кроваві війни.

(ВЕЛИКА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 1993, Микола Голубець).

Місцевість наша знаменита своїми ґрунтами. Наша родюча земля народила все живе і нас з вами. І ми живемо на цій землі з самого початку, можливо, тут було винайдено колесо, а потім і плуг, приручили коня та іншу худобу. Почали хліборобствувати з Трипільської пори. Знали вже тоді близько десяти злакових культур, у тому числі, й чотири сорти пшениці. І попри всі негаразди, ми перетерпіли і витримали орди татаро-монгольські, імперські та більшовицькі, живі і будемо жити. Все ж затято лишаємось оріями-виробничниками на чорноземах, які не мають навіть наближених аналогів у світовій землеробській культурі.

Українці живуть тут вічно, наше село знаходиться на території Трипільської культури, вік якої сім тисячоліть, і кінця немає.

І як стало відомо, життя і сама країна Україна існує на цій землі не одно тисячоліття:

      «…Неважко помітити, що в ІV тис. до н. е. територія України стала домівкою для десятка різноманітних етносів. Опинившись у безпосередній близькості один до одного, ці неоднакові за родом діяльності та антропологічним складом населення народи мали б неодмінно ворогувати між собою, що, без сумніву, й сталося б, якби вони проживали десь на сході чи півдні Євразії. Але феномен землі, на якій їх звела доля, полягав у тому, що на ній було досягнуто згоди між ними всіма з утворенням відповідної соціально-політичної формації, яку найкраще можна охарактеризувати як протодержава; самоназву якої до нас донесли перекази з роду Гладких та Чорних, що передалися через їхнього нащадка Леоніда Безклубого, як уже відомий нам Супойський переказ.

      “Наша держава називалась Скупою Краю, пов'язаних Словом, літ тому 5190, як вона постала. Населяли чорнухи деревляні (опалені дерева), кіми, анти, рокси, беренди, татрани, ольбери, топчаки, ревуги, шельбири – рій родів козацьких, а разом – вкраїнці, бо в Краю предків жили, опороженому Могилами Святими. Тисячі років проіснувала Скупа Вкраїнська, і нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї тримались. Селились “од воза” однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращої не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень плакальних не було, смерті не боялись...”  

      Як бачимо, у цьому переказі (назва якого не збереглася ), як і в Супойському, синкретично переплелися відомості з часів, нерідко роз'єднаних не одним тисячоліттям (зокрема, деякі племена існували, безумовно, за скіфсько-кіммерійського часу, а то й пізніше). Однак спільне в них одне – дух народу, якому його боги заповідали берегти свою землю та традиції, виражені узагальнюючим словом Звичай, дотримуючись якого, він завжди буде господарем на землі предків.

      Назва “Скупа” (з наголосом на першому складі) походить від слів “жити разом”, “в купі”, колись вживалася у значенні “об'єднання ”; дотепер збереглася лише на Балканах – територіях розселення південних слов'янських племен, де цим словом і досі часто називають окремий будинок або хату. У сучасній сербській мові слово “скупа” означає “разом”, “скупина” – “група”, а слово “скуп” має два значення: “зібрання, мітинг” та “дорогий, коштовний” . Як бачимо, в українській мові збереглося лише останнє тлумачення цього слова. Скупштиною зветься парламент у Сербії, а свою країну серби так і називають - Країна (з наголосом на першому складі). Взагалі, сербів можна назвати чи не єдиним слов'янським народом, у якого збереглися дуже давні звичаї, пов'язані з громадським самоврядуванням. Це пояснюється, знову ж таки, гірським рельєфом їхнього місця проживання, який сприяв процесу консервації давніх традицій.»

(О. Косуха "ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ".)

І ще, хто жив, які народи жили на території України у давні часи:

«Українська земля, як доводять археологічні розкопки, була заселена з найдавнішого часу, ще з часів палеоліту, цебто старшої кам’яної доби. Київ постав ще з початком людського життя на Дніпрових пагірках; на його терені знайдено найдавніші сліди людського життя в Східній Європі. Дніпро (Бористен) з глибокої давнини був головною торговельною дорогою. Він має широку систему допливів, сам простий, спокійний, а тому дуже надавався на водний шлях, і Київ став його найкращим пристанком при різних зносинах.

Археологія й мовознавство тепер сильно розвинулися, й вони освітили початки українського народу й його мови ще в доісторичних часах. Археологія показала, що на наших землях, підбиваючи під себе тубильну людність, жило багато різних народів, наприклад, кімерійці (1000 літ до Христа), скити (VII ст. до Христа), сармати (IV-III віки до Христа), роксолани чи алани, готи (II-III в. по Христі), гуни (IV-V віки), болгари, авари. Народи ці позоставили на наших землях, а також у нашій мові багато своїх слідів. Цим пояснюється, що дуже багато, понад 600 різних топографічних назв, наприклад, річок, пагірків, осель і т. ін. чужого походження, — готських, сарматських, аланських і ін.

Уже з IV віку по Христі безперечно вирисовується перед нами український народ (М. Грушевський. Історія України-Руси, І, 15), а вже з VI віку бачимо його зовсім ясно. Так званих антів, що жили по берегах Чорного моря, наука сприймає за предків українців, і про цих антів розповідають уже грецькі джерела VI віку.* І вже в той далекий час росла мова цього давнього народу, з неї пізніш постала мова українська. Звичайно, ця мова розросталася тією дорогою, на яку вступила ще на своїй слов’янській прабатьківщині.»

(Іван ОГІЄНКО ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ)

  На території, де розташоване наше село жили такі племена:

 «Уже на своїй прабатьківщині слов’яни ділилися на роди, а роди почали гуртуватися в окремі племена. Коли на Схід потягла частина слов’ян, то вона рано зайняла свої землі й тут довго жила окремими племенами. Наш Початковий Літопис подає такі слов’янські племена, що лягли в основу народу українського:

1) поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині;

2) деревляни — в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру;»

(Іван ОГІЄНКО ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ).

Адм. Історія влади у селі. Сільські ради.

      П'ятка входила в перелік з 9 містечок Житомирщини, які мали власні герби. Містечко належало старовинному українському княжому роду Острозьких. То ж П'ятка мала герб Острозьких.

      Під час окупації царською Російською імперією село П’ятка од 1861 до 1923 роки входило до Житомирського повіту Волинської губернії і було центром П’ятківської волості. Ніяких історичних відомостей по селу як центром волості поки нема.

Волосним центром село П’ятка стала в часи литовського періоду (1320 – 1501). Тоді українці , отримали можливість «спокійно розбудовувати своє життя». Литовське керівництво забезпечувало українським землям автономію, внутрішній устрій, намагаючись залучати українців лише до своїх воєнних дій. Усе це сприяло дальшому розвитку громадського самоуправління, на чолі якої стояв виборний старійшина – війт. Щороку сходилися “мужі” з сіл волості на сход і вибирали війта на один рік. Його завданням було представляти волость перед керівництвом (спочатку Литви, а згодом і Польщі). Ще війт займався збором податків, а головне, здійснював їх розподілення за рівнем добробуту домогосподарства, запобігаючи їх зубожінню. Своїх злочинців громада судила власним судом, який називався “копою”.

Литовська держава, до складу якої входила Україна, постійно намагалася відсунути свої кордони якомога далі на південь. Нові правителі держави укріплювали прикордонні замки й містечка та споруджували нові укріплення. Особливо це стало важливим, коли у степу з'являється нова небезпека - Оттоманська імперія турків. У середині XV століття вірогідно литовці почали створювати укріплення на півдні, в тому числі і укріплення – фортецю в П’ятці.

(О. Косуха "ВІЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ".)

На 1888 р. до П’ятківської волості входили:

Слободище. 172 двори, 1417 жителів, з 1870 р. діє однокласне парафіяльне училище.

Соснівка. 65 дворів, 515 жителів.

Швайківка. 128 дворів, 1233 жителів, поміщик Ф.Терещенко, з 1863 р. діє церковно-приходська школа.

      П’ятківська сільська рада утворена радянською владою в 1923 року в складі сільської та містечкової частин містечка П’ятка, П’ятківської волості, Житомирського повіту.

      З 05.03.59 П’ятківській сільській раді підпорядковано села Пилипівку та Пилипівку Другу, одночасно було ліквідовано Пилипівську сільську раду.

      П’ятківська сільська рада раніше входила до складу адміністративних районів: Троянівського (до 07.03.23); Чуднівського (до 17.06.25; і до 08.12.66), Бердичівського (до 30.12.62).

      Село П’ятка, (до 1926 року містечко). Губернія Волинська; повіт Житомирський; волость П’ятківська. Округа Житомирська, Бердичівська, район Троянівський (07.03.23), Чуднівський (17.06.25; 08.12.66), Бердичівський (30.12.52); сільрада П’ятківська (1923).

      До 1923 року по селу П’ятка значиться два окремих населених пункти – містечко П’ятка та село П’ятка.

Село має вигідне розташування: на перетині доріг Сходу на Захід, і з Півдня на Північ, і річка. Не далеко розташовані такі міста як Чуднів та Бердичів. Особливо Бердичів, який з давніх часів був значним торгівельним центром у Східній Європі.

Села не засновують, села виникають самі по собі, стихійно, от йшли люди, давним-давно, на їхньому шляху річечка, трава для худоби, ліс для дров, люди зупинились, зробили примітивне житло, і виникло село. Потім до них приєдналися інші люди, почали народжуватись діти, і т.д. Так само і з фортецею. Дороги, шляхи були протоптані тоді, як з’явилися тут люди. Спочатку люди ходили в гості один до одного, побалакати, покохатися, а потім появилася торгівля, ну а потім і загарбники. Думаю, що шукати дату виникнення села і фортеці не варто, село існує аж скільки, скільки існують тут люди. Є тільки перша згадка у джерелах.

Села переважно розташовувались на високих берегах річок з метою запобігання затоплення весною під час паводку. Але на високих берегах ґрунт з часом збіднюється, виснажується, врожаї з часом зменшуються. А на низьких місцевостях землі на протязі століть і тисячоліть так збагатились дякуючи затопленням і нанесенням річкового мулу і цінних домішок, що його вистачає на багато століть. Так і нашому селі, на пагорбах з ґрунту дощами, талими водами вимились всі добрива і збирались вони в низинах. І тепер вважається, що більші врожаї на низьких місцевостях. І кажуть, що на низинах «чорноземи», а на висотах – «піски».

Села виникали на місцях давнього східнослов’янського населення південного Полісся.

Таке розташування нашого села мало й оборонне значення, тому була споруджена і фортеця, для охорони шляху від східних і південних ворогів. Про важливе значення села свідчить фортеця. Отже, село розташоване на перетині важливих шляхів. Остання битва в цій фортеці, яка занотована в історичних джерелах відбулася наприкінці 16-го століття. Подальша доля фортеці, як і попереднє її життя не відомі. Не знаємо чому в селі була споруджена фортеця, хто і коли її будували, і для оборони від яких ворогів призначалась. Фортеця в селі існувала наприкінці 16 століття в складі Речі Посполитої. Отже, фортецю спорудили поляки чи хтось раніше за них, а може, й литовці. Вороги могли бути татари з Криму, з півдня – кримське ханство, зі сходу Золота Орда.

Фортеця вимагала обслугу, її треба було ремонтувати, забезпечувати провіантом, зброєю та військовим спорядженням. І у селі мабуть стояли військові частини і людей проживало більше ніж у звичайному селі.

Джерела про фортецю і про село того часу слід шукати в польських архівах. Але це вже другий етап книги про П’ятку, що буде здійснено нами.

      Ймовірно, що фортеця в селі була побудована ще за часів литовського князівства. Ще в 14-15 ст. литовська влада для захисту від південних ворогів, а саме від татарських орд, будувала укріплення (див. «Вел. Історія»).

Згодом у такому пункті з’явилися торгівельні заклади. А найвигіднішим явищем у житті села став ярмарок. Це явище притягувало до себе значну кількість людей.

На ринок звозилися і продавалися різноманітні товари.

У селі жили пани, поміщики, і не один. Вони вирощували продукцію, намагалися продати її. До них приїжджали гості з всієї Європи. А для таких гостей потрібні були горілчані напої, торгівля якими завжди приносила величезні прибутки.

Як український народ так і мешканці села пережили багато прикрих періодів з початку свого існування.

В історії існування села, а село нерозривно існувало в Україні, і такі періоди або епохи, починаючи з Русі; (або Київської Русі, що не вірно, а вірно Русь або Рутенія):

1.      Русь.

2.      Татаро-монгольська навала і занепад і розпад Русі.

3.      Князівство Литовське.

4.      Нестабільний стан Князівства Литовського і Золотої Орди, набіги татар.

5.      Польща (Річ Посполита).

6.      Козацька Україна. Визвольна війна українського народу.

7.      Приєднання України до Московії.

8.      Повернення Правобережної України до Польщі.

9.      Після поділів Польщі – окупація України Російською імперією.

10.  Незалежна Українська республіка 1918-1921 рр.

11.  Радянський Союз.

12.  2-га світова війна.

13.  СРСР.

14.  Незалежна Україна.

Історична доля українського народу особливо трагічна. Українці у своїй історії завжди були тільки об'єктом загарбання та пригноблення й утисків інших держав. І як нація, українці глибоко нещасні і тому в своїй історії все позитивне пов'язане тільки з тим, що зв’язане з боротьбою за незалежність і що напрацювала сама українська культура. Все, що привносили загарбники і колонізатори, лише негативним чином вплинуло на національний та культурний розвиток українців.

Можна вважати, що впродовж всієї своєї історії життя як самостійної країни, було тільки за часів Русі. Тоді село входило в якесь князівство. Про життя селян у той час навряд чи можна хоч щось дізнатися. Можна тільки уявити, що життя було не просте, безупинні суперечки між князями, які закінчувалися війнами, в яких насамперед страждали прості люди. Українців все своє життя не покидала мрія про самостійність і про свою незалежну державу. 

У 1240 році почалася татаро-монгольська навала, була поневолена вся Русь, спалений і зруйнований Київ, уся територія країни, всі населені пункти. Вони не тільки брали добро, а знищували все на своєму шляху. Монголи розбили всю Русь і всі князівства. Русь занепала і розпалась. Монголи були зупинені десь там на заході. Через деякий час землі України чи Русі перейшли до Князівства Литовського і, таким чином, наше село стало частиною цього князівства. А на сході була створена моноголо-татарська держава – Золота Орда, яка поневолила всі східні народи.

Пізніше Золота Орда розпалася. На півдні України появились Кримське ханство.

Десь у ті часи на Дніпрі появилась козацька Українська держава. Козаки, які були ті ж селяни, то воювали з татарами, то мирно жили з ними. Свідченням цього є наявність в українській мові безліч татарських слів і прізвищ.

У час, коли кримські татари не мирилися з Золотою Ордою, і, якщо Русь була на стороні останніх, кримські татари здійснювали набіги на північну Україну. Йдеться про страшні набіги в 1474 році, коли татари погромили Київ, зруйнували багато чого, спустошили Поділля і північ Правобережної України, спустошили ще й Поділля та Волинь, схопили безліч людей і вигнали їх на південь для продажу в рабство.

Не оминуло це лихо і наше село. Такі набіги траплялися не один раз. Село не один раз було спустошено, вигоріле, молодь розбігалась, а хто не встигав, потрапляв у полон.

Це були найбільш трагічні роки в історії України і нашого села.

У той час, вірогідно, була і побудована в селі фортеця. Можливо, набіги припинились або зменшились дякуючи козакам.

Після послаблення Князівства Литовського і об’єднання його з Польщею всі землі України перейшли до Польщі.

Село, земля і люди стали власністю польських панів. Було заведене безправне для селян існування, яке існує в Україні з 15-го століття.

      За Польщі, починаючи з 16 століття, селян примушували працювати на панів, обов’язкова панщина два дні на тиждень. Потім пани почали вимагати щоденної роботи на пана. Селянам це не подобалося, вони протестували, доходило навіть до збройних повстань.

Після універсалу гетьмана Мазепи 1701 року була запроваджена панщини на Україні. Козаки зобов’язувалися працювати на козацьку старшину. Навіть було повстання, яке очолив фастівський полковник Семен Палій. Повстання охопило за короткий час Брацлавщину, Поділля, Волинь, Київщину; до повстанців приєднувались селяни Лівобережжя, Молдови, Валахії, Росії.

При совєтах панщина становить 100% днів, за винятком революційних днів і «свят».

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького для українського народу не принесла покращення їхнього життя. Як були за суттю рабами, так ними й залишились, тільки помінялися поневолювачі, до речі, на жорстокіших, і були позбавлені всіх прав.

В Україні до російської окупації, ні в Польщі, ні в Литві, не було кріпосного права. Росія ввела кріпосне право в 1795 році. 

Про цей період написано дуже багато, буквально по днях висвітлюється діяльність Богдана Хмельницького.

Тепер вільна, козацька Україна, добровільно перейшла до російської імперії. Керівники присягались царю. Всі землі, весь народ наш гетьман Богдан Хмельницький передав царю. Його синок підписав кабальні, «ганебні» статі, підсунуті москалями. І почався довгий період перебування України в стані колонії Росії. За суттю Україна була здана Росії без бою, добровільно. Почав цей процес здачі майже вільної України власною особою гетьман Богдан Хмельницький, а потім закінчив успішно його син, «недосвідчений півголовок», як обізвав його, М. Грушевський. Головна помилка Богдана така: він не створив достойну команду, не підготовив собі заміну, а передав владу недорозвинутому, слабому духом і силою, шістнадцятирічного сина Юрка, що було повним зневажанням мудрих січових традицій, і результат, – руїна України, яка розчахнулася за гетьманування цієї нездібної і, загалом, глибоко нещасної людини.. Тобто, думав при цьому про свою вигоду, а члени його команди незабаром почали взаємні бійки за кусок України.

Своє життя історично важливе для України Богдан Хмельницький завершив ганебно - об’єднанням козацької України з Московським царством. «Адже знали, що в московському царстві рабство й невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема й бути не може; і людей, на їхню думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати».

Але, як виявилось, це була фатальна помилка для України та її Православної Церкви.

«Як запродав гетьман

У ярмо християн,»

(Т. Шевченко)

      Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була цілком незалежною державою. 

Замість вільної України, поклавши стільки народу, Україна потрапила в ще жахливішу неволю і до сього часу з неї не вийшла.

Росія в Києві поставила пам’ятник Богдану Хмельницькому, виразивши, таким чином, йому подяку за так зване «возз’єднання».

Довершив ліквідацію самостійності України останній гетьман Мазепа, після чого Україна перетворилася на провінцію Росії.

Згодом Росія передала правобережну Україну назад до Польщі. І село П’ятка також перебувало в Польщі майже до кінця 18-го століття.

А російські царі роздавали села з селянами у власність своїм вельможам. І наше село було передано якомусь боярину, генералу чи дворянину з Росії.

Запроваджено кріпосне право, селяни продаються, за людину не вважаються, їх вбивають безкарно. І це не являлось злочином. Селяни перетворились на рабів. У деяких творах російських істориків хвально схвалюється та підноситься те, що при імператриці Катерині ІІ за такий-то період не було засуджено на смерть і не було страчено ні однієї людини. Одночасно тут же пишуть, як звісно, що під час виконання покарання помирали селяни-кріпаки. Судили людей-дворян, а кріпаки – не люди, рівнозначні тварині, карали їх без суду. Сучасник – Тарас Шевченко про це часто пише.

До речі, Криштоф Косинський ще в XVI ст. замінив панський суд на козацький – таким чином він намагався поширити однакові права між козаками, шляхтичами та не шляхтичами.

У 1861 році скасовується кріпосне право, але селянам від цього легше не стало.

Яким було життя за всі ці роки? Селяни в рабстві не мали повноцінного життя. Якщо прочитати Тараса Шевченко, стає все зрозуміло. Робота на пана, поміщика без оплати, злидні, безграмотність, знущання, неповага, війни. А втім, люди жили, народжувалися, народжували і виростали в селах знамениті й видатні особи. Вивчати, згадувати про них, думаю, що варто. Багато знаменитих людей народилися і виросли в Україні, але вони забуті.

Після революції 1917 року створено Українську народну республіку. У керівництві нема злагоди і через 2-3 роки знову окупація, вже називається радянська окупація. Згодом «колективізація», у селян відбираються все майно і земля, затим голодомор, війна.

Про роки громадянської війни в селі є мало даних. Після проголошення і визнання країнами, в тому числі і Росією, самостійності України до грудня 1919 року в Україні була українська влада. Наприкінці 1919 року владу в селі захопили більшовики, тобто російсько-комуністична армія окупувала село і встановила свою владу. Бої в Україні тривали і влада в селі переходила з рук в руки не один раз. У листопаді 1919 року в районі Вінниця – Бердичів стояла Українська Галицька Армія (УГА). Спочивала після виснажених боїв з Червоною армією, бо в цей час Добровільна армія Денікіна, з якою в УГА була укладена угода, згідно з якою Добровільна армія та Українська Галицька Армія були союзники і разом воювали проти Червоної армії. Добровільна армія в цей час тримала Київ. Вірогідно, що і в П’ятці перебували вояки Української Галицької Армії. Але в грудні 1919 року Добровільна армія під натиском Червоної армії відступили на південь і УГА також через деякий час відійшла на південь і залишила на цьому місці до 18 тисяч вояків, хворих на тиф, і всі вони померли тут і десь були поховані. А Українська Галицька Армія невдовзі здалася Червоній армії і перейшла на її бік. Після цього влада у селі перейшла до червоних.

Командування УГА було вивезене і ймовірно було розстріляне. Частини цієї армії, коли Червона армія воювала з Польщею, перейшли на сторону поляків. у кінці квітня ці частини були розформовані Польщею і колишні вояки УГА повернулися на Галичину, а інші виловлені червоними.

У квітні 1920 року польська армія почала наступ на Київ і влада в селі була польською. У квітні-травні через наш край проходила польська армія і вигнала червоних. До складу польської армії входили і українські дивізії. З квітня 1920 року в П’ятці була відновлена українська влада. Але з початку червня під ударами червоної кінноти польська і українська армії відступили і в П’ятці знову з’явились червоні. Радянська влада в селі була до жовтня 1920 року, коли знову повернулися польська і українська армії, а червоні відійшли. У цій місцевості точилися бої до 9 листопада, коли було підписане в Ризі перемир’я. 21 листопада українська армія перейшла польський кордон і в Польщі була розформована. Деякі частини продовжували партизанську війну. Загони українських вояків переходили кордон (а кордон тоді був значно ближче, десь біля Рівне) і вели бої з червоною армією. Останній загін на Житомирщині був оточений і взятий у полон. Їх примушували перейти на службу у червону армію, українці відмовилися. Комуністи під с. Базар розстріляли весь загін у складі 359 чоловік під спів нашого гімну «Ще не вмерла Україна».

Так що, як видно під час громадянської війни влада в селі могла мінятися дуже часто. І при кожному новому встановленню радянської влади комуністи і чекісти, звичайно, як завжди і всюди, проводили «зачистку».

      Не сумніваюся, переконаний, що у цих подіях брали активну участь і мешканці села, не могли не брати. І багато людей постраждало, багато було покарано, але точних фактів не маємо. Серед них були і герої. Прикро, що герої залишилися не названі до сих пір.

Розпад СРСР у 1991 році, український народ вибирає своє майбутнє. Але його, майбутнього, ще не має.

Як бачите за час існування України і села П’ятка, починаючи від Київської Русі, люди жили в незалежній країні десь 20-23 роки з 800 років.

      До незалежних років можна віднести роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У ці роки, тобто 1648-1657, була, існувала країна Україна, про неї всі знали, поважали її, рахувалися з нею, написано багато спогадів європейськими та іншими мандрівниками, політиками, дипломатами, які відвідували Україну в ті роки. Більше таких років, такої пори Україна не мала. Останні 20 років під великим сумнівом. Хочеться вірити, що Україна буде вільною і українці будуть вільні.

Можна вважати, що Україна була окупована іноземними окупантами майже все попереднє тисячоліття. Село наше перебувало в окупації всі ці століття. Які періоди для села були страшнішими важко сказати. Звичайно, всі страшні, добрих окупантів не буває.

Найтрагічнішими роками для України і для села були роки набігів і погромів татар на Україну. Усе знищувалось, домівки спалювали, все цінне забирали і, головне, татари забирали в рабство, на продаж молодь, кращих людей села. Полонених хлопчиків вчили ненавидіти своє і навертали їх іти проти своїх, от з таких яничар утворювали турецьке військо.

Дуже важкими роками були роки війни. Продукти, провіант, коней, худобу армії брали у селян. А надто відзначалася таким поводженням московська армія. Так, восени 1855 року московська армія, прямуючи на Львів, від Київщини, через Житомирщину, випалила і спустошила по дорозі всі села і міста на відстані 30-60 км від маршу армії.

У ті ж роки 100-тисячна армія кримських татар спустошила всю територію від Києва до Кам’янець Подільського.

Як наслідок піднімались ціни на хліб, спритні московські купці дуже швидко скуповували хліб і починався голод. А з голодом ідуть епідемії. П’ятка і знаходилась саме на цій території і є підстави вважати, що її жителі зазнали на собі такі важкі й трагічні події.

Єдина армія, що не вдавалася до насильства над місцевим населенням, до єврейських погромів під час квартирування в населених пунктах, була Українська Галицька Армія. Населення просило, щоб у їх населених пунктах розміщували УГА. Це пояснюється, тим, що за плечима галицьких солдатів стояла австрійська школа «парламентаризації, громадянського життя і національної толерантності» – всього того, що бракувало так колишнім підданим російської імперії.

      Під час Великої Вітчизняної війни на фронт пішло 330 жителів села, 109 з них загинуло, 206 – удостоєні державних орденів та медалей.

      У П’ятці було встановлено пам’ятник воїнам, що загинули в боротьбі з німецькими окупантами, пам`ятний знак на місці знищення фашистами євреїв села П`ятка та пам'ятний знак односельчанам-жертвам Голодомору 1932-33 років.

Ми також багато чого не знаємо про загиблих і на фронтах другої світової війни.

Завантажити наступні 18 зображень